30 вересня: як звучав Рубікон «Київ Музик Фесту»

ХХХІ «Київ Музик Фест» позначився не лише зменшенням можливої кількості глядачів у концертній залі /насправді ж — збільшенням аудиторії внаслідок онлайн-трансляцій/, а й зменшенням локацій /майже всі концерти фестивалю проходили у Будинку звукозапису Українського радіо/ та, відповідно, кількості концертів, що відбувалися одного дня. Така практика видалася раціональною та доцільною: на відміну від минулих років, коли потенційний слухач мав обрати між кількома вартісними концертами у різних куточках Києва, цьогоріч можна було цілісінький день залишатися вірним «пригрітому» місцю у залі та бути впевненим, що нічого не пропустиш. А якщо й пропустили — завжди можна знайти записи трансляцій на офіційній сторінці фестивалю у Facebook.

30 вересня став Рубіконом фестивалю, втіленням у життя ідеї, що середа — це маленька п’ятниця. Цього дня організатори обмежилися лиш одним концертом Заслуженого академічного оркестру Українського радіо під керівництвом Володимира Шейка, утім, запропонували різноманітну та гостроцікаву програму, яка мала б компенсувати мінімальну кількість якістю та новизною. Але чи вдалося?

Програма концерту складалася виключно із творів українських композиторів. Два відділи умовно ділили генерації. У першому — звучала музика визнаних класиків (Євгена Станковича, Жанни та Лева Колодубів), у другому — молодших митців (Валерія Антонюка, Євгена Петриченка, Олега Безбородька). Якщо керуватися подібною логікою, дивною видалася присутність твору Ігоря Щербакова саме в другому відділені, хоча за всіма міркуваннями /йдеться зовсім не про вік композиторів/ його твір мав би опинитися у компанії класиків.

Розпочинати вечір прем’єрою означає задати хороший тон усьому концерту, а прем’єрою нового оркестрового твору Євгена Станковича — і поготів. «Карпатські буколіки» — одночастинний твір, якому характерна максимальна пасторальність образів. Іноді здається, що слухаєш фотоальбом із карпатськими пейзажами. Тут і звуки дзвоників на шиях корів — так, альпійські корови у Малера теж ходили зі дзвониками, але, повірте, карпатських важко переплутати з іншими, — тут і трембіти-валторни, і гуцульський лад, що раз по разу змушує наспівувати якусь давно забуту коломийку. Поспівки дерев’яних духових, ніби перегукування пастухів у горах, перериваються мотивом флейти-денцівки. Ямбічний ритм та активний висхідний рух стають основним зерном у подальшому характері твору: танцювальність, постійне прискорення аж до знемоги частково наближають «Карпатські буколіки» до угорського чардаша, який, утім, триває недовго. Тиха пастораль зі спокійними флажолетами струнних ставить фінальну крапку у прем’єрі. «Карпатські буколіки», попри стильову традиційність, ствердили майстерність Євгена Станковича та його вірність власному почерку.

 «Нові багателі» Жанни Колодуб, що були представлені на «Київ Музик Фесті» як світова прем’єра, насправді існують у творчому доробку авторки від 2008 року. У творі велике значення надається тембровому забарвленню струнних. Навіть просторове розташування в оркестрі скрипок навпроти віолончелей та контрабасів посилювало враження боротьби двох стихій. Оркестр виконав ці невеличкі п’єси досить механічно як за динамікою, так і за обраними «різкими» штрихами. Та все ж така інтерпретація навіть личила подекуди бурхливій та агресивній музиці «Нових багателей».

Соло у Першому скрипковому концерті Левка Колодуба виконала Богдана Півненко — «універсальний боєць» з точки зору репертуарного спектра, зокрема, й української музики. Концерт Левка Колодуба — яскравий приклад емоційного інтелекту. Раціональна та струнка структура твору не суперечить його надривно-напруженій інтонаційності. Монологи скрипки звучать як суб’єктивне висловлювання композитора, досить по-чоловічому. Утім, солістка вправно і впевнено руйнувала гендерні стереотипи своїм енергійним, проте не істеричним виконанням. Лише наприкінці другої частини «напругометр» в оркестру міг досягти близьких до солістки показників. Після стриманих хоралів, якими оркестр супроводжував пасажі солістки наприкінці першої частини та після потаємних контрапунктів другої — третя частина концерту відчутно вирізнялася суголосністю виконавців. Прогнозовано, твір Левка Колодуба став яскравою кульмінацією-завершенням першого відділу.

«П’ять пісень без слів» Валерія Антонюка, що відкривали другий відділ концерту не лише жанрово збагатили вечір, а й додали лірично-ідилічних настроїв. Постійна присутність тонального центру, прозора фактура, чіткий розподіл на мелодію та супровід та і сама назва твору — все апелювало до переосмислення музики попередніх епох, зокрема, романтизму. Мелодичні лінії «Пісень без слів» складаються із невеликих блоків мотивів та фраз, котрі постійно обриваються, так і не перетворившись на очікувані у романтизмі «мелодії широкого дихання». Ця особливість підкреслює характерну для постмодернізму ознаку неможливості висловлювання думок напряму через їхнє неминуче перетворення на кліше. Тож, за порадою Умберто Еко, варто посилатися на щось вже сказане, щоб пояснити свої почуття: «Як сказав би <…>, я тебе кохаю…». Чи ж не такий прийом ми почули у творі Антонюка?

Концерт-перформанс Євгена Петриченка «Toy Concert» перевів атмосферу вечора у вимір іронії. Склад симфонічного оркестру був розширеним: у творі використовувалися дитячі іграшки-брязкальця та свищики, тож, частково розгадка назви крилася саме тут. Але також назва походить від породи соліста: той-тер’єра Бандита. З музичного боку, концерт досить активний, навіть кінематографічний: виразна ритміка та змінний метр (5/8 та 6/8), домінування ударних та мідних наводили на думку про саундтреки голлівудських пригодницьких фільмів. Звуки іграшок створювали своєрідне посилання до мультиінструменту American Fotoplayer, за допомогою якого здійснювалося озвучування перших мультфільмів студії Disney. Але звісно ж, кульмінацією твору стало соло Бандита наживо — веселе та миле водночас. От тільки як бути з подальшими виконаннями? Мабуть, песику варто створювати власний гастрольний графік, адже живий «спів» точно того вартує!

Два романси на вірші англійських поетів Олега Безбородька додали концерту нових значень. Особливо через слово, що вперше за вечір лунало зі сцени. Композитор використав вірші Вільяма Шекспіра (Sonnet 43. When most I wink… ) та Вільяма Блейка (A Cradle Song). Тематика поезій, власне, звучання англійської мови, очевидно, стали приводом для музичної стилізації цих романсів до бродвейських мюзиклів середини ХХ ст., зокрема, авторства Леонарда Бернстайна. Для обох романсів характерні наспівні мелодії, багате оркестрування та наскрізна драматургія, що відповідає літературному першоджерелу. Недоліком, щоправда, стала недостатня гнучкість соліста — Сергія Андрощука. На жаль, у його виконанні слова та музика поєднувалися дуже умовно, а спів гучною динамікою, котру можна пояснити складністю звукового балансування з оркестром, зовсім не личив жанру колискової. Але згадаймо, що академічному тенору у жанрі мюзиклу часто буває непросто. Навіть дуже зірковому.

Фінал вечора був надзвичайно інтимним: звучав твір Ігоря Щербакова «Там, за маревом…» із переконливо суб’єктивним соло віолончелі Оксани Литвиненко. Виразний тематизим віолончелі сплітався із тривожним супроводом струнного оркестру, у звучанні якого чергувалися піцикато, тремоло та хвилеподібні тріолі. Подібний фактурний поділ справді створював відчуття покинутості ліричного героя у дивному та таємничому просторі між дійсністю та спогадами. Тож, фінал концерту видався відкритим для подальших міркувань та рефлексій слухачів.

Відеозапис концерту:

 

 Фото: Alyona Gasta

1 коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *