Напередодні 2024 року у познанському Театрі Новому ім. Тадеуша Ломницького відбулася прем’єра декларативної quasi-опери “Scene Buffer”, якій передувала ще одна нова постановка від творчого дуету Андрія Мерхеля й Тетяни Хорошун — музично-візуальний перформанс “Hiraeth” у великій залі Центру Культури Замок.
Декларативна quasi-оперна вистава авторства та у постановці Андрія Мерхеля “Scene Buffer″ постала завдяки кооперації Театру Нового ім. Тадеуша Ломницького (директор — Пьотр Крущинський) та Інституту Театрального ім. Збіґнєва Рашевського (директорка — Ельжбета Вротновська-Гмиз, координаторка — Наталя Красильникова) в рамках спеціальної програми співпраці з українськими митцями.
Через практичну роботу з текстами, музикою, сценографічними й візуальними рішеннями, творча команда спробувала пізнати «буферну сцену», почути її «голос», ба більше — розпізнати феномен контекстів «порожньої сцени», який може стати основою для створення нового змісту і форм поза межами мистецтва.
«Вони донесли мене до порога моєї історії, піднесли до дверей, що відчиняться назустріч моїй історії. Якщо вони відчиняться — настане мовчання», — писав Семюел Беккет, слова якого, разом з текстами Андрія Мерхеля, були використані у “Scene Buffer”. Як зазначили ініціатори декларативної quasi-опери, публіка не завжди здатна сприймати реальність безпосередньо так, як вона відбувається: адже медіа-інформація та медіа-розваги породжують думскролінг, — тоді як синтетичні види мистецтва можуть сублімувати це «мовчання більшості» у спільну міфологію.
У переконанні автора проєкту, наразі сценічне мистецтво видається безсилим перед війнами, кризами й катастрофами, як ознаками агонії культури, яка не впливає на глобальні геополітичні процеси. І хоча мистецтво — силами артистів — системно вводить в оману щодо своєї спроможності якось впливати на політичне життя, саме художники є ключовими злочинцями у царині естетики, надалі використовуючи маніпуляції, провокації, симуляції як базові методи впливу на реакції публіки, — притому ігноруючи почуття. Зокрема й про це була тривала промова акторки Катерини Кістень, що разом з солістом Андрієм Кошманом стали ключовими дієвими особами музичної вистави.
«Чи був я в країні живих, чи були живі в моїй країні, і де я їх зберігаю, ці історії, в голові? Я не відчуваю голови» — цитуючи Беккета, артисти прагнуть щось сказати, але через потрясіння, пов’язані з намаганням вимовити ці слова, їх нелегко почути. У спробі артистів створити певну міжтериторіальну зону, в якій виникне новий театр, або ж «сцена-буфер» — наразі порожня й мовчазна, — глядач самостійно визначає актуальність сучасних сценічних мистецтв.
До створення вистави, разом з автором Андрієм Мерхелем, були долучені Тетяна Хорошун (електроніка), Аліна Якубенко та Катерина Берлова (відео-художниці), Катерина Кістень (акторка), Андрій Кошман (баритон), Марія Бруні (акторка), Ігор Рябов (фортепіано). Фото Анджея Майоса
Натомість музично-візуальний перформанс “Hiraeth”, що був втілений разом з польською поетесою Елізою Морачевською та хореорафкою Терезою Новак, став своєрідною сценічною дискусією про силу традиції та здатність цієї сили змінювати світ, про тугу за часом або станом, якого більше не існує, про процеси трансформації, головною мотивацією яких є традиційна для української культури журба.
Український народ ще здавна зрозумів, відчув та відтворив у своєму фольклорі симуляційну природу нашого всесвіту у словах: «Біда прийшла, тугу принесла / Журба за журбою, туга за тугою». Сценічне мистецтво певним чином і є «туга за тугою». Не являючись правдивим, миттєвим відображенням дійсності, артистична реальність може лише ставити питання, але не давати відповіді, зазираючи одночасно і в минуле, і в майбутнє, і в теперішнє, і… в пустку: в понадчасовий простір колективного міфу, де є одразу все і ніщо.
“Hiraeth” — це швидкоплинні, закільцьовані епізоди пам’яті, що надають надію на повернення справжніх цінностей та відповідної культури, незважаючи на постправду та контексти сьогодення, які перешкоджають поверненню до джерел традиції.
Згідно з задумом творців, обидві сценічні мистецькі акції мали на меті дослідити посткатастрофічний театр та заохотити глядачів замислитися над гострими питаннями актуальності сучасного мистецтва.
Назагал ці питання лишаються відритими: чи є сцена порожньою і мовчазною через потрясіння світу, в якому вона існує (війни, пандемії, гуманітарні кризи), а чи перш за все саме “буферність» сцени викликає кризи? Чи готовність митців висловлюватися під час катастроф залежить від рівня емоційного та медійного шоку аудиторії? Й що загалом являє собою театральна сцена під час та після катастроф?
- Фото Степана Рудика
Учасники музично-візуального перформансу: Андрій Мерхель (автор), Тетяна Хорошун (електроніка), Angie Siveria (відеоарт), Еліза Морачевська (поезія), Тереза Новак (хореографка), Андрій Кошман (баритон), Інна Воробець (флейта), Остап Манько (скрипка), Олександр Ющук (туба), Мартина Кулаковська (фортепіано), Степан Колесников (читець), співаки «Хору Дідів та Баб» Великого Театру ім. Станіслава Монюшки в Познані. Фото Степана Рудика
Читайте також:
• Alter Ratio і виконання сучасної музики в Україні зараз
• Пластична вистава «Косачка»: між жіночністю та сексизмом
• Як композитору і диригенту взаємодіяти у роботі над новим твором: Етьєн Гаан і Олександр Чорний