З весни 2022 року разом із захисниками та захисницями Маріуполя в російському полоні утримуються музиканти військових оркестрів, що дислокувалися в місті. Серед них — оркестранти 36 бригади Військово-морських сил, 12 бригади Національної Гвардії України та 56 бригади Збройних Сил України.
Раніше ми вже писали про українських музикантів у російському полоні. Сьогодні розповідаємо докладніше про оркестр морської піхоти.
У грудні 2021 року 36 бригаду Військово-морських сил, що дислокувалася у Миколаєві, перевели на планову ротацію до Маріуполя. Оркестранти, які до того багато гастролювали й брали участь у конкурсах, готувалися до запланованих на 2022 рік концертів, зокрема й закордонних — в США, Туреччині та Румунії.
У перші дні повномасштабної війни, наприкінці лютого 2022 року, музиканти разом із військовими закріпилися на заводі Ілліча. Через півтора місяці оборони Маріуполя, 12 квітня, виконуючи наказ зберегти життя особового складу, вони здалися в російський полон. На той час на заводі перебувало 19 музикантів оркестру морської піхоти. Ще один оркестрант донині вважається зниклим безвісти.
Станом на середину травня 2025 року в російському полоні перебуває 12 музикантів оркестру 36 бригади Військово-морських сил.
Протягом трьох років вдалося повернути живими шістьох оркестрантів: одного звільнили під час обміну 2022 року, одного у 2023, двох у 2024, ще двох навесні 2025. Святослава Салтикова, 22-річного саксофоніста оркестру, росіяни закатували в полоні у вересні 2022 року. Тіло Святослава зі слідами тортур повернули до України у квітні 2023 року.
«Музика в полоні»
Сім’ї військовополонених музикантів об’єдналися в організацію «Музика в полоні». Її наприкінці 2023 року заснувала Тетяна Савенецька, сестра саксофоніста оркестру Ростислава Богуцького, якого визволили з полону у квітні цьогоріч. Також Тетяна є співзасновницею асоціації «Сила морської піхоти», що об’єднує родини усіх полонених морських піхотинців і піхотинок.
Головна мета організації — донесення до світової спільноти інформації про злочини Росії проти українських військовополонених. У 2024 році представниці організації мали аудієнцію у Папи Римського, в лютому 2025 року виступили перед Європарламентом у Брюсселі на організованій Польщею конференції «Обличчя російського полону».
«Ми говорили про нелюдські умови, в яких утримують українських полонених, показували фото закатованих у полоні і фото хлопців, які повертаються з полону з ознаками фізичних тортур. Наша аудиторія була дуже вражена побаченим. Дехто навіть питав, чи це не фотошоп — люди не могли повірити, що таке може бути насправді», — розповідає Тетяна.
Музиканти, що досі утримуються в полоні, перебувають у різних колоніях. Про місце їхнього перебування близькі довідуються хіба від звільнених з полону побратимів, які перетиналися з музикантами в російських тюрмах.
«Дружинам полонених дуже важко. У нашій спільноті не один такий випадок: жінка народила взимку 2021 року дитину, чоловік забрав її з пологового і поїхав на ротацію в Маріуполь. А звідти — в полон, який триває вже понад три роки. Ці жінки намагаються хоча би на фотографіях показати своїм дітям, як виглядає тато, пояснити дитині, яка ніколи тата не бачила, де він знаходиться вже четвертий рік і що з ним відбувається», — каже Тетяна.
Зі свідчень звільнених з полону відомо, що росіяни застосовують фізичні і моральні знущання до усіх полонених. Для музикантів, стверджує Тетяна, є додатковий вид тортур: «Вони катують музикою — змушують годинами співати на замовлення російські пісні або гімн Російської Федерації».
Організація «Музика в полоні» працює над резолюцією із закликом до європейських країн докласти усіх зусиль для звільнення музикантів з полону. За словами засновниці, міжнародна спільнота виказує підтримку близьким полонених, утім не може гарантувати виконання їхніх вимог, оскільки Росія не дотримується норм міжнародного права.
Активістка стверджує: «У нас тут точно вистачить сил боротися за наших полонених до кінця. Головне — щоб витримали там вони».
«Я всім казав, що виживу». Історія музиканта, визволеного з російського полону
Сергій Смирнов, майор, начальник оркестру морської піхоти, повернувся додому після двох з половиною років полону під час обміну 14 вересня 2024 року.
Сергій займається музикою з дитинства: в музичній школі навчався грі на кнопковому акордеоні та саксофоні, продовжив здобувати освіту на духовому відділі Чернігівського музичного коледжу, а згодом вивчився на диригента військового оркестру в Національній академії Сухопутних військ. У 2016 році почав працювати з оркестром 36 бригади Військово-морських сил, зокрема разом із музикантами створював аранжування західної музики для свого колективу. Зараз Сергій проходить реабілітацію після пережитого в полоні.
Ми поспілкувалися з Сергієм про його досвід, ставлення до російської культури і життя після полону. Далі — пряма мова.
Оборона Маріуполя
Нас потужно обстріляли вже в перший день повномасштабної війни. Бомбардували тиловий пункт управління, ми якраз знаходилися там. Диво, що ми не загинули — приліт був за метрів 40 від нашої казарми. Приблизно 27 лютого ми, оркестранти, разом із військовими закріпилися на заводі Ілліча.
Про евакуацію оркестрантів з Маріуполя не йшлося — ми ж складали військову присягу. На пункт постійної дислокації дозволялося відправляти тільки жінок з бригади — тих, хто на тилових посадах. З іншого боку, музикант — не та структурна одиниця, яка мала би виконувати бойові завдання. Під час війни музиканти військових оркестрів можуть працювати у складі поховальної команди або залучатися до бойових дій як піхотинці.
Поки була можливість виїжджати з заводу, ми займалися доставкою їжі і боєприпасів. Також постійною функцією музикантів було чергування на спостережних постах. Крім того ми допомагали у шпиталі. Там лежали люди, зокрема, з ампутованими кінцівками, їм постійно потрібен був догляд.
У квітні ми отримали наказ зберегти життя особового складу. Вирішили йти на прорив — у полон здаватися не хоче ніхто. Перша спроба прориву виявилася дуже важкою. Росіяни просто розвалювали нашу колону, ми втратили зв’язок з командиром. В результаті у нас було багато вбитих, ми мусили вернутися назад. Друга спроба була ще важчою. Ми вирішили йти не колоною, а розсипатися по групах. Але росіяни нас вже чекали — гатили дуже сильно.
Це важливо — отримавши наказ, ми не склали руки і все-таки двічі йшли на прорив. На жаль, обидві спроби були невдалими.
Полон. Етап
Спочатку нас привезли в Сартану (селище на тимчасово окупованій Донеччині), потім кілька днів ми пробули в Оленівці. Звідти офіцерів возили на допити в Донецьк. Мене також возили. Коли возять по етапу, то щоразу розділяють полонених по різних локаціях. Декого з нас, зокрема й мене, повезли далі вже в Росію — в Таганрог, потім в Брянську область, де я пробув рік. Згодом мене перевезли в Володимирську область, а далі в Мордовську республіку. В Мордовії я пробув найдовше — рік і три місяці.
Зі своїми музикантами я зовсім не перетинався. Нас розділили по різних колоніях. Переїжджаючи по етапу, я намагався дізнатися хоча би приблизно якусь інформацію про них — де вони, чи були вони в тих місцях, куди привозили мене, але ніхто мені про це не розповідав.
Росіяни ненавидять українських офіцерів, поводяться з ними дуже жорстоко.
Музикантів у полоні постійно використовують, насміхаються з них, закривають їх у якихось коморах і там влаштовують собі концерти.
Кажуть тобі, що співати — якщо не вивчиш, то б’ють, поки не зробиш те, що вони хочуть. Я відмовився від цієї ніші. Вони мені казали: ти ж диригент, давай співай. Я відповідав, що не можу, бо я ж керівник оркестру, а не співак. Вони били, на цьому все й закінчувалося. Це суто про мій індивідуальний досвід, де я відмовився від того, щоб вони використовували мене як музиканта. Але було й таке, до чого вони змушували абсолютно всіх, наприклад, співати гімно* Росії — били, поки не заспіваєш (*не одрук, а буквальна цитата).
Серед усіх локацій, куди мене возили по етапу, найжорстокіше поводження було в Таганрозі і в Мордовії. Бувало, що били по декілька разів на день. Бувало й, що кілька днів не били — це залежало від того, які наглядачі на зміні. Були такі, що просто не хотіли нами займатися — вони ставили якісь питання, як їм було наказано, але не чіпали нас. Побиття і знущання — різні. Було, що били більше години по статевих органах.
Умови життя в тюремних камерах
За два з половиною роки я бував у різних камерах: на дві людини, на шість, вісім, на 14. Не можу сказати, що нам забезпечили хоч якісь умови проживання. Здебільшого, вони розконсервовували свої СІЗО і нас розпихали туди. На пів камери грибок, вікон може й не бути взагалі…
Коли приїжджала якась перевірка, могли на певний час трошки покращити умови. Хоча я, наприклад, про Червоний хрест там тільки чув, але представників жодного разу не бачив. Знаю, що до інших хлопців приїжджали з Червоного хреста. Під час тієї перевірки їм видали зубну пасту, наприклад. Але це ж тільки напоказ, щоб зняти відео як вони про нас «дбають». В СІЗО дві тисячі полонених, а вони ту зубну пасту дадуть 50 людям хіба.
Їли ми овес зі шкаралупою, ложки чотири десь на прийом їжі. Ще давали якийсь хліб на воді. Коли приїжджала перевірка, могли навіть дати трошки м’яса. Але це дуже короткочасно. Здебільшого, давали ще пшоно, манку, перловку. І ще була якась комбінована каша, якою худобу годують, воно все було зі сміттям, міг шматок асфальту посеред цього трапитись.
В Мордовській тюрмі був стоячий режим — ти просто весь день стоїш. Аж через пів року нам почали час від часу дозволяти після прийому їжі ще трошки посидіти. Пів години посидів і далі весь день стоїш.
У тих тюрмах, де я був до Мордовії, траплялися хоч якісь огляди лікарів. Вони то, звісно, не лікували нічого, але принаймні якусь таблетку могли дати. А в Мордовії тільки били. Там був шизоїдний лікар, який всіх полонених «лікував» шокером. Зараз наші журналісти намагаються встановити його особистість за свідченнями тих, хто повертається звідти. Зі мною в камері сидів 54-річний чоловік, у якого були проблеми з серцем. Він звернувся до цього лікаря. Той його шокером вгатив, а після того ще й вдарив ногою в лице — «ти не здихаєш, то ще за це подякуй». І це один із тисячі випадків. Потім нам взагалі заборонили до лікаря звертатися.
Перших пів року полону організм ще якось тримається на старих запасах. Коли вже рік і далі — твоє тіло просто існує, а сил нема взагалі.
Коли нас виводили на прогулянку, я вже задихався, пройшовши ті кілька метрів. Після полону на другий поверх ледь міг піднятися.
Я намагався рятуватися спортом. Це треба було робити так, щоб ніхто не бачив, бо більшість наглядачів б’ють за будь-яку активність. Вони хочуть, щоб ти став абсолютно атрофованим. На стіні висіла камера відеоспостереження. Я давно працював з такими гаджетами і добре розумів, де в якої камери сліпа зона. Тож намагався заховатися і зробити хоча би мінімальну зарядку. Коли тебе постійно б’ють, заняття спортом — це спосіб хоч якось відновитися. Тебе побили, потім ти трошки порозминався, щоб завтра змогти витримати те саме. Отак і живеш.
Зв’язок з рідними
За два з половиною роки мені жодного разу не дозволили подзвонити додому. Єдиний зв’язок, який міг би бути — це листи. Я щиро сподівався, що вони дійдуть до моєї сімʼї. Я написав їх три. Лист треба писати чітко за шаблоном. В одному листі я трішки відійшов від шаблону — дав зрозуміти, що я прочитав лист від дружини. Думав потім, що його не надішлють. Я вже з полону повернувся — і через кілька місяців таки надійшов той мій лист. Тобто дружина отримала мої листи тільки після мого повернення.
За увесь час полону мені передали два листи з дому. Я тоді розплакався. Коли дізнаєшся, що твій син вже говорить, бігає, стрибає, а ти його бачив востаннє ще піврічним немовлям — батьківське серце не витримує. Листи отримав за декілька місяців до обміну, тобто більше двох років не було жодної вісточки з дому. Після повернення я розповів дружині, що саме памʼятав із листа — і ми зрозуміли, що він був написаний десь за півтора року до того моменту, як потрапив до мене. Вже тут я дізнався, що дружина писала листи щомісяця.
Російська пропаганда і психологічний тиск
Нас ізолювали від усіх притомних новин і від будь-якої інформації взагалі. Час доби ми визначали за сонцем або за тим, як зміни наглядачів міняються. Дати просто в пам’яті намагалися тримати. Вони розповідали нам, що Одеса, Миколаїв та інші українські міста уже давно перейшли до Росії.
Я не вірив у те, що вони мололи. Звичайно, я усвідомлював, що в Україні не все добре — якби було добре, то я би в полоні не сидів. Але я розумів, що їхні байки — це суцільна пропаганда.
З полону ніхто не повертається здоровим. Про фізичне здоров’я і мови нема, але це також і про психологічний стан.
Питання тільки в мірі того, хто наскільки хворим повернеться. Більшість людей після полону — психологічно зламані.
Ти ж у полоні не розумієш, коли звідти вийдеш. Тебе перевозять, кажуть, що на обмін, а насправді — черговий етап. Коли привозять на нову локацію, там відбувається «прийомка» — б’ють усім, чим тільки можна, собак спускають… У людей ламається психіка.
В полоні люди дуже часто помирають, буквально кожного дня з камер виносять трупи. А ти, як би себе не налаштовував, сидиш у камері з іншими людьми — багато з них зневірюються, говорять, що більше не витримують. А я всім казав, що виживу. Я що, даремно стільки пережив? У Маріуполі я тисячі разів міг померти, то що, мені тепер тут здохнути? Ні. Я повернусь додому.
Негативні думки все одно нікуди не зникнуть. Але я намагався абстрагуватися. Рахував собі в голові, планував щось, пісні якісь українські наспівував. Ти там живеш тільки в своїх думках. Налаштувати себе на позитив думками про те, що тебе вдома чекає сім’я — цього замало. Мусиш у це повірити, а для цього — щодня вдовблювати собі ці думки в голову.
Ще у 2022 році, коли ми уже були в полоні, ті кляті нелюди взагалі оголосили мене загиблим — в Інтернеті виставили фото моїх документів і написали, що загинув. Уявляєте, який це психологічний тиск на рідних? Дружина моя не повірила, сказала, що це неможливо. І вірила, шукала інформацію і чекала.
Ставлення до споживання російського контенту
За час мого перебування в полоні сумарно назбирається десь чотири місяці, коли нам давали читати книжки. Вважай, що дуже пощастило, коли натрапиш на якийсь американський детектив, бо здебільшого там — російська література. Для мене це суцільний шлак.
Зараз у світі таке розмаїття якісної музики і літератури. Я не розумію, чому люди досі тримаються за російське, обмежуються ним і не хочуть побачити набагато ширший простір.
Росія завжди заявляла, що її культура «великая» — люди звикають до цих насаджених формулювань і продовжують таким чином її сприймати. Але коли подивитись ширше, в контексті — воно ж усе не так.
Наше завдання зараз у тому, щоби популяризувати своє. Все одно є люди, закоренілі у своїх поглядах, яких ти не переконаєш ніяк. Я думаю, що треба просто робити свою роботу, не звертаючи увагу на таких людей.
Як говорити з людьми, які пережили полон
Я сприймаю полон як досвід. Так, він негативний, але він у мене є. Я не викреслю його зі свого життя, він залишиться зі мною назавжди. Це потрібно пережити й усвідомити. Це абсолютно індивідуальна справа, кожен сприймає цей досвід по-різному.
Коли починаєте розмову з людьми, які пережили полон, найкраще — на самому початку напряму відверто спитати, про що ми можемо говорити, а про що ні. Щоб людина наперед розуміла, в якому напрямі буде розвиватися ця розмова.
Якщо людина, яка пережила полон, не готова спілкуватися — навіть не намагайтеся якось її розговорити. Ви таким чином тільки повторно цю людину травмуєте.
Перші місяці після полону я дуже швидко втомлювався. Спати міг по три години на добу, в якійсь розумовій активності мене вистачало максимум на годину. Зараз організм поступово відновлюється, тож стало трохи легше встигати за тим темпом життя, який мені подобається.
У полоні дотепер перебуває 12 моїх оркестрантів. За ці три роки шестеро нас повернулися звідти живими, а Славу Салтикова, нашого саксофоніста, в полоні закатували ці виродки. Я дуже радію, коли відбуваються обміни. Але справді щасливий я тільки тоді, коли повертаються мої музиканти. Тоді відчуваю, що вже легше. Я був там, я знаю, що вони там переживають. Все, що я можу робити тут для них — роблю. Ми співпрацюємо з Військово-музичним управлінням у Києві, яке висвітлює нашу проблему у світі. І ще низка організацій, про які не можу сказати. Ця робота триває постійно. Я зможу спокійно жити, тільки коли всі мої повернуться додому.
Читайте також: