30 червня цьогоріч виповнюється 116 років від дня народження одного з провідних діячів українського національно-визвольного руху ХХ століття — головнокомандувача Української повстанської армії, генерала-хорунжого Романа Шухевича. З підручників історії знаємо про Шухевича-політика і Шухевича-воїна, поборювача окупаційних режимів на території України.
Особливо допитливим відомо про Шухевича-бізнесмена — засновника першої на Галичині (і, до того ж дуже успішної) української рекламної компанії «Фама», що слугувала легальним прикриттям діяльності українських націоналістів.
І значно меншому колу зацікавлених відомо про Шухевича-музиканта (на противагу воєнним звитягам та комерційному успіху провідника націоналістичного підпілля ця частина його життя здебільшого окреслюється в статтях та освітніх відео для широкого загалу хіба лишень скромними згадками). Над тим і застановимось.
Династія інтеліґентів
Роман Шухевич походив зі знатного галицького роду. Його дідо, Володимир Шухевич, був професором реальної гімназії у Львові, займався етнографією, уклав працю «Гуцульщина», присвячену звичаям і віруванням людей Карпат. Бабця — Герміна Шухевич — одна з перших галицьких феміністок, до того ж – небайдужа до музики й театру. Як відзначали сучасники, «визначалась вона із молодих літ замилуванням до театральної сцени і грала залюбки Наталки Полтавки, коли театр “Бесіди” приїздив зі Львова до Перемишля». До театрального мистецтва змалечку привчали і Романа, який в дитячі роки «любив відвідувати театральні (аматорські) вистави і зчаста вмішувався в діялоги на сцені».
Так чи інакше, в родині Шухевичів усі займались музикою
Батько провідника українських повстанців, Осип Шухевич, хоч і був за професією юристом, та у вільний час співав у львівському хорі «Боян», вправно грав на фортепіано. Фаховими піаністами були й інші діти Володимира Шухевича — Тарас і Дарія, що працювали професорами Українського музичного інституту імені Лисенка у Львові.
Академконцерти поміж вишколами й атентатами
До того ж інституту на заочний відділ фортепіанного факультету вступив на початку 1930-х і сам Роман Шухевич. В той час він здобував освіту у Львівській політехніці, навчаючись на інженера. Тоді ж активно розвивалась і військова діяльність Шухевича — у 1925 році він став учасником Української військової організації, а через рік вже виконував перше бойове завдання — атентат, себто замах на шкільного куратора у Львові Собінського, що провадив антиукраїнську діяльність у сфері освіти (що-що, а важливість національної освіти вихідець із професорської родини Шухевич розумів добре; зрештою і сам у подальші роки проводив ночі за читанням історичних книг та студіюванням іноземних мов).
Лишається хіба дивуватись тому, як у суворих умовах військового вишколу юний Шухевич знаходив час для професійних занять музикою. Можливо, тут мала місце й данина сімейній традиції:
музичний інститут імені Лисенка у той час можна би назвати «родинним закладом» Шухевичів,
адже тут викладало шестеро із їхнього роду, а навчалося аж десятеро онуків професора Володимира Шухевича. Та й навіть очільник інституту — Василь Барвінський — доводився Роману двоюрідним дядьком.
Викладачем з фаху був для майбутнього головнокомандувача УПА його стрийко (так на Галичині називають дядька по батьковій лінії) Тарас — успішний гастролюючий піаніст. Бажаючи, аби ніщо не завадило талановитому племіннику музикувати, він не раз казав йому: «Ромко, кинь спорт, бо пальці в тебе огрубіють!» (ці слова викликають хіба гірку усмішку: це ж ті самі пальці, що кілька років потому лаштуватимуть зброю у холодних криївках; ті самі руки, які командир УПА, вирушаючи в розвідку, маскуючись під старця, маститиме салом і посипатиме попелом — аби виглядали спрацьованими; зрештою, цими руками генерал-хорунжий пустить собі кулю в скроню, аби не здатись чекістам живим після свого останнього бою).
«Чулий і ніжний музика-поет»
Та все це буде потім. А поки що Ромко Шухевич виступає з концертами на різних сценах Львова, грає у студентському квартеті «Львівські ревелєрси», концертує разом із рідним братом Юрієм, талановитим співаком, в оперному театрі. Музикування за фортепіано було одним із улюблених занять Романа Шухевича на дозвіллі (ясна річ, пізніше, обравши долю провідника націоналістичного підпілля, від цього хобі довелось відмовитись). Та, як згадували квартиранти сім’ї Шухевичів, щойно в домі починалися чвари, юний Ромко сідав за інструмент і під власний супровід заводив «Де згода в сімейсттві, там мир і тишина» зі своєї улюбленої «Наталки-Полтавки» — сварки вщухали миттєво.
Один із побратимів Романа Шухевича пригадував гостювання майбутнього командира в карпатському селищі, куди той приїхав із концертом. Подія перетворилась на легендарну, ледь не анекдотичну історію:
«… У читальні “Просвіти” в Дорі літники давали Шевченківський концерт. На кілька днів перед концертом відвезли великий старий фортепіян з дому моїх родичів до читальні <…>, перевозили гуцульським возом по поганій дорозі. На сам концерт приїхав якраз Роман зі своїми хлопцями зі Львова. Глибоко переживаючи грав Роман сольо на концерті, відтак грав на фортепіяні під час традиційної забави. <…> треба було негайно відставити фортепіян назад на давнє місце.
Цю важку роботу взяли на себе “Тури” під проводом Романа, бо фортепіян міг знову легко розстроїтися, коли б його були перевозили на гуцульському возі, а Роман не любив дисонансів. Тоді кремезні хлопці (недаром з назвою “Тури”!) взяли тяжкий фортепіян на плечі, а Романові казали сісти на кріслі за клявіятурою. Хлопці марширували з тяжким фортепіяном на плечах дорогою, Роман пригравав їм до ноги, щоб легше було нести інструмент, вигідно розсівшись на кріслі, яке несли трьох його хлопців».
Чи ж варто й казати яку сенсацію здійняло це видовище поміж гуцулів, що вибігали зі своїх домівок, підспівуючи, підкорені харизмою і музичним хистом львівського музики!
У концертному репертуарі Романа Шухевича основну частку займали фортепіанні твори Шопена та Гріга.
Залишаючись наодинці або ж музикуючи на забавах у колі друзів, він найчастіше імпровізував на теми українських народних пісень. Як згадувала дружина, Наталія Шухевич-Березинська, його улюбленою піснею була «Ой ти дівчино зарученая», яку він співав, сам собі акомпонуючи. За спогадами зв’язкової генерал-хорунжого Дарії Гусяк, командир «був музикальний, мав абсолютний слух і приємний тембр голосу».
Роман Шухевич користав можливістю поімпровізувати за інструментом щоразу, як траплялась нагода. Один із таких випадків закарбований у спогадах Мирослава Кальби, побратима Шухевича, що на початку 1940-х служив із ним «рам’я в рам’я» в українському легіоні Вермахту «Нахтіґаль»:
«… група нашого вояцтва зайшла до військового казино, т. зв. “солдатенгайм”. Там було фортепіяно. Шухевич засів до нього і цілий вечір грав наші пісні, а вояки підспівували».
Подібні спогади додають, здавалось би, ледь помітний, а водночас такий важливий штрих до портрету Романа Шухевича: музика була однією з небагатьох віддушин у його житті, щомиті загроженому протягом більшості свідомих років. І навіть у спільних із побратимами музикуваннях Шухевич підтверджував свій статус «першого серед рівних», як його було зрештою іменовано на посаді головнокомандувача.
«Сонце волі засіяло – друг Чупринка веде нас»
Постаті такого масштабу як Роман Шухевич зрештою і самі стають героями пісень — народних і авторських. В український повстанський фольклор провідник увійшов, на відміну від свого колеги, «батька нашого Бандери», не під справжнім іменем, а під своїми чисельними псевдонімами, яких вимагала військова діяльність у підпіллі. «Дзвін», «Білий», «Чернець», «Борис Щука», «Лозовський», «Тур», і найвідоміше, присвоєне вже у статусі головнокомандувача УПА – «Тарас Чупринка» – за всіма цими псевдо стоїть генерал-хорунжий Шухевич.
Одна з повстанських пісень починається такими словами:
«Ой приїхав Тур-Лозовський
У гори Карпати,
Та й закликав музиченьків,
Казав їм заграти:
Ой заграйте, музиченьки,
Заграйте-заграйте,
Усіх хлопців-українців
До війська скликайте».
Агітація до війська через музику, як видається, тут з’явилась не просто для красного слівця — головнокомандувач таки добре усвідомлював роль мистецтва у політиці та в національно-орієнтованому вихованні. Про власне професійне музичне майбутнє у Романа Шухевича не могло бути й мови: ще змалечку загорівся ідеєю національно-визвольного руху і, щойно досягнувши 18-ти років, присягнув на вірність Україні (вже в молоді роки був певним, що «точно не помре старим»).
Товаришка Шухевича пригадувала його слова після чергового успішного концерту:
«Я не стараюсь бути фаховим піаністом. Це було б і не можливим для мене: спокійно вправлятися на фортепіано, коли я знаю, що навколо діється з нашим народом.
Не раз вночі не можу заснути, коли бачу перед собою повні докору погляди наших тисяч жертв за ґратами. Не думай, що в мене хвилевий настрій романтичного юнака. Я вирішив посвятити своє життя для боротьби за нашу самостійну державу. Вже досить того упокорення».
… Музика Романа Шухевича таки прозвучала — майстерно і переконливо. Її відгомін чуємо й донині. То музика свисту куль, музика вибуху гранат у боях за незалежність.