Світла музика під час війни. Чи можливо це? Чи доцільно це? Та чи є вона насправді світлою? Відповіддю на ці питання став новий твір Євгена Петриченка «Concerto grosso з «позитивом», який прозвучав 1 жовтня в рамках міжнародного фестивалю сучасної музики «Київ Музик Фест».
Протягом тижня твір виконали тричі і це того вартувало. Окрім «Київ Музик Фесту», 30 вересня відбувся преспоказ проєкту, а 6 жовтня він прозвучав на Міжнародному фестивалі сучасної музики «Контрасти». Втілення у життя цього твору відбулося завдяки колективу Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble (керівниця — Наталія Хмілевська), який спеціалізується на історично поінформованому виконавстві барокової музики.
«Карамельний ему» та «сніг на «їжаках», «День народження кульбабки» та «дзвінок з військомату» — навіть ці кілька цитат з твору окреслюють дуальність нинішнього життя, де світлі події переплітаються з реаліями війни.
«Concerto grosso з позитивом» — про життя сучасної людини. Наші емоції стали гіпертрофованими і схожими до барокових афектів: якщо ми радіємо звільненню територій, то ця радість б’є через край, якщо чуємо про смерть героя — відчай спустошує. Часом емоції різко змінюють одна одну: новини одна за одною кидають в холодний піт, паралельно з тим чуємо приємні вісті, втілюємо свою найзаповітнішу мрію і знову падаємо в безнадію через черговий біль.
Добре, коли знаходяться речі, які відновлюють у нас світло, радість буденним речам (сімейний затишок, усмішки людей, тепло сонця). Для мене і, судячи з відгуків, для багатьох інших людей (як професіоналів, так і слухачів), однією з таких терапевтичних речей став твір «Concerto grosso з позитивом».
Звичайно, перші творці барокових концертів Алессандро Страделла, Джузеппе Тореллі, здивувалися б, почувши сучасні concerto grossi. І мова не лише про Євгена Петриченка, а й про інших композиторів ХХ-ХХІ ст, які відродили і трансформували жанр. Нове наповнення сoncerto grosso більше залежало від розмаху фантазії композитора — починаючи від інтонаційного словника, завершуючи структурою та виконавським складом.
Окрім музичної складової, проєкт мав також віртуальний вимір — доповнену реальність, яку слухач створював за допомогою мобільного застосунку. Кожен номер твору мав відповідну анімаційну ілюстрацію, якщо поглянути на нього через камеру телефону. Так простір Андріївської церкви, де виконувався твір, оживав.
Анімації, створені Русланом Мотьком, мали концепційний посил. Неспроста на них з’являлися квіти Катерини Білокур, фантастичні звірі Марії Примаченко, музей якої зруйнований росіянами, графіті Banksy, можна було впізнати героїв Олешківського розмальованого будинку Поліни Райко, затопленого після підриву Каховської дамби… За кольоровими анімаціями стоять жахи війни, тотальне варварське нищення (культурних надбань, в тому числі).
Світла музика. Що ховає у собі світловий спектр
Почнемо з несподіваного: на третій день повномасштабної війни композитор зайшов у магазин, з якого люди в паніці скупили все. Та поміж пустих полиць стояв вщент заповнений чимось холодильник, повз який люди проходили мимо. Виявилося, що там були «Сібірскіє пєльмєні». Це відторгнення чи навіть ціла акція спротиву повернула Євгену Петриченку натхнення до написання музики. Ще місяць до того композитор виношував ідею створити цю композицію для органу-позитиву, який придбав тоді Національний будинок музики.
Світло, любов, надія… Ці почуття війна вбиває. У творі Євген Петриченко закарбував вірші, що якраз створені під час війни (з 2014 року). Це поезії з живими емоціями, почуттями: герої рефлексують на тему війни, чекають дзвінка рідних з фронту, закохуються. Найболючішим стає усвідомлення, що життя деяких авторів безжально та безпідставно відібрали.
Ось наприклад, поезія «Він знає» (про військового та його кохану) Вікторії Амеліної, яка загинула від ракетного обстрілу Краматорська Росією. Або «Татусева колискова» Володимира Вакуленка: «Спи мій вередулько» — з ніжністю співає батько. Батько, якого закатували росіяни під час окупації Ізюму. «Хмарки найсолодші» тепер будуть для тата.
Зважаючи на це, у просторі Андріївської церкви твір видається світлою молитвою, даниною найкращим.
Шість елементів «творчої терапії»
Проспіване слово не входить в ознаки жанру concerto grosso. Відповідно введення сольних та ансамблевих вокальних партій, а також майже відсутність сценічної дії та художнього оформлення ставить сoncerto grosso Петриченка на перетин з жанром ораторії. Однак інструментальний склад у творі дуже наближений саме до барокових concerto grosso: чотири скрипки, альт, віолончель, контрабас, клавесин, орган-позитив та теорба.
Усі номери «Concerto grosso з позитивом» розташовані у дзеркальному порядку. Відповідно утворюється шість музичних «арок». Оскільки твір покликаний повернути до життя людям прості та буденні речі (на цьому наголосив автор у вступному слові), до кожної з пар номерів хочеться додати загальне означення, яке б підсвічувало «терапевтичний ефект».
І. Спільні цінності
«Празірки» (№1) і «Прамісто» (№12). На константи, зазначені у назвах цих номерів, війна не вплине. Пам’ять про прадавнє, шана до нього — це те, чого не відібрати, те, що триматиме людей у єдності. Ці своєрідні intro та outro виконують функцію налаштовування на початок дійства і, відповідно логічного завершення. Дуже яскраво це обрамлення відчутне завдяки нетиповому прийому вдування повітря в середину корпусу скрипки, завдяки якому виникає ефект гулу вітру — створюється атмосфера пра-.
Група струнних та органістка Наталія Фоменко донесли калейдоскопічність звучань у цих двох номерах. За їх колоритом ховається сплав технік та стилів: там — виникла алюзія на середньовічний мотет Гійома де Машо (наприклад, Hoquetus David), там — блиснули коротенькі імітації, канони у струнних, там — барокові імпровізаційні фрагменти на фоні звучання органної педалі. Колорит музики «Праміста» автор передав ще і за допомогою поліфонії остинатних ліній, які схожі на мінімалістичні патерни. «Празірки» та «Прамісто» — маленьке нагадування нам відчувати плин та смак життя.
ІІ. Віра
Барокова лінія продовжилася і в №2 «Він» (слова Романа Меліша) та №11 «Вона» (слова Надії Косаревич). Ця пара номерів про живі почуття тут і зараз. Його вразив сніг на військових «їжаках» у 2022, він розуміє, що час плине і з надією чекає весни, як символу оновлення. Віра у настання світлого втілюється у музиці через алюзію на барокову риторичну фігуру anabasis (що означає сходження, вознесіння).
У вступі у партії органа (Наталія Фоменко) ця фігура сприймається більш виважено, у стилі бахівських хоральних прелюдій з цифрованим басом. У приспіві (вокал під акомпанемент теорби та органу) — схвильовано, дещо наївно. І ця наївність тут доречна, адже в умовах війни, коли дорослі емоції губляться, хочеться відчувати: навіть щось просте, дитяче. У виконанні контратенора Романа Меліша цей номер прозвучав по-ангельськи.
Приспів (2 рядок — використання фігури anabasis):
Я ще не готовий до такого снігу на «їжаках».
Але я знаю, що цей сніг — це ознака того, що наступною буде весна.
У №11 «Вона» героїня розповідає про прості речі, які творять її буденність — «причалапав кіт», про появу фіалки, гітари, його. Такий несподіваний ряд підкреслений у музиці поступовим додаванням різних інструментів і на останній строфі — вокального ансамблю, тепер tutti ефектно передає всю повноту емоцій: хвилювання, радості, блаженства:
А якось ти подзвонив у двері:
карі очі, міцні сухожилля, запах травня.
І я подумала: нехай залишається.
І були млинці, і чорні шкарпетки, дві щітки у ванні
Добре жити з котом, фіалкою, гітарою і тобою.
Поезія тут звукописала — особливого трепету додавало чергування кантилени з короткими поспівками на повторах слів, наче з запинками, це все підсилювали фрагменти з нерегулярною ритмікою. Відтінки настрою створювали різні тембри continuo — приглушений розсіяний звук органу замінювався на вишукану орнаментику клавесина — тут Наталія Фоменко здається невидимо переключалася між інструментами. Ніжне й акуратне сопрано Олесі Любої просто зачаровувало. Подекуди незначні інтонаційні неточності перекривалися делікатністю співу виконавиці.
ІІІ. Захоплення
Наступний блок номерів інструментальний: №3 «Ластівки і зайці» і №10 «Небесні квіти». Вони пов’язані з живописним мистецтвом: №11 — з муралом португальського художника Pantonio, №10 — з картинами Катерини Білокур. Як і в попередній парі номерів, тут чітко прослідковується звукозображальність. Щоб передати пурхання ластівок та стрибання зайців, композитор вдався до створення фону з енергійного остінато кількох скрипок, на яке накладалися короткі мотиви у інших струнних та органу.
Квіти Катерини Білокур оживають у №10. Музичне полотно творить легка фактура і розцвічується воно переборами теорби (Ігор Тарновецький) та піцикато контрабаса (Дмитро Третяк). Звукопис з імітаціями, постійною зміною коротких фраз у різних тембрів нагадує малювання майстринею такими ж різними пензликами, які вона робила з вовни, котячої шерсті, вишневих гілочок.
IV. Любов
№4 «Перевізник снів» (слова Олександра Козинця) №9 «Він знає» (слова Вікторії Амеліної). В очах та в голосі кожного з виконавців вокального ансамблю променіло зародження любові, яке хотів донести автор поезії «Перевізник снів»:
«І проходячи повз, випадково, здавалось, зустрівшись,
Кожен з них загадає бажання побачитись знову»
Колоритне багатоголосся доповнювали делікатні підголоски, секвенції та «акомпанемент» басових голосів на склади «бом-бом», які логічно продовжували лінію наїву.
Інший етап кохання зображений у поезії Вікторії Амеліної, де він знає, яким буде її життя за сотню років, а вона чекає від нього дзвінка з фронту щонеділі.
«і десь на тому кінці країни він завмирає
вглядається в чорну тишу в чужій зеленці
вглядається в імовірності, фарт, бінокль
і пише: я завжди тобі дзвонитиму у неділю»
Поліфонічний вступ у №9 «Він знає» схожий на барокову хоральну прелюдію, скорботний сенс якої відразу зчитується. Після — оксамитовий голос Олени Циганкової оспівує трепет почуттів, спочатку захований у кантиленних проведеннях. Далі, зі вступом теорби, — огортають алюзії до «Плачу Німфи» Клаудіо Монтеверді. Після натхненного речитативу про дзвінок коханого з фронту, вона, у білій сукні, наче перетворюється у німфу, розливається суміш почуттів: сміх, лють, любов, бо:
«це він їй дзвонить в неділю
— як говорив».
V. Енергія фольклору
№5 «Українське весілля» (обробка весільної пісні) і №8 «Скрипалі».
В одному з найпотужніших номерів циклу — «Українське весілля» — композитор використав народну пісню «Ой як давала та мати дочку», яку записав у селі Рибінське Волноваського району Донецької області. Сам факт уже болюче резонує із сьогоденням. Драматичним є і сюжет пісні: матір віддала доньку у чужу сторінку і «заказала, щоби сім год не бувать». Донька не витримала без матері, перетворилась на голубку й полетіла до саду батьків. Кульмінаційним моментом є остання строфа:
«Не ганяй, синочок,
Не ганяй галочок,
То ж наша дитина».
Учасниці тріо (Владислава Примаченко, Олена Циганкова, Наталія Хмілевська) прекрасно перелаштувалися з академічної манери співу на народну, іноді це був мікс манер, проте їхнє звучання змушувало з заціпенінням слідкувати за сюжетом та розливами багатоголосся і сходженнями голосів у гіпнотичний унісон. Органічно доповнювали це тріо теорба та, незвичний для українського фольклору, клавесин.
Пара до цього номера — №8 «Скрипалі» — це замальовка Коника і Козлика з картин Марії Примаченко. Ці образи чудово відображають художній стиль мисткині: звернення до палеолітичного зображення звірів з чітким відмежуванням голови і тулуба і заповнення яскравими кольорами. У музиці ж автор вочевидь прагнув відтворити непосидючість, химерність цих персонажів. Скрипальки (Тетяна Андрієвська, Тетяна Войнаровська, Катерина Маркова та Тетяна Нгуен) гралися з нерегулярною метрикою, моторними народними награваннями, наче вимальовували дивакуваті обриси героїв картин Марії Примаченко.
VI. Турбота
№6 «День народження кульбабки» (слова Володимира Вакуленка) і №7 «Татусева колискова» (слова Володимира Вакуленка) — ці два номери є даниною батьківській любові та тим віршам, які автор писав для коханого сина. У №6 виконавці справді наче святкують «День народження кульбабки»: дорослі стають дітьми, вірять у казки та театралізовано задувають на сцені уявні кульбабки.
Про цю музичну арку складно писати, а тим більше виконувати її. До прикладу у №7 «райдужна лисиця», «персикові кульки», які мали б снитися сину за словами татової колискової, перекриваються болем війни і особистою трагедією загиблого автора колискової. Композитор та виконавці віддали шану кожному слову поезії. Ніжна мелодія та акомпанемент тут мають вкраплення дисонансів, які не потрібно пояснювати. Не дарма ці номери знаходяться в центрі циклу.
Запис концерту:
…Найсвітліше вбиває війна. Людей та мистецтво нищать, почуття доведені до гіпертрофованості і кожен на собі відчуває барокові афекти. Та ми підтримуємо жевріння цього світла творчістю, пам’яттю, шаною до живих та загиблих, любов’ю і, врешті, світлою музикою.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon