В останні дні листопада завершився великий спільний тур Національного симфонічного оркестру України та німецької віолончелістки Рафаели Ґромес, який охопив найвідоміші концерті зали — Берлінську, Ельбську та Ессенську філармонії, Зал Королеви Єлизавети в Антверпені, Міський театр Інгольштадта тощо.
У рамках цього туру музиканти спільно виконали Концерт для віолончелі з оркестром сі мінор опус 104 Антоніна Дворжака, а також твори українських композиторів. Їхня співпраця почалася з виконання цього ж концерту у грудні 2023 року в Національній філармонії України.
Рафаела Ґромес, яку найпопулярніший німецькомовний спеціалізований у сфері класичної музики журнал «Рондо» назвав «найуспішнішою німецькою віолончелісткою сучасності», не лише виступила у Києві, але й ініціювала запис спільного CD, що був виданий у вересні цього року на лейблі Sony Classical. Окрім згаданого концерту Дворжака до нього увійшли «Молитва за Україну» Валентина Сильвестрова, Тропар Ганни Гаврилець, «Ми є» Юрія Шевченка та «Ой у лузі червона калина» Степана Чарнецького.
Розмову з віолончелісткою ми почали з її вражень від України.
— Рік тому ти відвідала Київ з концертом. Що ти відчувала під час виступу?
Атмосфера була приголомшливою — позитивно приголомшливою. Це було відчуття єдності й солідарності між людьми, яке об’єднувало нас навіть перед концертом. Ще до початку пролунав сигнал повітряної тривоги, і ми всі сподівалися, що концерт взагалі зможе відбутися. Це було дуже особливе відчуття вдячності за те, що ми змогли пережити цей момент разом. У Києві кожен день може бути останнім, і це додає усвідомлення цінності часу.
Люди в Києві справили на мене глибоке враження. Вони надзвичайно теплі, щирі й усвідомлені, і це відчувалося не лише на концерті, а й у кав’ярнях, на вулицях. Мене це дуже зворушило, бо в умовах війни можна очікувати, що люди стануть байдужими чи травмованими. Але я побачила тільки позитив.
На самому концерті була особлива єдність між музикантами, диригентом й аудиторією. Це було святкування моменту: ми сказали, що ми тут, ми кидаємо виклик війні, ми граємо для України, щоб надихнути людей, дати їм надію та підтримку. Це було спільне переживання, яке глибоко мене зворушило.
— А якою була реакція публіки на твій виступ?
Незабутньою. Овації стоячи, жінка в першому ряду встала, підійшла до сцени й подарувала мені в’язані рукавички. Солдат подарував мені жетон зі словами: «Це для твого захисту». Студенти-музиканти з університету також приносили мені обереги, саморобні подарунки, які вони називали українськими ангелами-охоронцями. Це було дуже зворушливо. Я ніколи раніше не відчувала такого.
Я відчула у музиці інший сенс, глибину. Кожна нота стала молитвою. У Києві я відчула злість через несправедливість і жорстокість війни. Ця злість дуже небезпечна, бо може позбавити людяності, але вона також додає сили. Граючи, я вкладала ці емоції в кожну ноту, бажаючи, щоб усе це закінчилося, щоб люди могли знову жити в мирі та свободі. Це було глибоке відчуття трагедії та співчуття.
Цей концерт показав мені силу музики, як ніколи раніше. Музика стала способом торкнутися людських душ, принести їм надію та світло. Як сказав один солдат, музика допомагає нам залишатися людяними.
— Кому від початку належала ідея співпраці з українським оркестром? Це твоя ініціатива чи Володимира Сіренка?
Ми познайомилися під час першого туру Національного симфонічного оркестру України Німеччиною у 2022 році. Я була вражена їхнім концертом у Дрездені й після того познайомилася з Володимиром Сіренком. Він сказав, що я можу приїхати до Києва і зіграти з ними будь-коли. Наші агентства обговорили деталі, і ми вирішили не лише грати разом у Києві, але й запланувати спільний німецький тур.
Що мене зворушило найбільше, так це їхнє рішення залишитися в Україні. Деякі українські оркестри виїхали за кордон, але ці музиканти сказали, що їхній обов’язок — залишатися вдома і підтримувати людей музикою. Це демонстрація стійкості. Вони пояснили, що не можуть щоразу ховатися в бомбосховищах, бо тоді зупиниться економіка. Життя має продовжуватися, і культура є його важливою частиною. Я була вражена цією сміливістю й захотіла їх підтримати, приїхавши та погравши разом.
— У вересні цього року на лейблі Sony Classical вийшов ваш спільний з Національним симфонічним оркестром диск. На ньому записаний віолончельний концерт Дворжака, а також чотири українські твори: дві молитви і два гімни (офіційний та, так би мовити, гімн воєнного часу). Чому ти обрала саме ці форми?
Молитви і гімни дуже важливі в контексті війни.
Ідея виконати Тропар Ганни Гаврилець виникла під час запису диска з музикою Дворжака разом із Українським національним оркестром. Я вирішила представити жінку-композиторку, мені порадили кілька імен, але саме музика Ганни Гаврилець особливо мене вразила.
Її Тропар — це твір про надію й смирення, про світло в темряві. У цій музиці відчувається неймовірна медитативність. Вона уникає благань, гніву чи відчаю. Натомість занурюється в глибоке смирення, передає долю в Божі руки зі словами: «Будь ласка, допоможи мені». Це скромне прохання без протесту чи ненависті, надзвичайно зворушливе своєю простотою. Особливо проникливо звучить фінал, де залишається лише один голос — ніби маленьке світло в темряві, промінь надії, який так потрібен усім нам.
Цей твір став одним із моїх улюблених для виконання на біс. Я виконую його на кожному концерті, як з оркестром, так і в дуеті з моїм багаторічним партнером, піаністом Джуліаном Ріємом.
Кожного разу я кажу публіці: «Ми повинні молитися за Україну і не забувати її». Усі кошти від продажу диска я передаю Україні.
«Молитву за Україну» Валентина Сильвестрова ми виконували під час концерту у Києві. Це була молитва за майбутнє України, яку відчував увесь зал. Всі затамували подих, коли ми грали, дехто плакав, у тому числі і музиканти на сцені. Подальший запис цього твору став одним з найемоційніших музичних моментів мого життя.
— Два гімни — парафраз на державний гімн «Ми є» та пісня січових стрільців «Ой у лузі червона калина», яка стала пісенним символом українського супротиву — врівноважують сумне звучання творів Сильвестрова та Гаврилець?
Так, їм притаманне більш оптимістичне звучання, але загалом і молитви, і гімни передають спільне прагнення. Музика є нашим способом молитви за Україну і закликом підтримати її на шляху до майбутнього.
Один із гімнів — «Ми є» — запропонував Володимир Сіренко. Текст цього твору говорить про те, що Україна не втрачена і одного дня повернеться до своєї слави. Це про вільне і самостійне майбутнє України, де вона сама визначає свою долю. Україна хоче лише цього — свободи й миру.
Свобода неможлива без сили. Останній гімн на диску — «Ой у лузі Червона калина» — присвячений військовим. Мені сказали, що ця пісня стала гімном стійкості і незламності духу українців у 2022 році. І вона свідчить про те, що навіть за неможливих обставин українці вистоять. І я дуже вдячна українській армії за те, що вона здатна захистити країну.
— У частині цих творів вокальна партія перекладена для віолончелі. Чи відчуваєш ти спорідненість тембру свого інструменту з людським голосом?
Віолончель дуже близька до людського голосу. Коли я граю, то уявляю текст подумки, наче співаю разом із віолончеллю. Моя мета — не лише передати музику, але й розповісти історію. Я виросла на оперній музиці, слухаючи таких виконавців, як Чечілія Бартолі чи Пласідо Домінго. Опера завжди була для мене джерелом натхнення, і я прагну, щоб моя віолончель «співала» і розповідала історії. Кожна нота — це голос, що промовляє від серця.
— Ти граєш на особливій віолончелі, з довгою історією та неповторним тембром. Чому ти вибрала саме цей інструмент?
Два роки тому завдяки меценатам я змогла знайти віолончель своєї мрії. Я вирушила до Лондона та Мілана, зустрічалася з майстрами, які пропонували інструменти відомих майстрів — Гофріллера, Гварнері, Страдіварі. Випробувала багато віолончелей, але шукала інструмент, що зможе передати всі нюанси, які я хочу передати.
Для мене важливо, щоб віолончель була простою і водночас глибокою. Вона не має бути «аристократичною» чи «показною». Я шукала чистий і щирий голос, який торкається серця. Саме таку віолончель я знайшла. Це інструмент роботи італійського майстра Карла Бергонці, створений приблизно у 1740 році.
З першої ноти я відчула її безпосередність і теплоту. Вона має ідеальний баланс: глибокий, багатий тембр на низьких нотах і блискучий, але м’який звук на високих. На ньому я можу висловити все, що хочу.
— Повертаючись до нашої розмови про творчість Ганни Гаврилець, я пригадую, що ти наполягала на включенні твору жінки-композиторки до диску. Також ти випустила CD, повністю присвячений музиці жінок. Чому феміністична тема важлива для тебе?
Я помітила, що жінки-композиторки майже відсутні в концертних програмах, і особливо — в академічній освіті. Існує стереотип, що жінки не могли писати музику або їхні твори менш якісні. Але це не так. Жінки творили музику у всі епохи, від Гільдегарди фон Бінген до сучасності. Деякі з них були відомими за життя, але потім їхні твори забули.
Це прояв дискримінації, який триває й сьогодні. У Франції, наприклад, жінки-композиторки отримували такі ж гонорари, як і чоловіки, і їхні твори виконували в провідних залах. Але в Німеччині про них майже нічого не знають. Це несправедливо. Я відкрила для себе дивовижні симфонії, камерну музику, опери, які заслуговують на увагу.
Я записала альбом Femm, де представила 23 жінок-композиторок. Тепер працюю над новим альбомом із віолончельними концертами, а також пишу книгу разом із музикознавцем, який спеціалізується на цій темі.
— Де ти знаходиш твори, написані композиторками?
Часто — в архівах і бібліотеках. Є спеціалізовані видавництва, наприклад, Archiv Frauen Musik у Франкфурті. Але багато музики досі не видано. Люди іноді підходять до мене й кажуть: «Моя бабуся писала музику». Так я відкриваю нові імена і твори, які вражають своєю красою.
— Чи вважаєш ти, що існують відмінності між музикою, написаною чоловіками та жінками? Дехто стверджує, що жіноча музика є більш плинною, спонтанною, ніби жінки не здатні структурувати свої думки й завершувати твори. Як ти ставишся до таких поглядів?
Ні, це абсурд! На основі подібних тверджень можна прийти до висновку, що Шуберт був жінкою. Я справді вважаю, що це повна нісенітниця. Кожна людина виражає свою індивідуальність, емоції, світогляд і те, що вона хоче сказати світу через музику. Відмінності між людьми значно більші, ніж між статями. Є люди впевнені в собі, є чутливі, є ті, хто швидко формулює свої ідеї, а є ті, хто заглиблюється в почуття. Але це ніяк не пов’язано з чоловіками чи жінками. Ми маємо вже відмовитися від цих кліше.
— Що тебе найбільше захоплює в музиці, написаній жінками?
Її багатогранність. Є твори, які звучать впевнено, потужно, з багатою оркестровкою, а є, наприклад, музика Емілії Мейєр. Її твори здаються плинними, як імпровізація, і мають свіже, природне звучання. У такій музиці легко відстежувати думки композиторки. Це захопливо.
Багатогранність і можливість відкривати нові світи є для мене найціннішими в цій музиці. Кожен композитор чи композиторка має свою унікальну мову, і щоразу, працюючи над новим твором, я намагаюся зрозуміти й розшифрувати цю мову, зануритися в неї. Це завжди виклик і неймовірне задоволення.
— Чим ми маємо сьогодні завдячувати жінкам, які боролися за свої права?
100 років тому жінки мали набагато менше прав, ніж сьогодні. Під час досліджень я зрозуміла, що ми стоїмо на плечах гігантів. Ми дуже багато завдячуємо жінкам, які боролися за наші права. Задовго до Сімони де Бовуар, яка написала свій знаковий твір «Друга стать», жінки боролися за рівні права. Наприклад, під час Французької революції Олімпія де Гуж уже вимагала рівності між чоловіками й жінками. Ці ідеї зародилися ще у XVIII столітті.
Жінки-композиторки, яких ми відкриваємо сьогодні, були частиною хвилі жіночого руху у 1970-х роках. Тоді, наприклад, Ельке Машер-Бланкенберг написала статтю в журналі «Emma», де запитала, чи знає хтось забутих жінок-композиторок. Це викликало хвилю обурення й інтересу, і багато людей почали ділитися іменами цих композиторок.
Нам важливо пам’ятати про досягнення жінок, бути вдячними їм і продовжувати їхню справу. Наприклад, Аліса Шварцер зробила дуже багато для прав жінок. Попри те, що її нині критикують за суперечливі висловлювання, ми повинні визнати її внесок і будувати на тому, що вона створила.
Це стосується й музики. Я як віолончелістка стою на плечах гігантів. Коли я граю концерт Елгара, я згадую про те, що вперше його виконала саме жінка — Беатріс Гаррісон. Потім цю традицію продовжили Жаклін дю Пре та інші видатні віолончелісти.
Мені не потрібно вигадувати щось нове на кожному концерті. Я можу спиратися на натхнення й традиції, створені до мене. Але я намагаюся знайти свій власний шлях, додати щось своє, створити нову грань. Важливо пам’ятати про те, що було до нас, і використовувати це як основу для подальшого розвитку.
Читайте також:
- «Технологічне не може переважувати креативне» — композиторка Аліса Кобзар
- «Corali Sbagliati» Ренати Сокачик або як писати неправильну музику?
- Юлія Гомельська: камерний всесвіт композиторки