«Поринати глибоко у ритм-ризик-бунт», промовляти до слухача «непрошіптаними словами» «із низин душі», висловлюючи своє ліричне світовідчуття «лише натяками», створювати в музиці сонорні звукописи «поза тінню звука» — одні тільки залапковані тут метафоричні назви музичних творів Юлії Гомельської (1964-2016) яскраво відображають творчі принципи композиторки.
Вона показала свій самобутній стиль вже у ранніх опусах, за що незадовго після випуску з Одеської консерваторії була відзначена преміями всеукраїнських та міжнародних композиторських конкурсів. Постійно прагнула самовдосконалення і професійного зростання, тож, вигравши грант, протягом двох років здобувала післядипломну освіту в Гілдхольській школі музики і драми та Суссекському університеті — престижних музичних закладах Великої Британії (твори, написані під час перебування в Лондоні — «Багатель» для валторни і фортепіано та «Сентиментальна серенада» для фагота і фортепіано навіть стали обов’язковими «тестами» для виконання при вступі на виконавські факультети Гілдхольської школи музики і драми).
Працювала надзвичайно активно, любила писати кілька творів паралельно — вважала, що така робота стимулює, приносить «свіжий вітер» у творчий процес. Багато писала на замовлення — особливо для європейських музикантів, завдяки яким її твори регулярно звучать на сценах міжнародних фестивалів в Англії, Італії, Люксембургу, Швейцарії, Швеції. Була активною діячкою в мистецькому просторі України, представляючи свої опуси на вітчизняних фестивалях, створюючи музику для міжнародних виконавських конкурсів, організованих українськими інституціями. Та у розквіті сил життя композиторки трагічно обірвалося в автокатастрофі.
У музиці Юлії Гомельської сплітаються лірика і драматизм, щира чуттєвість і невловима гра символів і алюзій, делікатний звукопис крихких мелодій і гранична експресія звукових вибухів.
Ніколи не прямолінійна, вишукана, з філігранно відточеною логікою драматургії, а тому завжди природня, не «зроблена», а «створена» — її музика звернена до почуттів.
Композиторка працювала в різних жанрах — від кількахвилинних інструментальних мініатюр до балету («Джен Ейр»), міні-моноопер («Відблиски втомленого поп-стару»), симфоній. Та найчисельніше у її творчості представлена камерно-інструментальна музика. Цьому є практичне пояснення — камерно-ансамблеві твори здебільшого складають основу концертів, конкурсів, фестивалів, творчих проєктів, у яких вона брала участь.
Юлія Гомельська сприймала камерну музику як щось «суб’єктивне, ліричне, інтимне, потаємне». Саме у цій сфері, багатогранно представленій у її творчості (часом — в діаметрально протилежних за тематикою і засобами виразовості творах), кристалізуються ключові риси стилю мисткині.
Чи не найважливіший образно-емоційний план музики Юлії Гомельської — це лірика, що поступово набуває все густішого драматичного відтінку. Драматургія її творів часто будується хвилеподібно, фазово, де композиторка прагне втілити зародження емоції — спершу завуальованої, а згодом все наростаючої, висловити-викричати її на повен голос, і знову повернутися до напівтонів, натяків.
За подібним принципом влаштовано її струнний квартет «Із низин душі». З імли сонорних плям, мерехтливих шерехів поступово вимальовуються контури рельєфних мелодичних ліній. Ці голоси переплітаються, пульсують: стрункі індивідуалізовані лінії поступово схрещуються, перетворюючись у заплутаний клубок бурхливої сонорної маси, а згодом — так само поступово повертаються впізнавані контури мелодій.
У кожній наступній фазі розгортання паростки мелодичних ліній перериваються гулом — наче пробиваються крізь туман звукових плям. На тлі тихого мерехтіння сонорно-орієнтованих звучностей несподівано спалахують експресивні мелодичні фрази. Досягнувши кульмінації, зрештою мелодичні мотиви «розпливаються»: останній звук коротких мелодичних ліній розтягується у часі, непомітно зливаючись із сонорним тлом.
Експресія — часто у граничному вияві — ще одна характерна риса музики Юлії Гомельської. Так, у творі “DiaDem-Julia” для двох скрипок виразні мелодичні лінії з насиченою, «соковитою» барвою звучання то резонують одна в одній, то протистоять. Як відзначала композиторка, пояснюючи одне зі значень назви твору, «Діа і Демо — це певний дуалізм, протиставлення, як святий і диявол, як світло і темрява, день і ніч».
У суто технічному аспекті ключовою ознакою творчого почерку Юлії Гомельської є лінеарність, мислення мелодичними мотивами та активний тематичний розвиток. Часто імпульсом до формування усього звукового матеріалу твору стає початковий мотив, який у подальшому розгортанні трансформується, розширює інтервальний склад, виникає у новому тембровому, фактурному, регістровому, динамічному вирішенні, але зберігає впізнавані контури.
Поліфонічні принципи яскраво виражені у квінтеті «Крила східного вітру» для флейти, кларнета, скрипки, віолончелі та фортепіано. Quasi-імпровізаційна протяжна тема-монолог, з якою на початку вступає кларнет на тлі шерехів-подихів (беззвучного вдування повітря в інші інструменти ансамблю) далі з деякими видозмінами канонічно проводиться у партії скрипки, а пізніше, зі значнішими змінами — у партії флейти.
Так утворюється тягуча павутина з плетивом різнотембрових мелодій, супроводжуваних фігураціями віолончелі та акордами-бліками фортепіано, що виростають із того самого початкового мотиву. Згодом, у наступному розділі, усі голоси стають рівнозначними носіями мелодичних ліній, нівелюється поділ на «рельєф» і «фон». Як результат нашарування цих голосів формується сонорна маса — не звукова пляма, не колористична гармонія, а пульсуючий, постійно рухомий і змінюваний згусток енергії самодостатніх мелодичних ліній.
В цілому ж, принципи сонорного письма, велика увага до темброво-фактурного наповнення музики відіграють у творчості Юлії Гомельської надзвичайно важливу роль. Наприклад, у творі для валторни і фортепіано “EcHorn” композиторка експериментує із виразовими ресурсами тембрів, застосовуючи елементи препарації інструменту. Зі слів авторки: «на фортепіано постійно натиснена права педаль, яка відкриває демпфери і виникає сонорний, “фонічний купол” запедальованого звука.
Валторніст у певних фрагментах твору грає незалежно, у звичній манері, а в деякі моменти він розвертається до рояля і грає в струни інструменту. А оскільки педаль натиснена — народжується новий, величезний тембральний спектр обертонів струн. Валторна, граючи соло, при розвороті до рояля тут же сама собі продукує своєрідний акомпанемент-фон, створюючи сонорний шлейф, цілий оркестр звуків».
Живописного звучання додає музиці Юлії Гомельської використання сонорно-орієнтованих способів звуковидобування. Так, у надзвичайно мальовничому опусі “Phonium-Folk” для флейти, скрипки, віолончелі та фортепіано широко використовуються такі виконавські прийоми, як гра на струнах рояля, удари по деці, натискання на клапани флейти без фіксованої висоти звучання, флажолетні глісандо у партії скрипки, різні способи ведення і позиції смичка на струнах.
Додатковим тембром в інструментальній музиці Юлії Гомельської доволі часто стає людський голос. Ремарка «грати і співати (м)» час від часу з’являється в партитурі “Phonium-Folk”, у творі «Бунт» до ансамблю духових та ударних додаються шепіт, говір, вигуки виконавців, а в опусах «Гуцулка-dance» для фортепіано і перкусії та «Тріумф адреналіну» для тромбона і перкусії звучить крик.
Важливу і навіть концепційну роль голос і слово як таке відіграє у перформативному творі “Dabuba-Pa” для скрипки соло. Цю композицію, із типовою для Юлії Гомельської експресивною манерою висловлювання, насиченою фактурою, було написано спеціально для відомого британського скрипаля-актора Пітера Шеппарда-Скаєрведа. Під час гри виконавець повинен також промовляти джазову словесну формулу, що і стала назвою твору — “dabuba-pa”: то по складах, то повністю, пошепки, голосно, на видиху або ж викрикуючи.
Джаз у цьому творі присутній хіба асоціативно, на рівні натяку. Та й загалом, стильові алюзії — чи той самий джаз, чи відсилки до естетики бароко (“Concerto grosso” для скрипки і струнних), чи фольклорні елементи (“Phonium-Folk”, “Гуцулка-dance” та багато інших) виникають у творчості Юлії Гомельської радше як втілення сприйняття композиторкою цього явища, а не як відтворення явища як такого. Зі слів Юлії Гомельської:
«Я ніколи не роблю це відверто, відкрито, мені цікаво працювати на якихось півтонах, натяках, щоби тільки злегка вгадувалося, але не перетинало цю грань, стараюся уникати лобових рішень, щоби в жодному разі на перейти у “плакатність”».
Так, наприклад, у творі для двох фортепіано «До сонця» завуальована мелодія української веснянки «Вийди, вийди, Іванку» — проте в настільки видозміненому гармонічному, метроритмічному вигляді, що першоджерело фактично невпізнаване. Невпинна пульсація безперервного руху зі складними синкопованими ритмами, дика енергія гучних дисонуючих співзвуч у швидкому темпі спонукають до асоціацій із прадавніми пластами фольклору, язичницькою обрядовістю.
Алюзії, зашифровані багатошарові значення, гра сенсів і символів часто криються вже у назві творів Юлії Гомельської. Заголовки її опусів завжди наділені концепційним змістом, у них, за словами авторки, закладений головний імпульс твору. Серед назв творів композиторки широка палітра значень і конотацій: від лірично-меланхолійного «…гербарій… музика спогадів…» для скрипки, альта і віолончелі до іронічного «Карл і Клара» для кларнета і фортепіано (пригадуємо загальновідому скоромовку: «Клара у Карла вкрала кларнет»).
Так, у поліфонії — мелодичних голосів, сенсів і значень, образних змістів — народжується багатовимірний всесвіт музики Юлії Гомельської. Всесвіт, у центрі якого людина — сильна, в якій кипить енергія і почуття, людина, що шукає красу, людина, що здатна цю красу відчути.
Читайте також:
• Слухати сучасну класичну музику: «Бунт» Юлії Гомельської
• Слухаємо сучасну українську музику: «Повітряна механіка» Алли Загайкевич