Впродовж IV Науково-практичної конференції «Україна. Європа. Світ. Історія та імена в культурно-мистецьких рефлексіях», яка відбулась в Національній музичній академії імені Петра Чайковського, українська письменниця Оксана Забужко презентувала свою стратегему під назвою «Війна і культурна самопрезентація: зміна парадигми».
Музикознавиця Любов Кияновська, яка є найвідомішою дослідницею творчості Мирослава Скорика, у своєму виступі зауважила: «не працюючи на саму славу, Мирослав Скорик завоював Україну, своєю музикою завоював світове суспільство. В цьому, мабуть, найважливіший висновок його епікурейства». Справді, не тільки «Мелодія», а й багато інших творів одного з найбільш виконуваних сучасних українських композиторів, що цьогоріч відійшов у вічність, звучать повсюдно.
Обіцяючи полеміку, українська письменниця, кандидат філософських наук Оксана Забужко розповіла з власного досвіду про культурну «експансію» та презентацію українських митців поза кордонами України та проблеми, з якими вона, на жаль, стикається. Нижче подані деякі з тез більш ніж годинної доповіді Оксани Забужко.
Я говоритиму як практик, як письменник, котрий дещо знає з досвіду паралельних кар’єр в Україні і закордоном. Що це означає? — Присутність в тамтешньому інформаційному полі. Ти коментуєш не тільки вихід своїх книжок, а й стаєш голосом своєї країни, потрапляєш у рубрику «культурна дипломатія», і маєш той оглядовий майданчик у кожній країні, де ти можеш оцінити, настільки твоя країна адекватно себе представляє чи не адекватно себе представляє. Чи не представляє себе взагалі, — чи хто її представляє, хто говорить за неї, коли вона мовчить.
Ти можеш бачити війну наративів, різних дискурсів, у які потрапляє твоя творчість, відповідно, не тільки твоя, а взагалі культура твоєї країни. Це те, що має на собі ідентичнісний маркер «українське». Ти бачиш, як однімають ідентичнісний маркер українського і чому, — коли воно виявляється особливо престижним, коли за нього треба боротися. Добре, коли є кому боротися — для цього має існувати держава, і для цього має давати нам усім політичний дах.
Хто сьогодні є лідерами думками у світі? Ті, хто мають мільйони підписників. Ми всі живемо в епоху Кім Кардаш’ян, не Мирослава Скорика, на превеликий жаль. І треба розуміти який світ за межами нашої бульбашки й в якийсь спосіб враховувати його у форматуванні та будівництві власних стратегій. Розкручений російський сайт всяких цікавинок, частина цієї soft power російської пропаганди з назвою Look at this russian, запостив відео з репетиції нашого ансамблю Вірського (Національний ансамбль танцю України ім. П. Вірського — Д. С.), вони там не в костюмах. І танцівник пройшовся через спортзал повзунцем. Еллен Дедженерес (американська телеведуча — Д. С.) виклала його в своєму інстаграмі. Посольство України у США відреагувало — «росіяни так не вміють», і Дедженерес вибачилась.
Але це дуже показова ілюстрація. Те, що називається «випадок з особливим цинізмом», адже за ним є не тільки воєнна агресія російського режиму, намір анексувати, в даному разі, танець «повзунець», як і Крим, а стоїть ще й інерція накопичення, кількасотлітнє грання імперськими м’язами. Бо справді ансамбль Вірського в ті темні радянські роки, коли виїздив на гастролі, то як і всі радянські колективи були щасливі до знемоги і вереску, що їх випустили, що вони пройшли через контроль, КДБ, Перший відділ, що їм дали $10, на які вони можуть собі розчинної кави купити чи колготки.
І в цих умовах само зрозумілого, клінічного кількапоколіннєвого рабського приниження, кому ж там було впоминатися, що рекламують цей ансамбль як «все радянське є російське». Тож цьогорічний «скандальчик» є спадщиною багатолітньою чи й столітньою, з якою доводиться мати до діла кожному, хто хоче поглянути на питання промоції української культури чи питання інтеграції української культури, музичної в тому числі.
Ще 5 років тому треба було пояснювати на Заході, заскоченому несподівано ось цим українсько-російським конфліктом, про який не знали, що думати, до якого інформаційно західна цивілізація була абсолютно не готова. Я читала лекції, це була спроба бачити період грандіозних змін, в який Україна ввійшла першою, а тоді потрібно було пояснювати, що це не є наша приватна справа, ви наступні, просто ми перші на черзі. У грудні 2015 року я читала лекцію «Чи може бути успішною країна без CV». Посилаюсь на неї й зараз тим, кого цікавить, яким чином наявність чи відсутність CV країни, власної історії на експорт, впливає конкретно і безпосередньо на ваш персональний успіх чи неуспіх. Яким чином вона забезпечує вам фрейм, контекст і так далі.
Весь світ співає Щедрик. Так. Але порахувати тих, хто виконує цю Carol of the Bells, і зреагує на Леонтовича, і знатиме хто він, і що таке традиції української духовної музики, чи пов’яже його з композиторами XVIII століття (тим же Березовським, чиє 275-ліття цьогоріч Україна абсолютно профукала), — я думаю, буде менше одного відсотка. А це культурний паспорт держави України. Не впоралася тут держава, не впоралися радники чи фахівці, професійне середовище, яке мало «трясти цю грушу», кричати про це заздалегідь і розуміти, що це спрацює на них таки. В цій війні треба бути належним чином озброєним. Коли ми воюємо, то не за корупцію, як «паспорт держави», а за культуру.
Повне відео виступу Оксани Забужко (34:44):