15 травня у Колонному залі ім. Миколи Лисенка відбувся перший для Національної філармонії за час пандемії в Україні онлайн-концерт. На третьому місяці ізоляції одна із найбільших мистецьких установ України у привабливий та перспективний спосіб вирішила все ж просувати мистецтво у маси та зупиняти #культурний карантин. Красу та цінність таких заходів безсумнівно важко переоцінити: ні вам мелодійного шурхоту кольорових обгорток, ні натхненного перешіптування, ані зрадливого самовідданого кашлю. І ось – технічні збої у трансляції.
Відсутність безперешкодного єднання із прекрасним дещо зіпсувала щасливу можливість спокійного покашлювання (тьфу-тьфу) під теплий напій із котиком на колінах і вкотре підтвердила те, що діджиталізація відбулась поки тільки у головах.
Програма концерту також була промовиста: від форми рондо, у якому рефреном виступали “Швидкоплинності” Сергія Прокоф’єва, що давно проживають у репертуарі соліста концерту, до легкої вечірньої променади епохами – у якості епізодів. Достеменної хронологічної послідовності ця прогулянка не дотримувалась: спершу романтичний парафраз Р. Ваґнера-Ф. Ліста, потім блукання у класицизмі сонати Йозефа Гайдна, повернення до найвдалішого у цьому концерті номеру – Ноктюрну Фридерика Шопена та відчайдушний стрибок до модерного етюду “Заблоковані клавіші” Дьордя Ліґеті.
Перед судом усіх шанувальників якісної класичної музики постав, без перебільшення, один із найкращих піаністів України, соліст Національної філармонії, переможець Міжнародного конкурсу піаністів імені Артура Рубінштейна (2014), лауреат міжнародних конкурсів, зокрема, Міжнародного конкурсу піаністів імені Ферруччо Бузоні та Міжнародного конкурсу піаністів імені Олександра Скрябіна (2011 та 2020) Антоній Баришевський. Про виваженість та ризики такого відповідального кроку говорити не варто, проте зауважити деякі особливості онлайн-концерту необхідно.
Перед дійством, яке цілковито відбувається в інтернет-площині, неважко зібрати відомості про твори та концепцію програми загалом. Але слабкість комунікації підтверджується самотнім поясненням побудови програми, що виходить із гарної зовнішньої форми, вкраплюючи між чудовими Швидкоплинностями знакові твори різного часу. Цього не завжди достатньо. Як і взаємодії між глядачами та організацією онлайн-події.
“Швидкоплинності” ор. 22 С. Прокоф’єва – рефрен, який завжди з тобою. Ця музика піддатлива та водночас дуже вибаглива. Перша п’єса підтверджує – легкість, логіка та чудовий баланс піанізму А. Баришевського – безумовна перевага для Прокоф’єва.
Похоронна тематика речиталю уперше зображена у “Трістані та Ізольді” Вагнера-Ліста. Начебто чогось не вистачає. Подекуди картинно та романтично приглушено. Але хіба це усе?
Рефрен із новою силою переконує: пластичні рухи, зграбність віртуозних поривів, уїдливість гротескних епізодів та “дитинне, злотоцінне” замилування – одні із найкращих сторін соліста. Однак наступний епізод, музика Йозефа Гайдна завше видає усі таємниці відстороненої гри соліста. Ходіння по колу чи кола на воді – замкнуте і сумне, як і карантин. Хоч навіть тут, між першою та другою частинами, захоплені слухачі зуміли писати коментарі з оплесками.
Студійний запис може бути переконливим, якщо бажаєш мати ідеалізовану версію. Стереофонічність онлайн-концерту теж відмінусовує певну кількість ефекту від живого обміну між виконавцем та публікою. Але головне, чого можна чекати на найвищому рівні піаністичної майстерності, це вміння не зрадити епосі та будувати індивідуальне трактування твору. Всупереч переконанням багатьох піаністів, до яких точно не відноситься А. Баришевський, сонати Й. Гайдна у музичному та піаністичному плані є за багатьма параметрами складнішими за виконання сонат В. А. Моцарта. У цьому виконанні сонати Мі-бемоль мажор більшість мелодичних ліній розривалась, хитка конструкція цілого ламалась, а старанні мелізми жили самостійним лакшері-життям. Можливо, це була частина індивідуальної інтерпретації сонати. Виконання звучало лагідно, з увагою до деталей, але без їхньої консолідації.
Швидкоплинності знову все виправили. Ритмічні, активні та короткі п’єси звучали переконливо. Ноктюрн фа мінор уже шопенівськими повторами нагадав гіркі заяви про продовження домашнього локдауну. Приблизно перед кульмінацією соліст стрепенувся і сміливо кинувся туди, за межу адаптивного карантину, до виру подій, у бурхливість почуттів без надії на порятунок. Але запалу не вистачило. Похід ва-банк обірвався. У місцях, де немає віртуозності або ніжних переливів геніального туше, витримка соліста почала підводити.
Коли в Україні публіка пише коментарі, вона завжди проковтує нестачу і хвалить позитив. Позитив, безперечно, помітніший, ніж мінімальна незручність через дискомфорт чи незібраність соліста на сцені. Втім, чи “маю право на помилку”? Чи відповідальність надто висока? На сцені наживо чи на дисплеї гаджету – не повинно мати значення. Музика, попри дивовижну суб’єктивність, має ряд аксіом. Вони – про дихання, емоційність, ентузіазм, драйв та світло, якого зараз так усім бракує. Музика не просто існує у тому відрізку часу, коли ви натиснули play і фоном слухаєте онлайн-концерти, гортаючи новинну стрічку. Вона живе у цьому моменті, вона унікальна і більше не повториться. Звідки ця музика? Зі стану душі композиторів, з прочитаних виконавцями нот, чи з унікальних концепцій? Зі стану співналаштованості, обміну та відчуттів, спричинених зовнішніми факторами? Справжня музика не буває егоїстичною. Чи з безмежного бажання донести, запалити, процвісти та прожити? Інколи й досконалим виконанням бракує ясності.
Врешті, клавіші етюду №3 Д. Ліґеті в середині справді ритмічно заблокувались.
*помилка серверу. Наступного разу, будь ласка.