Роман «Моцарт із Лемберга» про композитора Франца Ксавера Моцарта, молодшого сина Вольфганга Амадея, ділиться з читачами таємницями музично-історичних реалій початку ХІХ століття. 230 років цьогоріч виповнюється знаному Львівському Моцарту. Сам Львів у романі — Вавилон, пристрасті часом — гамлетівські, долі Гайдна, Бетховена і Моцартів переплітаються вигадками та фактами, а тим паче, що мандрівка героїв тягнеться ген до Копенгагена від Підкаменю, твору бракує хіба географічних карт. Порозмовляємо з автором, Богданом Коломійчуком, під музику. Час від часу перемикайте.
Історико-авантюрний роман — так сказано про «Моцарта із Лемберга» в анотації. Яке співвідношення цих складових у творі, що першочергове? Що з них переважає у значенні для вас і як виник саме такий задум?
Якщо відверто, то жанр цього роману визначено доволі умовно. Твори такого ґатунку мають свої закони й особливості. В них понад усе важлива динаміка сюжету. Натомість в «Моцарті із Лемберга» акцент поставлено на іншому: на особистості Франца Ксавера як творця і як людини.
Інша річ, що мій герой прожив надзвичайно цікаве життя. Так само як і його геніальний батько, він багато подорожував, намагаючись підкорити музичний світ тогочасної Європи. Концертував, навчав музики, закохувався, розчаровувався, страждав. І все це на тлі доволі буремної епохи, адже йдеться про початок XIX століття, коли ледь не цілий континент спочатку був горнилом Наполеонівських воєн, а потім довго від них оговтувався. Тобто мій роман, що має за основу біографію сина Моцарта, хоч-не-хоч набуває ознак «історико-авантюрного» твору. Що ж до складових, «історичної» та «авантюрної», то вони, як на мене, балансують, і жодна з них не переважає.
Натомість справжньою пригодою і навіть «авантюрою» для мене було написання цього роману. Задум належить арт-директорці фестивалю LvivMozArt, на той час головній диригентці Опери в Ґраці, Оксані Линів. Тоді фестиваль мав відбутися вперше, про «Львівського Моцарта» заговорили в музичному середовищі, мені ж належало презентувати його українському читачеві.
Я вперше взявся за таку тему, і вона захопила мене з головою. Хотілося написати роман, який будуть насамперед «слухати», а не читати. Як музику Моцартів.
“….в романі є героїня, на ім’я Каролін, яка була закохана у Франца. Я вважав її своєю вигадкою, аж доки одного вечора мені не подзвонила Оксана Линів і розповіла, що знайшла копію листа, в якому молодий Моцарт прощається з дівчиною… Звали її саме Каролін”
Богдан Коломійчук
Що важливіше у романі, на вашу думку: цінні факти біографії із вкрапленнями вигадки, що підносить композиторське над особистісним, чи людське обличчя митця, обрамлене пригодами та життєвими подорожами?
Якщо від історичних осіб нас відділяють сотні років, то часом, навіть добре знаючи їхню біографію і творчість, ми не сповна можемо уявити, які їм були притаманні людські якості. Які чесноти, які недоліки, які риси характеру… Таким не найперше цікавляться фахові дослідники, але ці речі — безцінні для письменника. Це та глина, з якої я створюю свого персонажа, аби потім вдихнути в нього життя. Тому схиляюся радше до другого — мені найважливішим є людське обличчя. Інша річ, що віднайти такі факти часом доволі складно. Пощастить, коли збереглися письмові спогади сучасників або — що, звісно, краще — щоденники самого героя.
А щодо вигадок. Звісно, «Моцарт із Лемберга» — це насамперед художній твір, в якому достатньо авторської фантазії. Однак мене приголомшив один момент: в романі є героїня, на ім’я Каролін, яка була закохана у Франца. Я вважав її своєю вигадкою, аж доки одного вечора мені не подзвонила Оксана Линів і розповіла, що знайшла копію листа, в якому молодий Моцарт прощається з дівчиною… Звали її саме Каролін.
Не завжди автор вирішує, що вигадати, а що ні. Особливо, якщо йдеться про Моцарта. Думаю, Франц дуже не хотів, щоб про неї забули.
Наскільки складно було віднайти та зібрати у тексті особливості культур, у яких жив Франц? Манери, одяг, ситуації, суспільства, etc.? Звідки було натхнення до клопіткої попередньої роботи над твором?
Тут все просто: для мене — це елемент професії. Я не берусь за написання, доки не вивчу епоху й не побуваю у тих самих містах і місцях, що й мої персонажі. Події у майже всіх моїх творах відбуваються в минулому, тож мій власний пошук інформації набув чіткого алгоритму. До того ж маю багато зібраного раніше: цілі томи нотаток, закладок у книжках, гігабайти фотографій, довжелезний список посилань на різноманітні ресурси тощо. Щось із цього не знадобилося раніше, але підходить тепер…
А натхнення… Зазвичай, коли тема цікава, воно вже включене в матеріал.
Ваш герой — композитор. Дуже тонко описаний і його процес створення музики, і романтична спроба «вписати» себе у суспільство, — але на правах порівняння з батьком. У романі є і про ставлення Франца Ксавера до зауважень критиків, які хіба «створили бодай одну мелодію?», а особливо вражає оповідь про те, як впливала його музика на довколишніх. Ви також митець. Що у вашому світогляді збігається із переконаннями «львівського» Моцарта і навпаки?
Ми обидвоє львів’яни. Певний світогляд закладено вже в цьому.
Я не зазнавав такого «моцартівського» порівняння з батьком, але, як і Франц, без батька зростав. Як і для мого героя, батько був для мене радше тінню, бо я пам’ятав про нього занадто мало, щоб надати цій тіні якихось людських рис. Власне тому, ці моменти в книжці особливо мені близькі. Думаю, на цьому наша схожість і завершується.
Я маю дещо інші переконання щодо критики на свою адресу. Справді об’єктивні зауваження надзвичайно ціную. Можу всередині кипіти від обурення, але змушу себе проаналізувати кожен вартісний камінець у свій город. Може тому, що живу в інший час, і рецензії на літературний твір вже не мають такого доленосного значення для автора.
У творі присутні Гайдн, Бетховен, два Моцарти. Крім них є Ліпінський та Русанович. «На сторінках» грає достатньо музики — «Реквієм» батька, Фортепіанний концерт сина… Як близько ви асоціюєте себе із музикою? Які вона викликає думки? Якою музикою цікавитесь зараз?
Це одна з переваг письменницького фаху. Авторська уява, що знаходить потім відбиток на сторінках роману, дозволяє за короткий час побувати поруч із великим Гайдном у Відні в той момент, коли місто оточив Наполеон. Або спроєктувати собі зустріч зовсім молодого Бетховена зі славетним Моцартом. Письменник, занурений в матеріал, описуючи такі сцени, переживає ледь не тактильні відчуття.
Десь так само й з музикою. Глибокі, витримані часом твори ми сприймаємо не тільки слухом, як і хороші романи — не лише зором.
Все частіше формую свій плейліст з композиторів бароко: Монтеверді, Перселл, Рамо, Скарлатті й, звісно, Бах.
Хоча не лише… Одним з улюблених альбомів карантинного 2020 року для мене став The Messenger піаністки Гелен Грімо, де в чудовому балансі підібрано твори Моцарта і Сильвестрова.
Письменник — часом схожий на доктора Галля, який шукав черепи визначних композиторів у намаганні підтвердити гіпотезу про їхню геніальність. Від випуску вашої книги уже пройшло достатньо часу, щоб виснувати й підсумувати дещо. Моцарта-молодшого у культурному житті Львова та України стало більше? Він безсумнівно актуалізується завдяки вашій захопливій оповіді. Які плани на нього у майбутньому?
Дуже точне порівняння письменника з доктором Галлем! Автор і справді часто будує власні гіпотези щодо своїх персонажів з минулого. І зазвичай прагне в різноманітний спосіб знайти підтвердження. Це «обмацування черепів» — насправді також один зі стовпів літературної творчості.
Мене тішить, що фестиваль LvivMozArt, присвячений Францу Ксаверу Моцарту, попри складні часи, все одно відбувається щороку. Хоч і формат його, ясна річ, тепер змінено. Це величезна заслуга його творців!
А щодо моїх планів, то я все більше переконуюсь, що писатиму принаймні ще один «музичний» роман. Останнім часом все більше цікавить тема перебування Ференца Ліста у Львові. До карантину ця цікавість привела мене навіть у музей композитора в Будапешті.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon
