Та — в цей світ — місце сонця — клявесин —
Музичним тістом — із діри — звиса.
Драбини звуку. Атональне клоччя
Знов — до першопочатків кличе.
Сурмач — без обрисів — усесвіт — як трубу.
Й нові подоби зирять із орбіт.
Емма Андієвська, «Труба» зі збірки «Рожеві казани» (2007)
Її називають людиною-оркестром, людиною-симфонією, наділеною абсолютним поетичним слухом. Вона — письменниця, поетеса і малярка, лавреатка Шевченківської премії (2018). Поринувши в її творчість не знайдете звичного і простого, натомість — аванґардне і нове. Слушно зауважила Тамара Гундорова: «Це людина — сама свобода». Щоб її осягнути, потрібно відкинути внутрішні канони, відчути гармонію яскравих барв її полотен, увійти в новий ритм поезії, зануритись у химерний образний світ прози. Різні види мистецтва переплітаються у неї між собою. Між ними й музика. Все це про Емму Андієвську (1931) — надзвичайну українку, яку несправедливо мало знають на рідних теренах.
Головний звуковий ляндшафт — українська мова
Ядро предметів — звук — без звуку й струн
Е. Андієвська, «Легіт» зі збірки «Рожеві казани» (2007)
Народжена на Донбасі Емма Андієвська вперше почула українську мову в п’ять років у Вишгороді. Відтоді наперекір матері, всупереч загальному престижу говорила виключно українською. Вона продовжила студіювати мову за кордоном, куди потрапила рятуючись від НКВД. І хоч досконало володіє англійською, німецькою і французькою, Емма Андієвська все життя пише тільки українською. Її твори виростають на основі «скрипниківського» правопису (1929–1933), «Правописного словника» Григорія Голоскевича (1929), а також інших, свого часу репресованих словників, які збагачені питомою українською лексикою. Тому, деякі слова є шифром для сучасного читача, а отже й додатковим фонічним знаряддям у руках мисткині. Правдиво зазначив Богдан Бойчук: «…її інструментарієм є мова, на якому вона грає з феноменальною віртуозністю».
«Поезія як спосіб говорити про невимовне»
Емма Андієвська має глибокий, поставлений голос — контральто. З 15 років вона брала уроки оперного співу і виступала на сцені. Однак, зрештою, віддала перевагу філології і малярству, якими захоплювалась з дитинства. На Форумі видавців 2013 року у Львові вона згадувала:
«Ще мені до 13 років приходили будь-які, такі мелодії (!), що я просто думала, що здурію! Але де ж під час війни ви будете ходити в консерваторію? Тут аби уціліти якось на одній нозі, а не консерваторію! <…> А все, що не використовується — зникає. Але музика пішла незалежно від мене в поезію».
Музика на правду вплетена у вірші мисткині. Вона проявляється у назвах, як-от: «Мистецтво фуги», «Дзеркальний краєвид на фортепіанних ніжках», «Пісня з придихом», «Навкілля — поміняло — звукоряд» тощо. Знайдемо її у згадках інструментів: тут і дримба, сопілка, ліра, лютня, бандура, басоля, бубон, цимбали, дзвіночки, дзвони, клявесин, клявікорд, спінет, рояль, челеста, арфа, скрипка, віоля, віолончеля, ксилофон, корнет, труба, тромбон, фаґот, контрафаґот, акордеон, орган, і не тільки. Можна стверджувати, що Емма Андієвська має власну поетичну оркестру, яка підкоряється її слову.
Музика нерідко виникає у віршах як метафора. До прикладу, в циклі «Пісні без тексту» (1968) схід сонця асоціюється з сопілкою:
І тільки ринвою приходить світанок
Найпрозорішою із сопілок.
у сонеті «Течія» зі збірки «Ідилії» (2009) — зі співом:
Та вже світанків — твердь — колоратура,
Де — щойно — простір — бубни і литаври.
а в збірці «Фульґурити» (2008) ще інакше:
Світанок, — звук без звуку, — гоготить.
Часто-густо Емма Андієвська, як малярка, поєднує у творчості зорове (картини написані словом) зі слуховим (звучання):
Дійсність — дзвенить: суцільний — слухозір.
чи так:
Струмує — голос-барва — із прелюдій.
або ж по-іншому:
По краплі від зору, по скибці від слуху.
В природу внесли і поставили вухо:
Ось вам віхи: вхід і вихід.
Вона повсякчас озвучує поетичний простір: і в «Піснях без тексту» (де оспівується природа), і в циклі «Каварня» (де грають контрабас і скрипка), і в окремих сонетах, як-от «Голоси» зі збірки «Рожеві казани» (2007):
Музичне тло — сопілка і кларнет.
Глухонімі — на мигах — гомонять.
З долоні, — кішці — молоко, — ману.
Світило — в мисці — неба амоніт.
Окрему ролю у звуковому світі поезії Емми Андієвської відіграє тиша. Іноді вона виникає задля додаткового акценту описаного через зупинку дії (як це буває у музиці при використанні фермат чи пауз для смислового ritenuto) або ж заради витворення самобутніх філософічних образів:
Тиша, — як найгучніше — калатало, —
В якій — накульгує — за духом — тіло.
Безумовно, музика у віршах Емми Андієвської присутня через їхню фоніку: алітерації, асонанси, монорими, анафори і епіфори — все це вибудовує сонорність поезії, розставляє «звукові домінанти». Читаючи вірш «Відлига», безперервно чуємо шиплячі звуки (ж, ч, ш). Подібно до шуму листя, вони м’яко переривають тишу змальованого вечірнього саду:
Відлига петель навішала
На кожній вишні.
Обійди урочене,
Лишивши річище вечору.
Й навшпиньки ступати заказано
Крізь те, що учора сказано.
На кожний порух — зашморг,
Не в пору — завтра.
Сад по-домашньому: вишня,
Всевишнього з петель вишли.
Цікаво, що у циклі «Музичні вправи», зі збірки «Архітектурні ансамблі» (1989), Емма Андієвська імітує тембри інструментів за допомогою повторення певних приголосних і голосних, «намагається змалювати музику словами», — як пише Петро Сорока. У «Народній поемі про яблуко» поетеса використовує принцип смислового крещендування — нарощує напругу через повтори, закручує текст в однойменний танець, який зринає в останньому рядку. А у вірші «Гами», авторка майстерно імітує технічні вправи музикантів через скоромовковість тексту:
На току б коропів,
А кури на току,
Клапоть клопоту:
Чи лікті перелить
На лепеху чи лапті,
Щоб не було полуди.
Сокіл осокою — «люди!»
«Й буття — у серці — джмеликом — бринить»
Емма Андієвська — невтомна мисткиня, яка продовжує творити в свої 92 роки. Разючий оптимізм і сила її особистості не залишають байдужими. Наповнена любов’ю до життя і невичерпною наснагою вона завше ділиться ними через мистецтво. Над її творчістю потрібно думати, не раз відгадувати як загадку. Досконалість, неповторність, філософічність — все це про поезію Емми Андієвської, в якій є так багато того, що нам треба почути.