На українську академічну музику заведено дивитися як на відгомін европейської. Це спокушає помислити навпаки: якщо раніше взаємнення їхніх впливів було майже неможливим, то віднайдені зараз українські твори можуть змінити наш погляд на історію світової музики. Принаймні, таку можливість дають перші українські модерністи.
Федір Якименко (1876-1945) — харків’янин, що починає свою кар’єру в Санкт-Петербурзі, але знаходить власний стиль під час подорожі Францією. Відтак він стає композитором, що творить імпресіонізм одночасно з першими послідовниками Дебюссі. До імперії Якименко повертається ненависним для російських колеґ «французом-декадентом», адже в уявленнях консерваторів імпресіоністи роблять засадничо неправильні та огидні речі.
Яскраві враження навряд чи можна передати конвенційними рішеннями. Наприклад, композитор Шарль Кеклян (1867-1950) узяв за основу своєї музичної мови середньовічну техніку контрапункту, тоді як її здебільшого вважали за недосконалий щабель на шляху до вивершення клясичної гармонії. Кеклян будує таку дистанцію до матеріялу, що може написати портрет голлівудської акторки Ґрети Ґарбо у формі середньовічного органуму.
Інший француз, Ерік Саті (1866-1925), ще раніше надихається Середньовіччям і переймає від нього безконфліктне відчуття часу. Саті вважає свій підхід науковим: музичні відрізки поєднуються методою холодного монтажу. Зроблений таким чином «Син зірок» (1891), музика-тло до містичної вистави Жозефена Пелядана, триває годину, як справжній мінімалістичний твір 1970-х.
І Саті, і Кеклян пишуть про зірки, але Якименко не лише пише, а й донатить на них. Патрон Астрономічного товариства Франції, він в астрономії знаходить собі містичні сенси. Перший шар його музики — сяйво, викликане вельми лаконічним робом: Якименко розвинув уміння Ференца Ліста передавати ефект синестезії через гармонію та фактуру. Аби це підкреслити, він не змішує різні музичні настрої, а подає їх окремо, як дрібні п’єси чи епізоди. Таким є його Ноктюрн для струнних (1910) — нічим іншим, як ходою еротичних ваґнерівських акордів.
Атмосферність — якість, через яку кінопрокатники нелеґально використовують його музику у німих фільмах (зокрема, в «Любові» з тією ж Ґретою Ґарбо в провідній ролі), як і сам Якименко своїми мініятюрами супроводжував постанови «Блакитного ока» — харківського театру-кабаре.
У Харкові Якименко створює чи не найориґінальніші свої речі, такі як Фантастична соната (1909) чи «Сторінки примхливої поезії» (1908). Вони так само, як і Саті, передчувають семплерне мислення постмодерністів, щоправда, в дещо іншій формі. Твори складають головно квадратові будови, які завше повторюються двічі, точно окремі фрази в пісеньці для дітей. Для дітей, однак, буржуазних, з добре темперованим слухом.
Ці повтори, примхливі через свою короткочасність, диктують загальний характер. Якименко певною мірою підкреслює найпримітивніше, що є в тодішній сальоновій музиці, аби здолати ризик зробити піднесене абстракцією. У той час, як містичний досвід провокує пізніх романтиків на винахід складних фавстіянських конструкцій, Якименко робить все навпаки, відштовхуючись від ідеалізації дитячого, фраґментарного погляду на світ.
У своїх творах Якименко пропонує цілісну декадентську мітологію — глобалістичної казки, де хмари та серафими танцюють у пейзажах невідомого світу. Це вельми разить композиторів-націоналістів, що звикли ідеалізувати культуру селян, як носіїв істини та моральної чистоти. Для Якименка не має принципового значення народня пісня, і це дає привід одному з сучасників не вважати його за українського композитора.
Навіть поза тим фактом, що Якименко створив, ймовірно, перший в історії україномовний підручник з гармонії, його твори дивовижно складають наративу української музики. Концептуально Якименко близький до Валентина Сильвестрова із його баґательним епосом. Обидва бо кохаються у буденних музичних жанрах, як у парадоксальному, але справжньому джерелі звисочення. Дзен Якименків — це насолода містикою життя через наївність погляду. Ця наївність може видаватися несмаком, як часом нас дратує будь-яка некритичність думки, але це єдиний спосіб позбутися страждань від нерозв’язности проблем.
«Чи варто лякатися важких досягнень, коли ми боязкі та безвольні часами? Коли із прагненням туди, ми спотикаємося, при кожному новому крокові, об каміння власних падінь?.. Хіба ліпше, безжурно, навіки поринути в тінь Нірвани, нам, знесиленим, часом, нездійсненними мріями? А мрії Мистецтв все линуть як легкокрилі птахи, на світах Космосу! З ніжною материнською ласкою будять вони душі до споглядання Крас, до насолоди Прекрасним у Всесвіті…»
«Музика-мрійник — що втілив мрії в незрівнянну дійсність, в якій реальне фантастичніше від усього вигаданого, нездійсненного, недосяжного!»
(Федір Якименко, «Мистецтво у Всесвіті»)