Для щирих шанувальників класики музика — це те, що звучить у філармоніях та оперних залах. Втім, академічна музика нині займає, на жаль, невелику частку у загальній тоносфері. Значно більший вплив на слухацькі смаки має легка музика чи музика, яку слухаєш супроти своєї волі. Оця друга — та іще прикрість, бо послухати «вовчицю» з динаміка кав’ярні на своїй зупинці — не вельми захоплива ідея. Але сто років назад ситуація була трохи іншою.
Такою музикою, що повсякчас звучала на вулиці, були марші та масові пісні, які супроводжували радянські масові свята. Ці останні й справді займали значну частину календаря, оскільки завданням масових свят було презентувати світові омріяне соціалістичне життя і сформувати свідомість нової радянської людини. Тому-то присутність радянського свята у повсякденному житті громадян була надзвичайно важливою. Їх було багато, справді багато, бо часто кінець одного свята переходив у початок іншого, а на сторінках газет постійно відбивалась інформація про підготовку, масштаби проведення та рефлексію на свята – свято кожен день!
А якими ж і правда були радянські свята у 1920-х роках? Драматургія радянського свята складалася із трьох частин. Спершу — прикрашання міста і торжественні партійні збори у переддень. Далі саме свято починалося з параду: спочатку крокувала Червона армія, а в авангарді військової колони йшов духовий оркестр, що грав марш, після — демонстрація з-поміж цивільних осіб, супроводжувана маршами, що звучали із гучномовців. Третя частина свята — розваги: театральні постановки, кінопокази, концерти самодіяльності, танцювальні вечори у клубах тощо.
Власне масовою та урочистою була друга частина свята — демонстрація. У цей час звучали марші на мідних духових інструментах і барабанах та пісні. Їх виконавцями ставали самі учасники демонстрації, котрі здобували навички музикування у численних самодіяльних колективах. За налагодження їх роботи відповідало зокрема ВУТОРМ (Всеукраїнське товариство революційних музик). Ось у плані роботи філій Товариства на 1928 рік передбачалось:
«Організація заходів щодо поширення самодіяльного музичного руху… допомога відповідним організаціям у справі музичного просвітництва “по клубах, будинках культури і Червоній Армії”». До парадів і відповідно виконання маршів залучалися і діти — у листі районного активу комсомолу Нікопольщини до секретаря ЦК ЛКСМУ (Центральний комітет Ленінської комуністичної спілки молоді України) Сергія Андрєєва є таке: «зобов’язуємось до 1 травня вивести колони своїх піонерзагонів усіх у галстуках з загоновими знаменами, ланковими прапорцями, горнами і барабанами».
До слова, такий виконавський склад пов’язаний не з чиїмись музичними уподобаннями, а з необхідністю: по-перше, організувати рух великої кількості людей, а для цього треба підкреслювати ритм — ударними інструментами, та, по-друге, заповнити музичним звучанням значний простір, аби всі чули крокування захопленого натовпу — саме тому мідні духові інструменти з їх потужним, пронизливим звучанням.
Репертуаром радянські свята забезпечували композитори Костянтин Богуславський, Григорій Верьовка, Василь Верховинець, Пилип Козицький, Михайло Вериківський тощо. Вони здійснювали обробки відомих революційних пісень («Марсельєза», «Варшав’янка», «Інтернаціонал», «Шалійте, шалійте, скажені кати» тощо), а також створювали оригінальні твори («Пісня незаможника», «Більше надії, брати», «Греми, греми, могутня пісне»).
У 1926 році у ДВУ (Державне видавництво України) було видано збірку «Масовий спів. Підручна книга для клубів, сельбудів, хат-читалень», упорядковану Богуславським та Козицьким. Вона складається з двох частин: перша — практичні рекомендації для керівників аматорських колективів, друга — власне пісенний матеріал (містить такі пісні: «Інтернаціонал», «Комуністична марсельєза», «Варшав’янка», «Червоні заграви», «Перше травня» тощо).
Уважно вчитаємось у методичну частину. На другій сторінці автори пояснюють значущість аматорського руху:
«Ніколи голе слово, лозунг не дійде так скоро до мозку й почуття людини, так не опанує його, як те слово, той лозунг, що офарблено звуками, як спів. Через пісню слово міцно врізується в людську свідомість, міцно опановує її волю, почуття, всю істоту. Отож перше завдання, яке стоїть перед керовником музичної роботи, – це свідомо і твердо перетворити музику й пісню на знаряддя політичного виховання мас».
Досить таки недвозначно декларується пропагандистська складова у музичному вихованні аматорів. Втім не варто цю простодушну заяву ставити на карб упорядникам-запроданцям, адже у 1920-ті роки буйним квітом розцвітала «радянська мрія», що всі вірили у перетворення суспільства на основі рівності та справедливості під прапором «влади рад». Так чи інак, але наївність ця боком-таки вилізла, і через 30 років у 1955 український музикознавець Андрій Ольховський, що емігрував у США, в книжці «Музика під Совєтами. Агонія мистецтва» («Music under the Soviets. The Agony of Art») пише:
«У демократичних західних країнах істинний любитель музики у вільний час насолоджується слуханням радіопрограм чи записів гри музикантів з платівок, він піде у театр або на музичний вечір до друзів. У Союзі аматорське виконавство — чи не найпотаємніша людська потреба в музикуванні, обслуговує перш за все потреби партії. … численні музичні колективи, до яких належать щирі меломани, покликані на те, аби вбивати у їхні голови разом із радянською музикою і політичні лозунги».
Повертаючись до збірки «Масовий спів», то щодо власне музичного матеріалу, так на кожній її сторінці – фанфари, блискучий мажор, активні ритми. Але такі музичні якості маршів та масових пісень навряд чи відрізняються оригінальністю чи винахідливістю.
Уявіть себе в оперному театрі XVII століття: герой співає про жадобу помсти, боротьбу за відновлення чести абощо. І що ж ви чуєте: у партії вокаліста фанфари, в оркестрі — труби, і над усім сяє переможний мажор… Ні, цей збіг не дивний. Справді музичні лексеми на позначення героїки виникли в оперному жанрі в добу бароко, і вони повсякчас використовувались композиторами, помалу оновлюючись.
Таке оновлення випало на час Французької революції. Тоді уперше героїка почала асоціюватись не тільки з благородним владарем, а й з простолюдом, а музика насичувалася рисами маршу та ораторськими патетичними інтонаціями. Так і виходить, що ті з композиторів, які виросли на європейській класиці і бралися до обслуговування музичних потреб нової радянської влади, не вигадували нічого нового, а тільки користувалися досягненнями осоружного мистецтва «експлуататорів».
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon