Сергій Лозниця. Фільми, які неможливо не слухати

Кадр із фільму “Лагідна” (2017)

Сергій Лозниця – режисер, якого завжди раді називати українським (зважаючи на громадянство). Так само, як і російським (тут він навчався і довгий час жив), білоруським (за місцем народження) чи німецьким (тут він мешкає зараз).

Далеко не кожен український кінорежисер може похизуватися прем’єрами усіх своїх повнометражних художніх фільмів на Каннському фестивалі. Лозниця може, і навіть часто повертається з нагородами. Тому і ставлення до нього особливе. Можливо, міжнародне визнання забезпечує режисеру політичний імунітет, адже його художні фільми важко назвати зручними для будь-якої країни, яка готова називати Лозницю “своїм”.

На київській прем’єрі фільму “Донбас” (2018 р.) відбувалося спілкування з режисером. Глядачка – переселенка із тимчасово окупованих територій – емоційно дорікала Лозниці в тому, що у фільмі немає жодного нормального персонажа, що узагальнений образ жителів цілого регіону м’яко кажучи дикунський. Режисер відповів (цитую з пам’яті): “Я досліджую хворобу”, – очевидно, перефразовуючи репліку Олексія Германа “Я не лікар, я – біль”.

Власне, переживання травматичного досвіду, рефлексія на нього та, можливо, подальше осмислення стають маркерами стилю Лозниці. Як документаліст він чітко фіксує дійсність з усією її “виворітною” стороною. Як художник – загострює екзистенційні конфлікти, але майже ніколи їх не розв’язує, залишаючи це глядачам.

Але є одна річ, яка не може залишити байдужим нікого – це звук у фільмах Лозниці. Сам режисер не втомлюється підкреслювати якість роботи свого постійного звукорежисера Володимира Головницького. Та все ж підбір музичного матеріалу навряд чи обходиться без втручання автора, у якого всі елементи стрічки математично вивірені. Лозниця не намагається прикрасити картину буденності російської глибинки чи окупованих територій Донбасу, тож музика звучить відповідна – ніби зафіксована в обраному просторі. Прийом, який, звісно, доводить яскравість Лозниці-документаліста.

У вже згаданому “Донбасі” чуємо усю калейдоскопічну палітру, яка може звучати у зображуваному просторі: тут вам і Сердючка встик із Гімном України, і Весільний марш Мендельсона перед “гімном” т.зв. Новоросії. Не обходиться і без радянської естради, яку співають всі гуртом під гітару. Все це змушує вірити у створену режисером дійсність, глядач вірить не лише побаченому, а й почутому.

Один з найбільш важливих факторів звуку в кіно є його “місцезнаходження”. Він може з’являтися всередині кадру, його чують герої фільму – такий звук прийнято називати diegetic. Також він буває закадровим, нечутним для персонажів, але допомагає глядачеві “відчути” ситуацію – такий звук називають nondiegetic.

Фіксація почутого звуку, звісно, працюватиме у просторі diegetic, який домінує у фільмах Лозниці. Варто тільки прислухатися до звучання магнітол у тюнінгованих BMW, старих радіоприймачів з антенами на ринках або ж дворових пісень замість закуски. Обирайте зручний транспорт – і поїхали. Одразу попереджаю: маршрут не найприємніший.

Зупинка Реальність

Фільмографія Сергія Лозниці в ігровому кіно починається із жанру road-movie, якому в різних його інтерпретаціях режисер залишатиметься вірним і в наступних фільмах. “Щастя моє” (2010) – копродукція України, Німеччини та Нідерландів. Фільм розповідає про життя водія вантажівки Георгія, доля якого тісно пов’язана з дорогою російської глибинки. Вседозволеність, жорстокість, відсутність закону, поділ на “своїх” та “чужих” – все це присутнє в стрічці. На жаль, саме ці характеристики дозволяють глядачеві відкріпитися від буквальної локації та усвідомити травматичний досвід, спільний для усього пострадянського світу.

Кадр із фільму “Щастя моє” (2010)

Причини хвороби суспільства режисер шукає в подіях Другої світової війни. Два вставні епізоди демонструють злам, коли людина починає сприйматися не як цінність (привіт, гуманісти), а лише як носій певної ідеології. Якщо ти не розділяєш моїх поглядів у повній мірі – ти мій ворог. Ніяких “але” бути не може: людина людині вовк. Можливості компромісів у дегуманізованому суспільстві не існує – правий той, хто сильніший. Стверджує думку занепаду суспільства одна з героїнь фільму: “Говорят здесь раньше хорошие люди жили. А сейчас – всякий сброд”.

Здогадалися, що звучатиме з приймачів? Звісно, відбірний “блатняк”. Спершу кілька секунд ми чуємо “Зараза, брось” із локомотива, що проїжджає повз за звичною ще з часів Люм’єрів траєкторією. Далі російського шансону ставатиме більше. Іноді, він звучить як сарказм (“Ты одна у меня, мне другая не нужна” в момент схиляння даішниками до інтиму “порушниці ПДР”), часом – як індикатор аморальності персонажа (“Бутырская тюрьма”, “Аттестат в крови” з вантажівки далекобійника, який безпричинно вступає у словесну перепалку з Георгієм).

В машині Георгія також звучить шансон, щоправда, більше схожий за стилем до російського року (іноді ці стильові межі досить умовні) – пісня “Мы уходим” гурту “Каскад”. Колектив був сформований із радянських солдатів, які служили в Афганістані. Пісня ж була присвячена виходу радянських військ і була популярною серед солдатів, які брали участь у війні на стороні Радянського Союзу. Звісно, такі музичні вподобання можуть натякати на воєнне минуле Георгія, а посттравматичний синдром, отриманий в боях, та вміння вправно користуватися зброєю могли стати ланками ланцюжка факторів, які призвели до фатальної розв’язки стрічки.

Знайшлося місце у фільмі і напливовому фольклору. У майже Брейгелівській сцені ринку звучить народна “Живет моя отрада” у характерному багатоголосному виконанні “під шафе”. Чи не цю сцену мав на увазі режисер, коли говорив про дзеркало, яке поставив перед глядачами? 

Важливо, що після тектонічного зламу структури фільму вставним епізодом, музика перестає з’являтися (окрім одного епізоду на ринку). “Випливання” закадрового звучання пісні “Ягода” гурту “АукцЫон” із шуму автівок на фінальних титрах працює, як заспокійливе. Не виходячи за межі обраного жанрового вектору (блатняк/рок/бардівська пісня), ми чуємо щось значно складніше, ніж до того: акустика замість “самограйок”, зміна розмірів, стилістичні міксти, текст, сповнений символізму. Чи ж не (хоча б) в такий простір хочеться втекти від приголомшливої реальності фільму?

Плейлист “Щастя моє”

Дисклаймер: прослуховування плейлисту поза контекстом фільму може непоправно вплинути на свідомість.

Зупинка Тюрма/Сон

“Лагідна” (2017) починається там, де завершується “Щастя моє”: на темному тлі глядач чує машинний гуркіт, але тепер з’являється зовсім інакша музика – “Вальс Катерини Великої з фаворитами” Олега Каравайчука. Музика відомого кінокомпозитора дещо іронічна, радше циркова, аніж бальна. Тема вальсу поступово розщеплюється, руйнується дисонансами, зрештою, стає пародією на саму себе, коли до фортепіано-соло додається страшенно фальшива мідь. Твір Каравайчука обрамлює фільм, звучить як на початкових (головна тема вальсу), так і на кінцевих (фальшивий дует з міддю) титрах.

За своєю структурою “Лагідна” теж road-movie, а головна героїня (утім, як і Георгій у “Щастя моє”) – здебільшого мовчазна спостерігачка жорстокої реальності. Мотив її подорожі – пошук чоловіка у лабіринтах російської пенітенціарної системи. Акцент зміщується на інакше, жіноче сприйняття дійсності (справді “лагідне”), переливання насильства через край не відбувається, але відчуття страху перед несправедливою жорстокістю завжди присутнє.

Кадр із фільму “Лагідна” (2017)

Простір фільму умовно можна поділити на три етапи: героїня вдома, подорож героїні, сюрреалістичний вимір (сон на залізничній станції). Музика, присутня у цих локаціях, буде суттєво відрізнятися. Хоча всюди помітною є “жіночність” музики – від фольклору до шансону. 

“Домашній” світ героїні характеризується умовним фольклорним звучанням. Ліричний “Вальс Березка” у виконанні Зикіної ніби дає характеристику Лагідній: “И нежна, и стройна, и всегда величава она”. В наступних епізодах спів фольклорною манерою середини ХХ ст. трансформується у гротескні “Течет ручей” Кадишевої та “Рассцветали яблони в саду” Бабкіної. Надія на краще зникає.

Характерно, що майже весь музичний матеріал фільму звучить у транспорті (автобус, поїзд, таксі, “беха” місцевого сутенера). Чим ближче героїня опиняється до своєї цілі – тим далі музика заглиблюється в “тюремний” контекст.

В поїзді до станції із промовистою назвою Отрадноє зустрічаємо “співаючого далекобійника” Олександра Дубовського, репертуар якого дивує своїм протиріччям: від “Маршу советских танкистов” він переходить до козацької “Как за Доном, за рекой” та негласного гімну висланців “Ванинский порт”. Остання пісня навіть розчулює сусіда по купе. Докорінна трансформація репертуару співака відбудеться у фіналі – сні героїні, де Дубовський співатиме аріозо Грязного “Страдалица невинная, прости” з “Царевої нареченої” Римського-Корсакова. Утім, вперше ми цей музичний фрагмент почуємо, як не дивно, з приймача працівників тюрми, які проводять обшук посилок. Звісно, музичне звернення адресується Лагідній: її типаж справді близький  з образом Марфи певною відстороненістю, яка балансує між інфантильністю та святістю.

Відразлива сцена ринку з першого фільму Лозниці трансформується у “Лагідній” в епізоді застілля. П’яний хор тримається лінії “жіночого” блатняка і через куплети “Аленки” та “Медвежатника” повертається до народної “Ой цветет калина”, але героїня вже не чує її, тікаючи з квартири.

Але падіння у прірву реальності продовжується: в машині сутенера чуємо “Не воровка, не шалава”, “Непослушная”, а при зустрічі з кримінальним авторитетом – “Какая осень в лагерях” тощо. Неможливість витримувати цю реальність приводить героїню знову на вокзал, де останнім варіантом втечі стає сон.

Сюрреалістичний вимір підкреслюється кількома виразовими засобами: “лубочна” естетика, корекція кольору (відтінки дуже нагадують кольорову гаму монтажної документалки Лозниці “Державні похорони” (2019), посилання до “птахи-трійки” Гоголя і, звісно ж, музика. Вперше глядач чує nondiegetic поза титрами романс “Дорогой длинною” у виконанні Олександра Вертинського. Простір цілковито деформується. У залі, подібному до колонного залу Дому Союзів (саме тут відбувалися прощання з радянськими вождями), звучать абсурдні промови, які перериває не менш абсурдний Туш. Обрамлюють “святкове засідання” усіх героїв фільму “Імперські фанфари” Антоніо Сальєрі – справжній подарунок для слуху.

Плейлист фільму “Лагідна”

Дисклаймер все ще актуальний.

Зупинка Втеча

Стрічка “В тумані” (2012) найменше з-поміж ігрових фільмів Лозниці з’являлася в українському інформаційному просторі. Очевидно, справа у відсутності українського фінансування фільму, та й тема – данина режисера своїй Батьківщині. “В тумані” – екранізація однойменної повісті білоруського письменника Василя Бикова.

Кадр із фільму “В тумані” (2012)

Події Другої світової постають у фільмі Лозниці камерною історією про товаришів – жителів одного села. Батальних сцен, стереотипних образів червоноармійців та німців у фільмі немає. Натомість, ми спостерігаємо за долями маленьких людей з їхніми постійними маленькими виборами, які вони вимушені робити через жорстокі зовнішні обставини.

У фільмі зовсім відсутня музика. Лише в кількох епізодах ледь чутне награвання губної гармошки. Сам Лозниця коментує відсутність музики так: “Наше ставлення до звуку – як до музики, тому мені й музика в кіно не потрібна. Ми будуємо сцену по звуку”.

Кінцева Калейдоскоп

Кадр із фільму “Донбас” (2018)

Плейлист фільму “Донбас”

Пасажири, залиште транспортний засіб! Не забувайте своїх речей та думок!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *