Пандемія коронавірусу, карантинні заходи, локдаун — здається, врешті потрібно ввести вето на кількість появи цих слів та словосполучень у медіапросторі. Після них навряд варто очікувати позитивних новин, гарного настрою, натхнення, яскравих вражень та інших приємностей із серії побажань ювіляру. Але ж саме завдяки карантину мільйони людей у цілому світі розкрили свої творчі здібності ледь не в усіх наявних галузях мистецтва. Кіно, звісно, не стало винятком.
Зважаючи на паузу в роботі великих кіностудій, у гру вступили не лише стрімінгові платформи із нескінченним потоком серіалів, а й домашньо-аматорські роботи, за якими справді цікаво спостерігати.
Комедійний веб-серіал «Стефка» режисерки Юлії Кобізької, дебютантки у цьому амплуа, яскравий приклад такої творчості. До того ж, обраний шлях стилізації німого кінематографу як ніколи влучно проявляє контексти сучасності. Але про все по черзі.
Кінематограф — напевно, єдиний вид мистецтва, появу якого можна поєднати із конкретною датою, — 28 грудня 1895 року. Саме тоді відбувся знаменитий кіносеанс братів Люм’єрів на Бульварі Капуцинок. Цю ж дату можна вважати і початком аматорських домашніх відео («Сніданок немовляти»), документального кіно («Прибуття делегатів на фотоконгрес у Ліоні») та навіть жанру кінокомедії («Политий поливальник»).
Свідомо чи ні, але «Стефка» вдало апелює саме до початків кінематографу, поєднуючи характерні для того часу елементи: аматорство, документальність та комедійність з використанням ґеґів. До того ж, Наталка Кобізька, виконавиця головної ролі у серіалі, на своїй сторінці у Facebook зазначала про натхнення генієм Олександра Довженка, що проявилося, зокрема, у зображенні побуту українського села.
Серіал Юлії Кобізької вдало іронізує над естетикою «великого німого», досить незвичною для сучасного глядача. Дотримані візуальні стандарти: швидкість відтворення (звичною для фільмів аж до середини 1920-х років була частота 16 кадрів на секунду) та нарочита акторська гра, котра, за відсутності звуку, дозволяла глядачеві усвідомити емоційний стан героя. До речі, про звук.
Німий кінематограф насправді ніколи не був беззвучним, адже фільми завжди демонструвалися із живим музичним супроводом. Більш заможні сінематографи могли собі дозволити залучення невеликих оркестрів, але найпоширенішим прийомом тогочасного озвучування був супровід тапера — піаніста, котрий у живому часі мусив музично реагувати на події фільму. Варіантів акомпанементу було кілька: оригінальна партитура до фільму, імпровізація тапера або ж виконання заготовлених «стандартів» до типових сюжетних перипетій. Останній варіант набув поширення не лише через найменші необхідні ресурси, а й через можливість використання класичної музики, котра не підлягала під дію авторських прав. Для спрощення роботи музикантів навіть видавали збірки із типовими п’єсами для музичного супроводу.
«Стефка» слідує традиції, тому музичний супровід тут — це фортепіанні твори композиторів кінця ХІХ — початку ХХ століть. Лиш в десятому епізоді використана музика Шопена, але порушення закономірності стверджує цю ж закономірність. Хіба ні?
Серіал відкривається «Думкою-шумкою» Миколи Лисенка. Контрастність ліричного та танцювального епізодів цієї п’єси дозволило авторам розкрити пасторальність українського села (в кадрі — рідне село сестер Кобізьких Рашівка), котре стає тлом для динамічних історій, що відбуваються зі Стефкою, з неодмінним фінальним падінням героїні додолу.
Нарочито експресивна музика на кшталт Етюду ля мінор op. 25, №11 Ф. Шопена чи Етюду ре-дієз мінор op. 8, №12 О. Скрябіна використовується в епізодах, від яких важко чекати драматизму. Утім, Стефка знаходить пригоди навіть у таких простих справах як заготовка кукурудзи або мазання печі. Звісно, музична експресивність вдало працює на посилення комічного ефекту серій.
Ритмічна стрункість творів С. Рахманінова (третій епізод) та М. Мошковського (шостий епізод) дещо порушує створений ефект «великого німого». Героїня спершу танцює, ніби справді почула музику, згодом Стефкині забіги через кладку влучно збігаються із черговою репризою етюду Мошковського. Утім, чому б нам, глядачам, у такий спосіб не уявити собі ідеального тапера, котрий встигає «вловити» рухи героїв? Наталка Кобізька у коментарі The Claquers підтвердила, що підбір музики відбувався уже з відзнятим відеоматеріалом. Тож, жодного чітерства, все в межах традиції.
Окремої ваги заслуговує напівсюрреалістичний фінальний епізод серіалу. Марення та реальність у ньому чітко відмежовані як візуально (пропорції «видовжуються» до кіношних 16:9, швидкість кадрів стає звичною для ока), так і музично (саме в маренні вперше звучить оркестрова музика). «Весна священна» І. Стравінського хоч і передбачувано, проте доцільно єднається із образом Стефки-мавки.
Автори серіалу натякають на створення другого сезону, але не беруться уточнювати дати його виходу. І поки ми чекатимемо, завжди можна послухати плейлист першого сезону.