Українка, для якої Європа — рідний дім, бо живе тут з юнацьких років. Блискуча музикантка — учениця іменитих педагогів, лавреатка міжнародних конкурсів, яка активно концертує різними країнами світу. Швейцарсько-українська скрипалька Анна Дзялак-Савицька про музичну освіту в Швейцарії та Україні, організацію музичних проєктів, способи реалізації музиканта в Швейцарії.
Анно, ви ведете активну концертну діяльність, викладаєте і організовуєте певні музичні події. Ясно, що у всіх цих сферах діяльності не можна встигати однаково: щось домінує, щось відходить на другий план. Як воно у вас співвідноситься?
Перш за все, за фахом я скрипалька, тобто основне моє заняття — грати на скрипці. Іншим сферам допоміг карантин. Тоді був варіант нити: нас вдома двоє скрипалів, двоє концертуючих музикантів, які втратили можливість працювати як зазвичай, тому було особливо складно. Звісно, є онлайн-концерти — це плюс, але це абсолютно не те! Коли тобі кажуть, що публіка, для якої граєш, отам в екранчику, і нема аплодисментів опісля… Все-таки сцена — це особливий вид наркотику. То від початку карантину ми полежали на дивані якихось пару тижнів, а тоді вирішили, що так далі не можна, і записалися на курс дитячого музичного виховання.
Овва!
Простого хобі ми не змогли собі знайти. Але це достатньо серйозно було — тринадцять місяців інтенсивної роботи онлайн: сім місяців навчання, решта — практика. Перед тим як тебе допускають до музичної частини, ти мусиш знати психологію трьохліток. Працюєш з психологами, лікарями щодо структури тіла, функціонування дитячих ручок, реакцій, особливостей поведінки, спілкування з батьками, розв’язування конфліктних ситуацій… Не з легких робота, але вона цікава. У мене є невеличка група, і щосереди я туди ходжу просто як для саморозвитку, для нового досвіду. Найменшому в групі — три роки, найстаршій дівчинці — чотири з половиною. Уф, іноді вони бувають досить з характером.
Мені здається, що музику треба викладати всім дітям, щоб для них вона була таким же звичним моментом, як кухонька, книжечки, потяги, равлики. Хіба музичний інструмент не така ж цікава забавка?
У нас в Україні, напевно, прекрасна система навчання, бо учні десятирічок — це направду прекрасні діти, вони добре грають. Все, що не десятирічка — то по-всякому…
Від чого це залежить?
Як кого навчили. Викладачі в простих музичних школах не завжди мають час на додаткову освіту, на якісь семінари… Я спостерігаю за своїми друзями, які викладають в Україні, то вони щоразу мають збирати певні папери — для чого вони їм насправді? Я не знаю, який це має сенс… У Швейцарії є можливість постійно ходити на ті чи інші курси (і не за всі гроші світу). Приміром, якщо тобі цікава ритміка — ти можеш узяти курс ритміки. І ніхто тобі не скаже: ти скрипаль — навіщо ти тут? Бо ти хочеш просто зрозуміти, бо, певно, відчуваєш свою ваду педагогічну і не вмієш донести ритм так, як би того хотілося. Тут більш вільно. Але в цьому є і мінуси — занадто гнучко, бракує дисципліни.
Це так — багато хто з швейцарців самі зізнаються, що якісь вони надто неуважні…
Бо їм до якогось віку дають бути дітьми. Спускають щось на самоплив.
Але ж ви не тільки з маленькими дітками працюєте?
Ні, в мене є і доросліші учні. Із задоволенням вчу і старших – я люблю, коли в них прекрасні програми. Але щодо українських дітей — вони інколи бояться розкритися на уроці, бояться іноді перейняти інакшу точку зору, бо тоді, можливо, в Україні їм доведеться переробляти це знов і грати так, як від них вимагають там. Я з цим стикалася, на жаль. Коли ти пропонуєш замінити редакцію на Bärenreiter або Henle (відомі німецькі видавництва, що друкують уртексти музичних творів від бароко до раннього модернізму — М. Г.), чуєш у відповідь: «Але вчителька дала ці ноти, у вчительки там своя аплікатура і вона сказала грати тільки так». Кажеш, що це не підходить, це несучасно, що так давно ніхто не грає. «Так, я розумію, але ж мені доведеться перевчати знову назад»…
Але який тоді сенс їхати сюди вчитись?
Важке питання. Знаєте, якби з нуля відправити всіх вчитися за кордон — в різні країни, аби не було одного: австрійського, німецького чи французького методу, а так, щоб всі повчилися десь. І отримали би цю свободу мислення, що можна над чимось (та сама редакція) подумати. Навіть не обов’язково сліпо робити так, але наважитися і дозволити собі бути інакшим… І вже тоді молода плеяда викладачів може виховати чудових нових музикантів — без стереотипів, без «підвищення кваліфікацій», без «атестацій», без «заслужених/ народних». Без таких речей — які, напевно, вирішують пошук педагога..
А тут, в Швейцарії, що визначає вибір викладача?
Для молодих людей — кількість підписників у соцмережах. У Цюриху троє чинних професорів (викладачів класу скрипки у ZHdK — Zürcher Hochschule der Künste, вищому музичному навчальному закладі Цюриха. — М. Г.) — це росіяни Ілья Ґрінґольц, Сєрґєй Малов і Алєксандр Сітковєцкій. Так от Ґрінґольц, приміром, має коло семи тисяч підписників. Ясно, що це потужний піар і ZHdK теж, бо серед тих підписників — молодь з усього світу.
А взяти б навпаки Кавакоса (Леонідас Кавакос — грецький скрипаль, диригент, професор Fachhochschule Nordwestschweiz — Політехніки Північно-західної Швейцарії — М. Г.). Кавакос — геній. Він дуже знаний скрипаль саме завдяки своєму особистому відчуттю музики. Він ось такий, який є — самородок. І з учнями працює не на швидкий результат, а заради ідеї, заради музики. У нього престижно вчитися, люди хочуть до нього йти. Він з повагою ставиться до студента. І він так само працює з дітьми 10–12 років. Сам Кавакос, професор, не цурається роботи з дітьми, навіть якщо хтось має не дуже добру підготовку. У нас би сказали: «Ти що, отак підеш до професора грати?» А той би, може, і хотів, щоб було менше пафосу.
Обидвоє моїх синів — не музиканти. Як би ми не хотіли, у природи було своє на думці… Ми чесно старалися з ними займатися, але — ні, ні з одним не склалось. Вони грають для себе, вони розуміють, що ми робимо, підтримують нас, ходять на концерти — та й по всьому. Старший син вчився у ґімназії на музичному профілі. У тата, каже, не може більше вчитися, тато дуже строгий, тому він перейшов на джазове фортепіано. Його вчителем був швейцарець, який ходив у шкіряних штанах — і син від цього вчителя шаленів. Той йому давав слухати музику від Арети Франклін до якихось старих платівок, розказував про Бронкс, Гарлем (райони в Нью-Йорку, відомі своїми джаз-клубами, де виконувалися латинський джаз і соул відповідно — М. Г.), змушував його писати цифровки, компонувати якісь п’єси.
Але і в них раз на квартал діти мусіли іти в філармонію або в оперний театр. Вони вивчали певну тему, а тоді всі разом йшли: визначали дрескод, школа викупляла достойні місця для всіх учнів. І це незалежно від того, на якій музиці ти спеціалізуєшся. Я дуже поважаю, коли школи заохочують до культури слухання музики.
Ви працюєте і з дітьми, для яких музика слугує для загального розвитку, і з такими, які хочуть серйозно пов’язати життя з музикою. Підхід до одних та інших не може бути однаковим. Як ви собі формулюєте, чому важливо навчити в тому й тому випадку?
В першому разі треба мати на думці, що вимирає публіка в залах.
Наче мамонти…
Перепрошую за прямий вислів. Але скрізь публіка — старшого віку, і людьми середнього чи молодого віку не збалансована.
Так, але я пояснювала собі це соціальною спрямованістю в роботі музичних інституцій — пільги для старших, абонементи…
Ні, на концерти ходять люди, які звикли це робити, для яких музика — самоочевидна компонента у житті суспільства, частина їхнього виховання. Багато дітей-швейцарців тому і грають на музичних інструментах, що цього вимагає бабця, яка й оплачує уроки. І діти кажуть, що того не хочуть, але хоче бабця, а раз бабця заплатила — мусиш ходити… Це не дуже правильний підхід — чи буде тоді дитина справді любити музику? Але якщо вона з нею буде рости змалечку, це буде для неї природнім. Ось в мене в групі (трьохліток — М. Г.) є діти, які вже починають сприймати того самого Моцарта. І сприймають по-різному: комусь не подобається зовсім, хтось може слухати виключно твори для духових… У Швейцарії перше, що питають у дитини: яку емоцію ти відчуваєш від прослуханої музики? Навіть маленьку дитину заохочують подумати.
Ті, хто навчаються в мене як скрипалі-солісти, теж поділяються на тих, хто добре грає, але не має за мету стати музикантами. Батьки все-таки упереджені щодо професії музиканта — вони б хотіли, аби дитина нормальному чомусь навчилася: економіст, програміст… Тому діти охоче грають, але вони не впевнені, чи підуть далі у музику. Є діти, які дуже хочуть стати скрипалями, навіть без зайвих здібностей, без яскравого таланту, але дуже працездатні. І третя група — діти, які планують своє майбутнє як музикантів, які через п’ять років хочуть вчитися у ZHdK, а в 15 років бути прикріпленим за професором. Тоді стараємося працювати у зв’язці з тамтешнім професором, щоби мати раз у раз консультації.
Певний час я працювала на Дору Шварцберґ у Віденському університеті, до минулого серпня. Але цього року я відмовила — ми почали займатися своєю академією (IMA Virtuosos, — М. Г.). Я вчилася у Дори до 2005 року, з часом почала їй допомагати: коли вона їздила на свої гастролі, треба було придивлятися за її учнями. І сам Віденський університет якось запросив на їхню літню школу ISA — Internationale Sommerakademie. Я сама там вчилася, і вони, бува, запрошують таких ISA Heroes — ніби ми спершу самі там вчилися, а тепер там і викладаємо. До речі, моя колега звідти приїжджала сюди на ІМА вчити віолончелістів. Це Віда Вуїч — сербка, активна професорка Віденського університету.
Відень і досі столиця багатонаціональної Австро-Угорщини?
Так, це відчувається. У Відні були всі: румуни, угорці, серби — мультикультурне місто, різні мови чуєш. А тут як почала у школі працювати, то довелося вивчити місцеву, швейцарську.
Скільки мов ви знаєте?
Сім. Українська, польська, російська, німецька, англійська, швейцарська (я б її вважала окремою мовою, бо і в написанні, і в усьому дуже вже від німецької відрізняється), сербська, менше словенська і румунська — читаю, на слух розумію.
Часто буваєте в Україні?
По справах. Спершу була літня школа Dora Schwarzberg Summer Academy, яку робила я сама. Але оскільки запрошена була іменита Дора Шварцберґ, на мене уваги ніхто не звертав. І добре, бо найбільші організаторські помилки, які можна було зробити, я зробила у перші два-три роки. Зрозуміла, що без команди, без соцмереж не буде діла. Окрім того, я хочу працювати з молодими людьми, які дихають вільно. Мені цікава їхня думка. Зараз у мене в команді дівчата, які в минулому вчилися на музиканток, але кинули свою справу, бо для своїх викладачів вони були «глухі й ні на що не здатні». То вони пішли вчитися у бізнес-школи. А сентимент до музики в них лишився, і тепер працюємо з ними разом.
Прикро, що в нас не вчать музичних менеджерів — це б розв’язало стільки проблем. Студенти б уникали травматичного досвіду на виконавських спеціальностях, зразу йдучи в ту галузь, яка їм цікава.
Так. У Цюриху є CAS-Musikmanagement (Certificate of Advanced Studies — сертифікат про післядипломну освіту, дворічне навчання за обраними курсами без одержання фінальної оцінки. — М. Г.). На такій програмі можеш навчитися з нуля: від того, щоб відкрити двері і сказати: «Добрий день, що я можу для вас зробити?», до запуску Arena Zürich для 20 тисяч людей. Можеш собі набрати кредити, слухати лекції, скласти екзамени… Якби я мала більше часу, напевно, подалася б на цю програму. Особливо з першим локдауном, коли з’явилася думка, що карантин може бути довгим і що, можливо, наша професія взагалі мутує в якусь невідому сторону. Чимось таким я би займалась.
Я-бо маю три роки навчання на менеджменті. Без диплому, інакше не витягнула б грошима. У тоді мене хворіла мама (Наталія Швець-Савицька — музикознавиця, докторка мистецтвознавства, професорка Львівської консерваторії — М. Г.). Певна річ, всі проєкти зупинилися. Усе, що робили 7–8 років тому, лягло, бо коли маєш хворих людей вдома — не можеш ніяк інакше. Я пішла з деяких сцен, скасовувала свої виступи, бо знала: щомісяця хіміотерапія, я мала бути у Львові. Марку (молодший син Анни — М. Г.) тоді було два роки. Це був тяжкий період… Але я працювала у стіл, усі ідеї фіксувала і складала по папках в комп’ютері. Що могли — грали, бо треба було заробляти гроші: і на своє життя, на школу дітям. Якось воно все наче і було, просто не дихало так, як хотілося б. А зараз — якийсь час пройшов, діти більші — можна дозволити собі реалізувати щось із задуманого.
Від початку війни ви організовуєте чимало благодійних концертів. Що це для вас: волонтерство? Як ви бачите своє місце під час війни?
Я заробляю гроші іншим шляхом: у нас є учні, школа, концерти. Багато колег питають, що ми маємо з того, що влаштовуємо стільки благодійного, невже можна дозволити собі грати таку кількість концертів? Так, можна, це і так моя робота — грати на скрипці. Чи я заграю на два концерти більше в місяць, чи ні —погоди не зробить. Але є свої нюанси. Наприклад, якщо ти анонсуєш концерт для збору коштів на армію, як правило, тобі ніхто не дасть зал або дасть за велику оренду. Тут треба знати, кому можна сказати правду, що ти хочеш зібрати кошти на, приміром, тепловізор. Є таке, коли кажуть: грайте, але гроші лишаються у Швейцарії, у швейцарських фондах, що допомагають Україні: якийсь Хрест — в них тут є і синій, і білий, і який хочеш. Ми співпрацюємо з Олею Кричинською — вона піаністка, працює у Київській десятирічці з духовиками, а тепер і волонтерка. Вона підтримує ГО «Валькірія», які збирають для хлопців на різні штуки, це справді велика волонтерська організація. І вона дозволила прикриватися її ім’ям — тобто ми збираємо гроші на піаністку Олю Кричинську. Ми допомагаємо піаністці, вона допомагає війську, але тут нас ніхто зайвого не питає.
А багато у вас вже відбулося таких концертів?
Від початку війни десь 18. Не на всіх збирали кошти — якісь були безкоштовні, для переселенців. Як правило, ми вибираємо невеликі міста — там не так переповнені зали і люди не пересичені такими подіями. Кантони Турґау, Арґау — для них це передовсім важлива культурна подія, вони уперше почули українську музику. Тут, до речі, є проблема: багато хто хоче зіграти Скорика — гаразд, а от Станковича… Швейцарці не люблять таку музику — це факт. Їм тяжко таку програму висидіти, до того ж, треба знати, хто такий Станкович. Хоча Соня Сульдіна приїжджала з Берну і грала абсолютно авангардні речі, Сильвестрова… Я думала, що для публіки це буде катастрофа, а все минулося на «ура», бо ми їм пояснювали, що музика зараз звучатиме приблизно так, як зараз виглядає наша країна. Тобто модерація у таких випадках дуже багато значить. Я не думаю, що це волонтерство. Хоча це, може, й таким терміном називається.
Яка музика тоді виконувалася?
Українські музиканти інколи дивувалися: навіщо грати тільки українську музику? Чого не поєднати її ще з чимось. Я принципово стояла на тому, щоб хоч в березні пограти тільки українське. А вже потім — гаразд, міксувати.
Зараз стільки сутичок щодо репертуару… Замість того, щоб сваритися і доводити, чому чи за яких умов можна/ не можна грати російську музику, треба просто грати більше українського. То для чого зчиняти непотрібний ґвалт? Тяжко, нелегко для музиканта раптом зробити програму на речиталь без російської музики, бо існував стандартний «джентльментський» набір. Мусіли грати з чоловіком дуетом, чоловік захворів — я граю з піаністкою сама. Що можна зробити за два дні — «рускає, рускає, рускає»… Ні, все, ми беремо щось інше. Можливо, треба просто мати великий репертуар або навчитися іншим творам, українським. Я навіть зараз з української музики багато що для себе відкриваю, мені цікаво. Вчу твори фактично з нуля.
Можливо, не треба казати, що українська музика — ніяка, бо її просто мало грають. «Ніяка» — бо незнана. «Мелодію» Скорика знають усі, вона прекрасна, але вона ж не єдина. Одна моя студентка жартувала: «А! У нас в Україні її на весілля і на похорон грають!» Та ба, так і є: навіть тут практично всі швейцарці знають цю «Мелодію». Але нічого, гратимемо їм всякого іншого українського…
Читайте також:
• Олег Криса: «Якби я не поїхав в Україну зараз, то шкодував би все життя»
• Латвійський композитор Петеріс Васкс: «Найпопулярніший твір у нас — Гімн України»
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.