Наприкінці осені такого непевного 2020 року все частіше доводилося підбивати підсумки нових пандемічних реалій, ніби намагаючись пришвидшити їхнє завершення. Ми вже звикли до умов дистанційного навчання, дистанційного спілкування і навіть дистанційних репетицій та концертів. Але відчуття постійних змін, очікування чергових карантинних обмежень та необхідність гнучкого пристосування до теперішніх обставин щоразу позбавляють відчуття «точок опори».
Закриття фестивалю «Київські музичні прем’єри», котре цьогоріч відбулося 27 листопада, припало на один із найдивніших етапів коронавірусної доби. Через обмеження карантину вихідного дня, замість звичного для фіналу фестивалів вікендового концерту, закриття «Київських музичних прем’єр» пройшло у вечір п’ятниці напередодні Дня пам’яті жертв Голодоморів. Тож, останній концерт присвятили вшануванню пам’яті мільйонів українців, загиблих від геноциду.
Реалії сьогодення та трагічні спогади минулого об’єднує усвідомлення крихкості людини, заперечення її всемогутності перед обличчям глобальних загроз. Здається, дві концертні програми, представлені на закритті фестивалю, дали слухачам нитку Аріадни, здатну вказати шлях до порятунку із найзаплутаніших лабіринтів-лещат історії.
Хоча програма концерту «Спогади з минулих часів» Струнного квартету імені Левка Ревуцького (Маріана Скрипа, Едуард Скрипа — скрипка; Андрій Тучапець — альт; Золтан Алмаші — віолончель) своєю назвою апелював до давнини, виконані твори демонстрували строкату палітру сучасних композиторських почерків та географічних координат.
Маріана Скрипа- Едуард Скрипа
- Андрій Тучапець
- Золтан Алмаші
Celesti collisioni 20-річного казахського композитора Рахат-Бі Абдисагіна слугували «воротами» до пропонованого програмю маршруту. Брама ця, як і колізії, виявилася небесною. Твір підкреслює індивідуальність інструментів квартету, кожен з яких ніби промовляє власну позицію, але здебільшого всі вони роблять це одночасно: на піцикато скрипки відповідають глісандо віолончелі, протяжні флажолети альта відгукуються невеликими уривками arco мотивів другої скрипки. Використані сонористичні засоби перебувають в межах традиційних засобів виконавства на струнних інструментах, що зміщує поле уваги із того, як це зроблено, на те, які образи розкриває твір. Інтерпретації вкладеної у звучання струнного квартету програмної назви, звісно, можуть різнитися. Та й поле для них широке: від метеорологічних явищ до «Прологу на небі» із «Фауста» Гете, не минаючи при тім давньогрецької міфології. Що б ви не обрали, хтось з інструментів-спікерів здатен резонувати із вашими ідеями.
Твір Олександра Левковича «Спогади з минулих часів», що дав назву цілому концерту, виконаний у неоромантичному дусі. У ретроспективному погляді панують лірично-ностальгійні інтонації, котрі іноді змінюють характерні пунктири чардашу. Опус присвячено Квартету ім. Л. Ревуцького, тож залучення угорського етнічного танцю може бути референсом до етнічних коренів одного з учасників колективу — віолончеліста та композитора Золтана Алмаші. Крізь замислено-глибоку другу частину «Спогади» рухалися до потужно-драматичної третьої. У ній унаочнюється типовий для романтиків прийом хвилеподібного руху до кульмінації за рахунок секвенційного розвитку. Утім, замість звичного у подібних випадках піку із неодмінним тремоло литавр та ударом тарілок, твір повертається до первісного лірично-задумливого настрою.
Ще одна присвята Квартету — твір шведа Томаса Йенефельта «Музика для струнного квартету». Для активної та сповненої драматизмом композиції характерне користування остинатною ритмікою на тлі якої раз по разу з’являються мотиви-поспівки того чи іншого інструмента квартету. Примирення буремних настроїв зрештою відбувається у фінальній стримано-ніжній хоральній стилізації.
Заключним твором програми став Квартет №4 «Полтава» Золтана Алмаші. Композитор та виконавець на своїй сторінці у Facebook дав ґрунтовний опис свого твору: тут і про Полтавську битву із усіма сторонами конфлікту (українці, шведи та росіяни), і про гуцульсько-скандинавські мотиви та про примітив (тема московитів), який в історичній події здобув перемогу. Все ж, у творі Золтана Алмаші інтонаційна перемога залишається за українцями: ось такий погляд на Полтавську битву на відстані трьохсот одинадцяти років.
Зрештою, перший концерт вечора не лише зміг спустити слухачів «із небес на землю», провівши їх крізь простори та часи, а й зміг зупинити нашу увагу на дуже точному локусі. Ідею шляху від цього маркера на глобусі підтримав і останній концерт фестивалю «Київські музичні прем’єри». Програму творів Євгена Станковича та Євгена Петриченка виконав Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського Національного будинку органної та камерної музики України під керівництвом Богдана Пліша.
Відкривала концерт «Українська поема» для скрипки і камерного оркестру Євгена Станковича: лаконічне висловлювання, у якому пасторальні образи протиставлено активним «чужорідним» мотивам. Вдумливо-витончене соло Назарія Пилатюка створювало різнобарвний звуковий пейзаж, котрий хочеться затримати в пам’яті якнайдовше. «Українська поема» стала своєрідною прелюдією до наступних пунктів концертного маршруту.
- Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського Національного будинку органної та камерної музики України під керівництвом Богдана Пліша
- Назарій Пилатюк
- Іванна Пліш та Олександр Бойко
- Євген Петриченко
«Requiem» Євгена Петриченка (друга редакція) ніби випливає із пасторальних інтонацій попереднього твору: чуємо шум вітру, звучання дзвонів, ліричні мотиви, які, проте, відганяються загрозливо-активними темами. Кульмінацією музичного полотна стає використання аудіозапису плачів-голосінь, котрі неймовірно логічно вплітаються в жанр реквієму, утворюючи синкретизм язичницької та латинської традиції. Твір вражає своїми жахаючими та, водночас, зрозумілими кожному образами. «Дуже важко слухати… Але неможливо не слухати», — процитував слухацький коментар композитор.
Повернення до світло-ліричних образів відбулося в «Opera rustica» для сопрано (Іванна Пліш), баритона (Олександр Бойко) та камерного оркестру Євгена Станковича на тексти Бориса Олійника. Наспівні теми романсового зразка, котрі маневрують між українською естрадою сімдесятих та банальністю (чи ж не звідси сільська тематика у назві твору?), все ж стали світлою кульмінацією вечора. Попри далеко не ідеальні виконавські нюанси, музика Станковича та поезія Олійника змушують рефлексувати над одвічними людськими цінностями.
Фінальна брама програмного лабіринту цього вечора виводить до обіймів найближчих та найдорожчих:
В чистім полі замело.
Тільки місяць – упівока…
Відведи мене в тепло
До людей із одинока.
Фото: Софія Руда