Роман Григорів, відомий український композитор, разом з Іллею Разумейком — співзасновник лабораторії сучасної опери Opera Aperta та співтворець опер і мультимедіальних перформансів «Chornobyldorf», «Opera Lingua», «Genesis», «Колискова для Маріуполя».
У День Конституції України, 28 червня, Роман опублікував три нових твори, які він виконав на каркасі касетного снаряда РСЗВ «Ураган» у супроводі камерного оркестру «Київська Камерата». Відео викликало значний резонанс в українських та західних медіа, а сам композитор прокоментував свою музику так:
«У виключних обставинах ракета стає музичним інструментом… І грати на ньому — ритуал очищення».
У нашій великій розмові Роман Григорів розповів про певну байдужість європейців до важливих для нас тем, про силу мистецтва в подоланні особистих травм, а також про відповідальність мистецької спільноти перед військовими та громадянським суспільством.
Втома європейців від війни в Україні
Для аспірантського іспиту у Віденському університеті, де навчаюся на медіакомпозиції, я представив 25-хвилинний перформанс, присвячений травмі. В його основі — інтерв’ю бійців з передової, які є музикантами.
Я транслював їх на п’яти екранах з субтитрами, з 24-канальним звуком. Австрійці спостерігали за всім цим всередині спеціальної клітки, на якій я в цей час грав смичком, щоб максимально наблизити їх до правди.
Хлопці з екранів говорили про смерть, життя, почуття, музику, мистецтво, про щастя. Дуже жорстко. Потім я вимикав усі екрани, залишаючи тільки голоси хлопців рівно на п’ять хвилин. Це був розйоб. Люди просто виходили і плакали.
Знаєш, було дуже багато людей, які говорили: «Це політичне мистецтво, нащо ви його так агресивно подаєте». Я відповідав: «Я подаю тобі те, що для тебе близько — ти музикант і він музикант. Дивись, у чому ваша різниця. Тому що ти тут care free у безпечній Європі і хуй ложив на Україну, на війну і на це все».
Це був наш спільний проєкт разом з одним із аспірантів Віденського університету Домініком Фьорчем та Штефаном з іншого університету (Universität für angewandte Kunst Wien), але раптом Штефан відмовився через особливість контенту. Написав, що він «feel not so comfortable with your materials». Прочитавши ось це «філ нот соу комфортабл», я подумав… що я подумав? Ах ти уй**ок, думаю, не дуже комфортно тобі з нашим матеріалом. Думаєш про комфорт? Ти думаєш про комфорт, коли інші думають про життя і про смерть.
На це дуже важко реагувати спокійно, ти починаєш входити в дискусію, в конфлікт…
Хочеться сказати: «Wake up, fucking people. Wake! Fucking! Up!».
Прокиньтеся, блядь, зрозумійте, що це не десь там, а зовсім поряд, що це в Європі — геноцид!
Якось до мене підійшов один професор, який дуже довго жив у Нью-Йорку, а нещодавно переїхав зі своєю дружиною в Австрію. Уже на першій зустрічі він запропонував зробити спільний концерт з росіянами, мовляв, в знак примирення.
Я сказав, що це питання на тисячоліття закрите для нашого суспільства, і мені дуже-дуже неприємно і сумно, що він мені таке пропонує, не усвідомлюючи трагедії.
Уже під час наступної зустрічі він сказав інше:
«Романе, вибач, будь ласка, що я тобі таке пропонував. Моя дружина єврейка. Коли ми приїхали в Австрію два роки тому, вона боялася виходити на вулицю, і бути у німецькомовному оточенні».
Він розповів, як дружина вибігала з трамвая, не маючи змоги витримати німецької мови. Уяви, яка травма у людини. Вона була маленькою дівчинкою, коли їй довелося тікати від нацистів. Він просив вибачення, і для мене це дуже важливо, що людина все усвідомила.
У країнах ближче до України люди більше розуміють контекст нашої історії, я маю на увазі Фінляндію і Литву, наприклад. Ми були вражені тим, як вони близько сприймають нашу трагедію, наче власну травму. Те саме спостерігав в Ірландії, частково в Англії. Але інші країни дуже-дуже безтурботні.
Коли ми показували наш «Маріуполь»… У Мілані це виглядало так, ніби якийсь чувак привіз цирк з кунсткамерою. Організатор подавав це як шоу, думаю, він взагалі не усвідомлював контент, який показує.
Європейці виснажилися від контенту, і зараз я спостерігаю таку реакцію: люди хоч і розуміють, що це трагедія, але не хочуть це дивитися. Уже немає тієї реакції, що була на початку.
Пам’ятаю, як ми зіграли «Маріуполь» у Роттердамі, а за тиждень до того — у Відні. У Роттердамі люди не аплодували п’ять хвилин. Не могли слова вимовити, підходили, плакали. Вони сприйняли це адекватно, як реквієм. А у Відні… Ну послухали музику, ну подивилися на декорації, поаплодували. Не було відчуття, що хтось із глядачів ставив собі питання.
Каркас касетного снаряда — від інсталяції до музичного інструмента
Він потрапив до нас від військового волонтера, який мав невеличкий музей різної використаної військової техніки і боєприпасів. Там і була ця ракета.
Квартира військового, який нам її дав, була зруйнована в Ірпені таким же снарядом. Його квартиру зруйнували «Ураганом». Згоріло все, не залишилося навіть чавунної рами від його піаніно. Все знищили.
Спочатку ми використали каркас у жовтні минулого року в опері «Genesis»: вона була вмонтована у фортепіано і виконувала інсталятивну функцію, тобто не залучалась як музичний інструмент.
Минув час, п’ять місяців, я заходжу у студію, і за секунду приходить ідея зіграти на цій ракеті смичком. Беру її, починаю видобувати звук різними способами у різних місцях: це був такий різкий і дуже-дуже пронизливий звук. Для мене вона звучала так, як звучить смерть. Ведеш смичком, а вона ну просто кричить!
Я пробував грати різними способами і зрозумів, що терміново треба записати відео. Це була дуже стрімка ідея і чітке усвідомлення, що це треба зробити зараз. Аж піна з рота йшла — я організовував все дуже-дуже швидко. Дев’ятнадцятого квітня прийшла ідея. Двадцять першого — в Андріївській церкві це було записано.
Дуже багато людей мене питають, чи я натягував якісь струни на ракету, чи якось її препарував. Уяви собі, не препарував жодним чином, взагалі. Ракета має дуже широкий спектр: там є три ребра, і кожне звучить по-своєму. Одне з них, вигнуте через удар, звучить по висоті найнижче, але, наприклад, в низькій частині воно звучить дуже насичено. А ще там є такий ковпачок, який взагалі дуже низько звучить.
Мистецтво як вихід з травми
Як зробити твір, якщо у вас зовсім немає часу, розповідаю технологію. Береш професійних музикантів і кажеш їм:
«Друзі, всі на слух граємо ноту, яку я тягну. У наступному моменті, коли я тягну іншу ноту, ви залишаєте попередню але не чистою, а коливаючою мікротонально. Диригентка Наталія Стець переводить, коли я граю третю ноту, і вона вами маніпулює, грається, набираючи кластер. Наприклад, у нас є нота сі. Хтось її тримає, а хтось робить чвертьтонові розгалуження».
Ось так швидко я це пояснив, і вони, загалом, це зіграли. За таким принципом створена “Vox Humana”, «Людський голос». Вона містить важливий для мене меседж: це людський голос, який я видобуваю з ракети, трансформую його, ми демонструємо його енергію, його історію, біль.
“Langsam – 9M27K” був написаний у листопаді 2022 року. Приїхавши у Відень, я взяв у консерваторії клас для занять — це був перший дотик до рояля за довгий час. Я вже давно не писав нічого подібного, а тут несподівано з мене полилася музика, і настільки багато, що вистачило на цілий цикл. Я це назвав “Gloria in excelsis Deo”. Для запису з ракетою я використав тільки початок, так вийшов“Langsam”. 9M27K — це серійний номер тієї ракети.
Далі “Höllenpfeilstimme”, «Голос пекельної стріли». Партитуру цього твору просить надрукувати видавництво у Копенгагені, але я не бачу в цьому сенсу! Кожна ракета звучить по-різному. І взагалі, це майже неможливо відтворити. Ось конкретно на цій ракеті ще можна спробувати. І то, там деякі елементи вже відвалюються і це помітно на відео, до речі. Я просто поламав ту ракету. Цим смичком.
У “Höllenpfeilstimme” я хотів відтворити процес заклинання. Сила, яка в мене є, — це сила креативу, мистецтва. Не знаю, чи це можна назвати силою, але це єдине, чим я володію, це моя найпотужніша зброя, яку я можу використати. Ось я її і використав. Бо, що таке креативність? Це любов. А любов завжди переможе руйнівну силу зла. Завжди. Хоч як би пафосно це не звучало.
Особисто для мене цей перформанс вже повністю вичерпав себе — я відчув психофізичне полегшення, очищення, як після терапії. І коли я говорю очищення — це про звільнення від власної травми, яке я б хотів запропонувати всім людям. Це очищення нашої землі від цієї нечисті. Я більше не хочу повторювати цей перформанс, щоб не естетизувати предмет, на якому я грав — він просто сатанинський.
Через багато років я б хотів, щоб люди сприймали цю музику так само як нащадки жертв Холокосту — музей в Освенцимі. Хочу, щоб люди побачили, що була сила любові, що були українці, які перемагали історію.
Але нам треба багато говорити про травми і вихід з цих травм після перемоги. І це, власне, і є ритуал очищення. Це спосіб вийти з травми через мистецтво. Коли ти торкаєшся, проживаєш трагічну історію для себе, проживаєш її ще раз, і ти виправляєш цю ситуацію психічно всередині себе.
Я беру цю ракету, я торкаюся до цього геноциду руками. Я його просто тримаю в руках. Я його трансформую в щось інше. У церкві. Це дуже символічно.
Ментальне здоров’я
Знаєш, я дуже скептично ставлюсь до людей, які роблять подібне з артефактами війни. А коли вже сам зробив, то самокритично поглянув на результат. У жодному разі це не те, чим я можу пишатись. Це просто була ритуальна історія про власну травму війни, про власну психологічну травму, в якій я зараз перебуваю, на жаль. Хоч я не на війні безпосередньо, але це все одно мене тривожить.
Я не знаю, як це передати. Моя сім’я не в Україні. Я мучусь, тому що вони їздять, я їжджу туди-сюди.
Інколи, щоб заспокоїтися і поспати, я приймаю ті самі таблетки, які мій лікар призначає військовим, котрі бачили пекло війни.
У нас зараз буде велика проблема в Україні. З людьми, які втратили побратимів або своїх близьких на війні. З ними треба працювати вже зараз. Мені часто розповідають друзі-військові:
«Рома, не можемо прийти до тями, мирне життя розклеює нас, треба хоча б місяць на адаптацію, щоб хоч якось виходити на вулицю і нормально функціонувати в побуті».
Як потрібно функціонувати мистецькому середовищу, щоб не було соромно перед військовими
Необхідне усвідомлення нашої функції у суспільстві, яка далеко не розважальна. Бо академічна музика трохи глибша. Нам потрібен діалог, загальна комунікація.
У квітні, коли я був у Києві, помітив, що квитки на вистави і на концерти продаються інколи на кілька місяців наперед. Уяви собі потребу людей у мистецтві, навіть якщо воно не завжди високої якості! Зараз час надавати допомогу людям, надавати мистецьку підтримку. Всі оркестри, хори, організації повинні усвідомити себе як інституції, що впливають на психологічний стан наших людей. Що якраз через мистецтво ми виходимо на якийсь потрібний результат, на правильний шлях до перемоги над нашими травмами.
Коли я говорю про комунікацію, я би хотів, щоб буквально після кожного концерту ми, артисти, композитори, спілкувалися з людьми. Я вислав ці відео з ракетою хлопцям на фронт. Знаєш, що вони мені написали? «Рома, щоб такі твори з’являлися, я готовий тут за це воювати», — це найкраще, що я міг почути.
Це наше усвідомлення себе як мистецького інституту. Не тільки на рівні музики, театру — всього повністю. Це абсолютно, тотальна комунікація. Я не боюсь, що мене запитають: «Де ти був, коли я воював?». Ні, я переживаю за людей, які стали інвалідами, і для них досі не створили нормальних умов для пересування, тих же пандусів. Ось ці самі пандуси, метафорично, нам треба створювати через мистецтво.
Мій психотерапевт рекомендує мені не дивитися новин. Я ж як губка — це все вбираю у себе, а потім в мене ламається система, і я не можу себе опанувати. Я виживаю тільки мистецтвом, але воно стає абсолютно воєнним. Я зараз не можу говорити про щось інше і висловлюватися іншими засобами. Така наша реальність.