Медіа-арт в Україні є відносно молодим напрямком мистецтва, однак поступово набуває розповсюдження та вже має своїх амбасадорів. Серед них — медіа-артист і саунд-дизайнер Євген Ващенко (псевдонім v4w.enko), який створює аудіовізуальні композиції і параметричну архітектуру, а також медіа-артист Остап Костюк, котрий працює з електронним звуком та схемотехнікою. 14 листопада в рамках проєкту Pandemic Media Space вони поділяться практичними знаннями зі створення медіа-інсталяцій у форматі лекції.
В інтерв’ю артисти розповідають про власний шлях до медіа-арту, досвід роботи у цьому напрямку та про те, що це мистецтво відкриває для глядачів — те, чого немає у класичних формах мистецтвах і реальному світі.
Ви працюєте у сфері медіа-арту. Яку частину вашої діяльності займає саме цей напрямок?
Євген Ващенко: Так, я працюю з різними цікавими складовими, такими як звук, відео, параметрична структура. Це поєднання можна називати медіа-артом, бо використовуються різні медіа. Але за освітою я — архітектор. Також маю освіту музичної школи і художньої школи. Можливо, медіа-арт — це також віртуальна архітектура, в якій поєднується звукова, візуальна композиції, композиція форми.
Остап Костюк: Для мене медіа-арт, швидше, як хобі. У мене є звичайна робота, на яку я ходжу заробляти гроші, а потім витрачаю їх на те, щоб експериментувати зі звуком — це основна моя ціль. Я просто вигадую інструменти та використовую медіа-технології для того, щоб ставити свої експерименти. Насправді у мене ніколи не було мети займатися медіа-артом.
А основна робота з чим пов’язана?
Остап: Робота на телебаченні: звукорежисер прямого ефіру.
Виходить, що у вас в обох є мистецький бекграунд, який можливо і надихнув зайнятися медіа-артом? Коли і як це сталося?
Євген: В мене не було такої думки, типу «я буду медіа-артистом». Я також, напевне, як і Остап, почав займатися тим, що мене цікавило, почав заглиблюватися у це. А потім, коли настав час це застосовувати, цим простором виявився простір медіа-мистецтва. Таким чином це було для мене підказкою, чим я займаюся.
Цікаво від чого це пішло: від зацікавлення мистецтвом чи програмними технологіями?
Євген: Я почав з архітектури, для мене цей напрям завжди був дуже цікавим. Я хотів його ускладнювати для себе, саме композиційну частину, бо у справжній архітектурі багато рутинної роботи, коли потрібно ходити на наради, спілкуватися з будівельниками. Це також цікаво, це можна назвати медіа-кібернетикою, коли ти у реальному часі працюєш із різними процесами, що створюють композицію. Я спрямував ці вміння в абстрактну сферу, почав ускладнювати, в абстракції, адже архітектура не може бути такою складною. Для людини вона приємна і функціональна, коли вона проста. А коли ми ускладнюємо — вона перетворюється у витвір мистецтва в архітектурі. Це було для мене медіа-мистецтво.
А мета ускладнення? Що можу я чи що може мистецтво?
Євген: Можливо, діалог: що може мій інструмент зі мною створити. А також для чого: як це може бути застосовано у порівнянні з тим, що є зараз у світі.
Зрозуміла, Остапе?
Остап: У мене все в житті випадково складається. Прийшов друг якось додому, відкрив Max/MSP, каже: «у цій програмі Autechre (британський електронний дует – Л.С.) пишуть музику». Білий екран, п’ята версія, там ще не було нічого по боках — геніальний інтерфейс. Мені дуже сподобалось, що не було всіляких іконочок, що випливали. Почав щось робити. А ще я потрапив у кінці 2000-х на концерт Марека Холонєвського у клубі Cinema. Для мене це було таке потрясіння, приблизно як історичний концерт Sex Pistols, після якого утворилося 30 нових груп. Для мене Холонєвський був, як Sex Pistols. Наступного тижня я почав гуглити це все діло, купив перший мікроконтролер. Впродовж тижня почав так само експериментувати з фоторезисторами. Я на той час любив (та й зараз люблю) японську нойзову сцену, де, важливим елементом є не тільки музика, а ще й перформанс. на тому концерті Холонєвського це чудово було поєднано.
Євген: Так, до речі, мені також потрапив цей софт Max/MSP. Займаючись архітектурою мені було достатньо візуальної творчості, але трішки не вистачало звукової. Я грав на інструментах: завжди була гітара, яку я по-різному використовував (класичну й електричну). І потім я подумав, що настав час попрацювати з електронним саундом, почав вивчати різні програми, шукати більш гнучкий софт, знайшов Max/MSP і почав його вивчати.
Все самостійно?
Євген: Так, самостійно. Програма розроблена таким чином, що дозволяє вивчати себе. Якісь базові туторіали, можливо, дивився, але насправді я почав розуміти Max/MSP через книгу Міллера Пакетта (Miller Pukette) The Theory and Technique of Electronic Music. Пізніше ділився знаннями з Гошею Потопальським; з Аллою Загайкевич робили воркшопи.
Остап: Той товариш, який показав мені програму, сам не став заглиблюватися в неї. А я став. Хоча спочатку я грав на гітарі. І коли ти граєш в групі, щоб відбулася репетиція, потрібно, щоб усі учасники прийшли. Для того, щоб використовувати технологію — тобі не треба нічого, окрім тебе і комп’ютера. Це підкупило. Ніби так все просто: не треба тягти з собою важку гітару, рюкзак з примочками, платити за студії. А в результаті — вийшло все ще гірше (сміється). Тепер ти тягнеш електроорган, багатокілограмовий, щоб отримати звучання. Це не спростило життя взагалі.
Можливість створювати самому справді підкупає. Це краще, аніж музикувати у групі, бо не треба ні під кого підлаштовуватися?
Остап: Чесно кажучи, найкраще мені подобається музикувати в дуеті. Група — це багато людей, а коли дві людини — це якась синергія, містика… Це один нюанс, а другий — коли ти граєш на гітарі, або на іншому інструменті, ти все життя присвячуєш цьому, вдосконалюєшся. Мені подобається, як грає Джимі Хендрікс, Джо Пасс, але я розумію, що не зможу так грати (посміхається). Через це вдарився у технологію. І знову ж таки, думав, що це спрощує життя, але ні.
Проблема в тому, що зараз я постійно перемикаюся з різних сфер і займаюся багатьма речами одночасно. Мені це подобається, мені так хочеться, але основний мінус — це те, що я не вкладаю час у вдосконалення майстерності володіння інструментом. Чим більше часу ти проводиш з ним, тим більше ти його пізнаєш. З цими інструментами дуже цікаво проводити час, можна проводити його нескінченно, дивлячись яку ціль собі поставити, бо можна загубитись.
До речі про ціль, про мету. Цікаво спочатку пізнавати нові можливості інструментів, а чи з’являються смислові моменти, що стають провідними?
Євген: Я б сказав, що створюючи поєднання різних медіа, спочатку це — експеримент (цікаво, як воно буде працювати і дослідження (що може віртуальний інструмент). Потім приходять такі висновки, створюється відчуття, що два інструменти — аудіальний і візуальний — поєдналися таким чином, що виникло дещо третє, інше. Я починаю працювати із ним, відстежувати і розвивати його. Наприклад, якщо є звук і відстежування руху, то матерія повітря перетворюється у контролер, неначе то «глобальний вітер», що може зачіпати звук і створювати візуалізацію. Я сприймаю і звук, і візуальну картинку, і те, що відбувається в середині, оце поєднання — це композиція абстрактної третьої складової.
І які абстрактні складові вже виникали?
Євген: Наприклад, форма. Візуальна матриця може перетворюватися у різні форми. Коли сюди додається ще й звук, то він додає ще один характер. Я починаю слідкувати: «А яке відчуття я хотів би задати цими трьома складовими?». Відштовхуючись від базової композиції у звуці й візуалі, виходить абстрактний вплив на глядача: він починає відчувати або якийсь природний саунд, матеріал або цифровий вітер (у звуці), може рідина якась, або щось важке (у зображенні) сприймати природне явище через абстрактну форму інструментів різноманітних медіа. Через звук, через візуальну форму можна надавати відчуття матеріалу, текстури.
Остап: Можна почати з того, що коли я є виконавцем, то мені подобається все, що я граю. Просто я розумію, що я не можу виносити це на публіку, бо це не витримають, це не цікаво і не має жодного сенсу. Для мене, звісно, в тому завжди є якийсь сенс: в основному, він базується на відчуттях. Коли я починав грати на гітарі — це відчуття, коли ти тягнеш струну, робиш pitch bend, то дуже важливе. Електронні інструменти я трохи «ламаю», перероблюю їх, і вони грають самі — виходять такі «самограйки». Але тут є два підходи. Підхід тотального контролю я не використовую, бо тоді концентруюся тільки на цьому контролі і всі відчуття зникають. Тому мені важливо підготувати собі цей процес, підготувати інструменти таким чином, щоб я трішки відключав свою свідомість і як автор грав на них.
А з інакшого боку, можна дозволити цим інструментам грати те, що вони хочуть, і то, що вони зіграють — це і буде музичний твір, і в цьому буде сенс. Такий підхід мені дуже цікавий, але на практиці я не зміг його повністю реалізувати, тому що ці «машинки» дуже непередбачувані. Коли ти граєш із людиною, в тебе поряд сидить піаніст і хоче, щоб ти разом з ним зробив акцент. А ти не можеш! Бо твій синтезатор зараз не хоче грати, в нього своє життя. Треба добре до інструментів ставитися, якщо хочеш, щоб вони відповідали тобі взаємністю. Тож тут є два моменти: момент повного контролю і момент тотального хаосу. З тотального хаосу можна повернутись назад, нарізати музику на кусочки і вибудовувати композицію.
А звідки приходить ідея композиції?
Остап: Мені подобається, коли моя роль — це просто медіум, оператор цих істот (перероблених синтезаторів). Я просто їх привів, вони зіграли і я їх відводжу назад (сміється). Я стараюся слухати, що грають вони, чути їх, підстроюватись. Але перед цим є дуже довгий процес інженерних рішень: як зробити так, щоб я вийшов на сцену, а воно все само грало. Виходить так, що цей процес іде до моменту виступу, а потім трошки стається і все. Я вже не сильно в цей момент можу контролювати, тому стараюся до того все придумати.
Яке місце глядача, слухача у цій системі — техніка, ви, кінцевий продукт? Що повинен робити під час медіа-інсталяції робити реципієнт?
Євген: Насолоджуватися новим способом сприйняття, вивчати себе у комунікації. Іноді глядач може сприйняти гучний звук фізично, або якийсь оптичний ефект, коли колір швидко змінюється — цього не буває, наприклад, у класичному мистецтві, звичайному світі. І доки глядач зацікавлений у тому, що відбувається, він буде в цьому медіа-артному просторі, або лишить його. Глядач завжди відчуває, це — музика чи «деструктивна камера». Мистецтво має бути музикою, що надихає на створення чогось нового та гармонійного. Музика може бути втілена не тільки звуковими інструментами, а й візуальними. Музика може бути у кольорі. Ми або сприймаємо, відчуваємо, як грати на цьому інструменті, пропускаючи крізь себе, або використовуємо теоретичний досвід композиції: який колір, гармонії можуть «працювати». Я думаю, що глядач має відчувати щось цікаве в тому.
Що тоді є музикою, якщо вона може бути у кольорі?
Євген: Якщо трактувати музику, як покрокову зміну меседжу… Наприклад, у звуці: кожний наступний звук ми сприймаємо у співвідношенні із попереднім. Також це може бути і в кольорі, який може змінюватися.
Якась темпоральність?
Євген: Так, колір може змінюватися нюансно (поступово), або на протилежний. І якщо ми поєднуємо однакову динаміку і у звуці, і в кольорі, то граємо одразу на обидвох.
Остапе, як в тебе відбувається комунікація із глядачем?
Остап: Якщо говорити про медіа-інсталяції, то це можуть бути різні варіанти. Може бути інтерактивна — тоді ясно, що глядач повинен із цим взаємодіяти. Але у будь-якому випадку не важливо, що він там робить, важливо, з чим він звідти виходить. Якщо глядач виходить з новими відчуттями — то це, мабуть, найкраще: коли він бачить, пізнає щось нове, переосмислює для себе сталі поняття.
Прозвучало слово «нове» — що може нове відчути глядач від медіа-арту?
Остап: У залежності від глядача, до чого він готовий. Особисто для мене — це все своєрідна оптика, яка є у нас в очах, у кінчиках пальців, за допомогою чого ти бачиш красу. Вона ж є у всьому: питання в тому, як ти дивишся на речі. Краса може бути зашита у чому хочеш, просто ще не знайдений ключ. Моя ціль повинна бути у тому, щоб я потягнувся і цей ключик повісив на більш-менш видне місце, щоб глядач його знайшов собі, побачив і відкрив ним двері, через які вийшов іншим.
Медіа-арт є ключем для знаходження нових вражень?
Остап: Можна й так сказати…
Євген: Так, можна.
Питання з рубрики «яйце, або курка?». Що є першим для вас: звук чи зображення?
Євген: У мене — звук, тому що я відчуваю звук як хвилю і думаю, що ця хвиля є і у звуці, і в візуалі. Але перед усім переважає звук.
А з чого ти починаєш писати нову роботу?
Євген: Спочатку приходить образ, я думаю, як його можна відтворити у звуці і як це можна відтворити у кольорі та візуальній частині. Обов’язково образ має звучати, через звук воно передається найшвидше.
Остапе: В мене так само через звук, оскільки я починав, як музикант. і точно через звук. Я не працюю з візуальним. У мене зображення — це перформативний елемент, і звісно я стараюся його також використовувати. Наприклад, в себе на концерті я можу заспівати не в мікрофон, а взяти контактний мікрофон і приставити собі до горла. Це виглядає ефектно, й одразу ясно звідки береться звук (такі тілесні практики).
Чи вам вистачає майданчиків в Україні для самореалізації?
Остап: Складне питання… Треба бути ентузіастом, щоб цим займатися, якщо у двох словах. Ти повинен сам себе піарити, друкувати афіші, виступаєш безкоштовно. Хоча в Україні як медіа-артисту реалізуватися найпростіше, тому що в нас невелика конкуренція. Якщо ти їдеш на Захід, то там дуже багато тямущих людей, а у нас ти — «звєзда» (сміється). Це я жартую.
Але ж ви виступаєте також і на міжнародних майданчиках?
Остап: Специфіка наша полягає в тому, що у нас це лише формується, а у них — вже налагоджений процес. І те, як ти викрутишся, і є дуже важливим артистичним моментом. Це може зіграти тобі на руку. Якщо ти знайдеш хитре рішення, щоб воно було естетичне, класне, дешеве, швидке — тобі це буде допомагати, ти будеш виділятися.
Євген: Так, треба вміти робити, як правильно каже Остап, свій соло-продукт: інтегрувати, менеджерити, організовувати. Завдяки тому, що я займаюся медіа-мистецтвом із багатьма складовими, я маю дуже багато навичок. Тому створювати соло-продукт — це десь 10% від того, що взагалі мені доводиться робити. Наприклад, я застосовую свої навички для розвитку колабораційних проєктів, які засновуються у нас в середовищі: можу десь візуальним артистом бути, десь — саунд-дизайнером. Це складно, з одного боку, бо постійно доводиться колаборуватися, находитись у русі, пересуватися від проєкту до проєкту.
Іноді я думаю, що простіше було б мати базовий один скілл і його розвивати, працювати на постійній посаді. Однак, реалізувати себе через одну професійну навичку не завжди є можливим саме в нашому середовищі. Для мене не завжди вистачає глибини свідомості одного напрямку, починаючи розвиток в одному напрямку я дуже швидко пересуваюсь та знаходжу «глухий кут лабіринту» (якщо можна так сказати щодо нашого професійного середовища). Саме звук дозволяє розвиватись нескінченно, тому доводиться вигадувати якесь хобі, або просто застосовувати себе у різних проєктах. А мій соло-продукт, хоч іноді і підтримується фінансово, все ж є «вітриною» того, що я вмію робити.
У лекції ви будете розповідати про власний досвід того, що вмієте робити?
Євген: Я буду розповідати про дослідження, що мені довелося зробити впродовж своєї творчості, вивчення поєднання дисциплін, різних напрямків. Це може комусь знадобитися, як відповідь на питання «що буде, якщо поєднати звук із візуальною складовою, або навпаки — як із зображення отримати звукову композицію». Я багато зробив таких напрацювань, коли картина перетворюється у мідіпаттерн. А людина зможе вдома збудувати це сама і застосувати якось інакше, по-своєму розвинути це.
Остапе, твоя лекція називається Entry into electronics: sound of frying chips. Чи почуємо ми звук смажених чіпів?
Остап: Смажених чіпів — обов’язково (сміється). Я цілком погоджуюся з Євгеном. Я займаюся схемотехнікою, при чому не сильно розбираюся в теорії, а в основному — займаюся практикою. В багатьох людей стоїть блок, що схемотехніка — «Господи, я в руках паяльника не тримав, це — космос, я ніколи цим не буду займатися». Але до мене якось прийшли друзі, я їм дав в руки інструменти, вони почали паяти — їм так сподобалося, і одразу вийшло! Буде круто, якщо ця лекція дасть поштовх людям, що це робити нескладно. Тоді це буде найуспішніша, найпродуктивніша лекція.
Мене так само захоплює момент досвіду в різних сферах. Дуже цікаві результати виходять, коли ти береш два напрямки, які не можуть бути професійно між собою пов’язані, але ти якось використовуєш досвід однієї та другої, знаходиш в них взаємозв’язки. А якщо їх ще й багато, то це взагалі супер. Тому цікаво збирати досвід з кожної лекції, шукати ці закономірності.
Проєкт Pandemic Media Space відбувається за підтримки програми House of Europe