День пам’яті та примирення, котрий від 2015 року відзначають в Україні 8 травня, напередодні звичного з радянських часів Дня Перемоги, великою мірою змінив сприйняття суспільством підсумків Другої світової війни. Замість «свята зі сльозами на очах» символом цього меморіального дня став червоний мак, подібний до вогнепальної рани, а також гасло «Ніколи знову». Війна не має переможців: число жертв — це спільна поразка людства. Здавалося, ця теза настільки очевидна, що не потребує доказів та постійних повернень до неї.
Але цей текст з’явився, як і фільм Сергія Лозниці «День Перемоги», про котрий в ньому йдеться. На перший погляд, у своїх документалках режисер обирає роль німого спостерігача, але детальніший огляд картини дозволяє вловити авторські коментарі у виборі планів, монтажі та чи не найбільшою мірою у звуці та музиці. Зрештою, поєднання цих елементів може докорінно змінити враження від побаченого.
9 травня 2017 року. Берлін. Трептов парк — місце поховання близько 5 тисяч радянських солдатів, котрі загинули тут наприкінці Другої світової війни. На одній із алей маршують юні солдати, рухаючись в напрямку глядачів. За кадром звучить «Бери шинель, пошли домой» Булата Окуджави — єдина пісня фільму, котра звучить прологом і епілогом у просторі nondiegetic. Кроки солдатів стають ближчими та гучнішими, аж поки їхній звук не досягає самих глядачів і проходить далі повз, вже на темному фоні.
Подібним чином побудовано увесь фільм: статична камера фіксує рух натовпу, надаючи можливість оку глядача самому обрати точку фокусування. Винятrком з правила стають кадри деталей мармурових барельєфів меморіального комплексу, на яких зображені жахіття війни.
Рух солдатів з глибини кадру вперед дублюється в епізоді, коли до парку починають сходитися перші люди, котрі мають намір вшанувати пам’ять відсвяткувати День Перемоги. Більшість з них ідентифікують себе тематичною символікою: георгіївськими стрічками, елементами радянської військової форми, прапорами СРСР, його колишніх республік або ж сучасними стягами країн-колишніх учасниць Союзу. Дехто виділяється з натовпу символікою так званих «ЛНР», «ДНР» та «Новоросії» чи навіть портретом Сталіна з написом «Спасибо».
Музичний супровід (з цього моменту все звучить виключно в кадрі) тепер змінює вектор: замість прохання повертатися з війни додому у пісні Окуджави, перші відвідувачі крокують до меморіалу під марш «В путь» зі стрічки «Максим Перепелиця» — заклик до наступу, в якому рідним залишається «почта полевая». Тему покинутого дому підхоплює вуличний музикант, котрий під гітару співає «Прощай, любимый город».
Звук стрічки буквально захоплює усі події, котрі відбуваються на меморіалі. Постійним фоном є весняний спів птахів та монотонний гул натовпу. Серед цього ландшафту час від часу виринають фрагменти розмов, в яких росіянин може доводити, що він німець, німець звинувачувати свою країну в неофашизмі, а українці стверджуватимуть ідею «братства» та «єдиного народу» із колишніми радянськими республіками.
До речі, українським пісням також знайшлося місце під час святкування: разом із кадрами мармурових барельєфів десь далеко чується ледь фальшиве жіноче виконання «Чорнії брови, карії очі», а також в одному з епізодів бачимо зрілий жіночий колектив, котрий у псевдофольклорних костюмах співає «Чорні очка, як терен» та «Ти ж мене підманула».
Комічне враження викликають танці під «Смуглянку» та «Едут по Берлину наши казаки» — кілька людей з натовпу не втримуються і починають, підспівуючи, зображати народні танці. В момент, коли чергова пісня змінюється на «Калинку-малинку», в кадрі з’являється чоловік кавказької зовнішності, завдяки якому музична тема починає сприйматися як цитата із «Антиформалістичного райка» Шостаковича. Здогадка підтверджується ледь не одразу, коли російську пісню продовжує лезгінка.
Святкування чим далі, тим більше набирає обертів: прямо біля написів «Братська могила №…» групи людей влаштовують пікніки, співають хором пісень про війну і танцюють. Наприклад, «Журавли» стали вальсом для кількох пар. Серед цього балаганного дійства вже зовсім не дивно звучить «Я рожден в Советском Союзе…», ніби ще одна (мабуть, мотивуюча до відновлення кількості населення) пісня воєнних років.
Певною мірою відтінити загострене до нестерпності народне гуляння покликана сцена в некрополі, до якого прямує безперервний потік людей. У мармуровому приміщенні із горою квітів посеред нього тиша стає особливо гучною: рухи тіл, шепоти, фотоспалахи — все миттєво гіперболізується в загальний об’ємний шум, особливо дискомфортний через відсутність уже звичних співів птахів у парку.
Завершення насиченого подіями дня відбувається на тлі монументу Скорботної матері, далекий голос перелічує прізвища полеглих бійців, а за кадром знову звучить найбільш гуманна пісня всього фільму:
Читайте також: Якою була музика радянських масових свят?
Сергій Лозниця. Фільми, які неможливо не слухати
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon