Сьогодні, 11 січня, на 100-му році життя відійшла у засвіти Аріадна (Рада) Остапівна Лисенко — видатна піаністка, професор НМАУ імені Петра Чайковського, заслужена артистка України, онука основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Про це повідомила письменниця Любов Лисенко, дружина її внука, диригента Миколи: «З нею ми втратили цілу мистецьку епоху, старійшину роду Лисенків».
«Справжню українську музику треба вміти відчути. Не механічно натискати клавіші, чи, як деякі модерністи, стукати кулаком під піаніно у пошуку нового звука. А відчути — її свободу та шум просторого степу… Цього вчив мій дід», — розповідала Рада Остапівна.
Умови для навчання Ради Лисенко були складними: 30-ті роки, голод та відсутність інструментів, — через це вона пізно почала навчатись музики. Спершу навчалась в музичній школі, згодом, закінчивши Київську консерваторію, вона стала виступати як солістка. Починаючи з 1950 року, спадкоємиця роду Лисенків вела активну педагогічну діяльність в Національній музичній академії імені Петра Чайковського аж до смерті.
Видатна виконавиця популяризувала твори українських композиторів, музику ХІХ-ХХ століття: Владислава Заремби, Якова Степового, Миколи Дремлюги, Віктора Косенка, Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського, Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, свого чоловіка Андрія Штогаренка, Миколи Колесси, Романа Сімовича та інших. Піаністка вперше виконала ряд творів українських композиторів для фортепіано з оркестром, зокрема «Концертні варіації» Людкевича, Поему-концерт, «Симфонічні танці» Штогаренка. Виступала зі симфонічними оркестрами під керівництвом Федора Глущенка, Миколи Колесси, Натана Рахліна, Костянтина Симеонова, Стефана Турчака та ін.
Рада Лисенко постійно залишалась берегинею пам’яті про свого видатного діда:
«Микола Віталійович був гуманістом. Сам тяжко жив, але взяв до себе сина Тадея Рильського — Максима (ще не відомо було, що той стане знаним поетом, а тоді так, черговий розбишака). А вдома ще один розбишака… До діда часто приїздили гості. В Києві було лише кілька україномовних родин, і Лисенки — одна з них. Тоді говорити українською, бути українцем — це була позиція».
Метою її життя стало відновлення традицій українського композитора-класика.
«Я знала, що є онукою Лисенка, але ми ніколи не підкреслювали це в сім’ї, ніколи і півслова не говорили, що ми якісь особливі. Звісно, на мене впливала родина, наше оточення. Мама співала народні пісні, і я з нею виводила… Відчувала добре поліфонію. У школі грала Шопена, Бетховена. А Лисенка — за нагоди… Навіть вже моє прізвище стали використовувати в консерваторії під різним соусом, а я ще не зважувалася грати Лисенка.
З часом стала більше його грати. Грала свідомо і багато чого. Сьогодні я не скажу, що не хочу грати Шопена, бо граю Лисенка. Але я знаю тепер, на старість дійшло, що таке за феномен — Микола Лисенко. І чим цінна його творчість. Тому — мій голос — за його увертюру, яка дає нам можливість горіти і боротися».