Розмова зі Святославом Крутиковим — українським композитором і художником — відбувалася навколо прем’єри його твору “Дефрагментація свідомості” на КиївМузикФест-2019. Однак відповідь на питання, що стосувалося однієї композиції, переросла у захопливу історію життя. Бесіда складена з тих яскравих фрагментів біографії композитора, котрі з плином часу, як пазли об’єдналися у творі із зовсім не випадковою назвою. Тому цей текст передбачив особливий формат – не інтерв’ю, а verbatim, що з латинської означає «дослівно». Сьогодні вербатім є поширеним театральним методом для передачі правдивих історій реальних персонажів – не “за мотивами”, а справжній нон-фікшн. Історія одного твору з драматургією в життя та, як заведено у театрі — з інтригами, уроками, розв’язкою. Але про все по черзі..
Ви ставили питання про назву, про присвяту Грабовським. З Леонідом Грабовським мене пов’язує давнє знайомство, але відносно недавня дружба. Він був завжди цікавою, інтелектуальною людиною. І парадоксальною тим, що його метод композиції… Він може буквально алеаторично хоч сірники викидати, хоч до комп’ютерних алгоритмічних технік вдаватись. У всіх композиторів виходить приблизно однакова таким способом зроблена музика, як під копірку – у Грабовського при тому є своє лице. Як йому вдається так впливати на те, що «випадає на сірниках»? Свою музику я пишу як-от писали століттями. Тобто я її чую, фіксую, і ніяких випадковостей. Це все йде під повним контролем свідомості.
Другим Грабовським, якому присвячено твір, є пан Володимир з Дрогобича. Це дуже цікавий музиколог і, сказати б, філософ музики. Обидва абсолютно різні за характером — настільки, що бесіди з обома водночас створюють просто повну, діалектично компенсовану картину світу: чудове підґрунтя для задумів на кшталт обговорюваної “Дефрагментації…”
Ви за роялем створюєте, чи ви чуєте в голові і записуєте?
Я чую в голові, але працюю за комп’ютером. В мене такий страшний почерк, що за нього на мене навіть Лятошинський сердився. І я все шукав, думав якусь друкарську машинку вигадати. Потім коли побачив на виставці у першій музичній фірмі, що можна взяти на MIDI-клавіатурі акорд, а він вже на моніторі! Або зіграти наживо під метроном музичний епізод, і отримати його у партитурі – це було потрясінням. Я пішов, як за спасінням цим саме шляхом – настільки це зручно, що якби зараз забрали комп’ютер, то мені б залишився лише живопис. Написав музику до більш як п’ятидесяти фільмів, а там дають дуже мало часу. Якби не мама-арфістка, то я б не встигав просто переписати партитуру. А мама переписувала партії. Для того, щоб написати музику на 20-30 хвилин, мені давали тиждень. Це неймовірно мало. Я не спав по 2-4 дні. А після того сідав на літак, і летів (у будь-яку пору року!) до південного Криму і тільки там міг поновити сили, бо мене аж хитало від тієї роботи. Бачив оце море і ті бльостки від сонця — на березі похмуро, а десь далеко проривається крізь хмари така енергія – просто оживаєш за години. Після того і заради того я й переїхав у Крим. Цілих 10 років прожив, хоча туди треба наїжджати все-таки, там публіка соціально чужа (я не маю на увазі кримських татар).
Не сприймають музику?
Знаєте? Яку музику? Вони не сприймають нічого. Я взагалі не ототожнював себе з тим, хто я є, скажімо, за національністю. Тим більше в мене суміш досить серйозна. Материнська лінія в мене, по жінках – це Україна, Іваненки. Була така письменниця Оксана Іваненко – це рідна сестра моєї бабусі, Полтавська лінія. Ціла генерація, кілька вчених звідти вийшло. Дмитро Іваненко досить відомий (на рівні академіка Сахарова) фізик-ядерник. Ще Борис Іваненко – схожий на інтелігента з анекдотів, сухенький маленький такий, а боєць при тому. Рятував ліси Кавказу та Карпат. Дивом вцілів, виступивши проти академіка Лисенка.
Батько Леонтій Крутиков – кавказький росіянин з дрібнодворянської родини. Дуже інтелігентна людина, п’ять мов європейських як свої, грузинська, українська… сильний теоретик, гарний альтист. Дуже майстерний, хоча романтично спрямований композитор. А дід мамин – чеський музикант Богумил Воячек (його разом з іншими десятьма чеськими музикантами викликали в Україну для підняття теоретичної та музичної професійної школи практично в усіх галузях музики) – він був контрабасистом, диригентом, композитором. Його син (мій дід) з тим же прізвищем – теж контрабасист, але людина скоріше спортивної вдачі. Він грав у оркестрі Російської драми, але жив природою, друзями, ковзанами фігурними, лижами, яхтою своєю улюбленою, яку на честь мами назвав “Таня”. І на цій яхті (я в Тбілісі народився, бо мама поїхала туди за своїм вчителем арфи Германом Гаазе) ми ходили тут у Києві по Дніпру з любим дідом-розбишакою і не менш любою бабусею все літо, ще й осінь зачіпали. По тій же Полтавській лінії теж всякі цікаві прізвища траплялись – фон Фройганг, фон Ройслер. Єдине чого нема – ну просто шкода – єврейських гілок. Але ні, не нема. Вітчим був єврей, скрипаль. Теж оркестрант, то й друзі усі здебільшого гебрейського роду, так що культурних віянь звідти не бракувало. Ну а я… людина та й людина. Російську знаю? Знаю. Українську знаю? Знаю. Ну і поїхав в Крим і лише там відчув, що я таки українець. Бо там настільки насаджувана, штучна ненависть до всього українського, що просто навіть з почуття справедливості – з нею не змиритися. Оцю ворожу роботу, яку ми масово тільки з чотирнадцятого року помітили, я відчував весь час, поки там жив.
Це десять років до того так було?
Це набагато раніше. Там науськовалося місцеве населення, маргіналізувалося. Коли виселили татар після війни, знаєте цю історію? В мене з цим теж є майже містичний зв’язок, тому що я народився в ніч татарської депортації. Якось я відчуваю спорідненість з ними, в мене багато друзів серед них.
Я до чого це вів? Ми до назви? Справа в тому, що тягнуло мене до чогось сучасного з дитинства, мені було якось тісно в рамках класичного. Папа писав традиційно, дуже здорово. Крім того, вельми професійно: це добротна, хороша, класична музика, мова приблизно Чайковського, з майстерністю всієї академічної (люблю це слово!) музики. Я поновив з небуття стару фонограму Сьомого його квартету – робота в пам’ять про батька.
Виконували вже?
Ні, тут його не виконували. Його й там не дуже виконували. Він по культурі – типовий росіянин, дуже інтелігентний, грузини його любили, але музики не сприймали. Він самим чесним чином писав на грузинські теми також. Просто, прямо, “без обіняков” казали: “Знаєте, нас не цікавлять російські композитори, навіть якщо вони пишуть грузинську музику”. Тато хворів, в нього був туберкульоз, від якого він, правда, благополучно вилікувався, завдяки своїй силі волі. Колись йому робили операцію на хребті, він відмовився від наркозу. То хірург попросив його не розповідати анекдотів, тому що в нього руки трусяться, він сміється і не може оперувати. Ну така особистість. Було чого повчитись. І що цікаво, що я не знаю як би там мої теперішні погляди, чи я би зміг з ним домовитися, бо він стояв на першості російської культури, російського менталітету? І от я дуже шкодую, що він не дожив до того віку, коли можна було б з ним поговорити. Він був неймовірно доброю людиною і мені хочеться вірити, що переконав би його багато у чому.
Алеаторичні прогулянки
Нас усіх тоді у ці роки затуляла залізна завіса, майже нічого з Заходу не приходило. Якась інформація “проповзала” через критичні статті – десь в “Правді” хтось налається на якусь філософську систему – вже щось цікаве, мотаєш на вуса! Перше, що потрапило з нової музики – це імпресіоністи, вони теж були під забороною. Це ж теж модерн шкідливий! Я обалдів наскільки інший той світ музики Дебюссі, Равеля. Я думав, це вже останнє слово в музиці, а потім з’ясувалося завдяки Ігорю Івановичу Блажкову… мабуть, знаєте цю лінію просвітництва в Україні, наш гурток, яким він, так би мовити, опікувався?
Маєте на увазі Сильвестрова, Грабовського, Годзяцького?
Так-так, Губу, Загорцева, Соловкіна, про якого мало хто знає, людина неймовірно талановита й цікава. Але, виявилось, останні місяці життя свідомо і таємно готував свою смерть. Він знищив свої твори. Лише випадково одна фортепіанна соната залишилась – єдиний твір.
Дуже трагічна історія, чому він так?
Чому? Є просте пояснення – шизофренія, хоча він зовсім не справляв враження якогось божевільного. Чи може я був трошки не у собі? Він був мені цікавішим за інших зі студентського оточення. У нас був курс досить великий, бо траплялись курси без єдиного студента, один – це нормально, двоє – це вже так, багатенько. А у нас взагалі був перебір –троє на курсі: Загорцев, Соловкін і я. З Загорцевим не дуже склалось, він був якоїсь іншої вдачі. Рано відчув, що таке ресторани, розгульне життя, випивки і всяке інше. У нього було своє, “доросліше” коло, хоча він і був моїм ровесником. А з Соловкіним було дуже цікаво і в мистецьких розмовах, і у дозвіллі.
Сидять: Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Валентин Сильвестров Фото: Павло Мазай
Ми, наприклад, вирішили якось “алеаторично” погуляти. Була в нас однокурсниця – дуже цікава, звали Наталя Горбачевська. Вона – теоретик, невеличка дівчинка, енергійна така, темпераментна. І жила вона на Подолі, десь близько цього мосту на рибальський острів. Соловкін жив – від Львівської площі вулиця, яка вниз до площі перемоги йде. От ми і зустрілись із ним біля його будинку. Вирішили: гуляли вже сто разів, ну якось так не цікаво. І я кажу: “Слухай, давай алеаторично погуляєм”. Приготували чотири папірці: “вперед”, “назад”, “ліворуч”, “праворуч”. Правила такі: ми доходимо до найближчого перехрестя і перед тим, як кудись завернути, тягнемо папірці. Папірців “слухались”, не мухлювали. Інколи кудись ідем, потім раптом “назад”, значить повертаємося до вихідної точки. І так ходили якось хаотично в межах цього мікрорайону. Я кажу: “Слухай, ну якось давай мету поставимо, давай дамо собі зарок, що не припинимо нашої прогулянки, поки не дійдемо до будинку Наталки Горбачевської”. Шансів було… нуль! Це щось схоже на те, що у Грабовського виходить з його алеаторикою. Раптом, папірці стали витягатись так, що вони показали настільки короткий шлях, що я його навіть і не знав. Один єдиний раз на якомусь кварталі папірець повернув назад, потім ми знову витягли “назад” і виправили (ніби сама доля допомогла). Далі ми найкоротшим шляхом підійшли-таки під її будинок, гукнули “Наталко!”, витягли її і пішли гуляти втрьох, алеаторично. Але я думаю, ну знов-таки, по напрямках – це мало, нецікаво. Давайте якості якісь додамо. І значить придумали ми “з криком”, “задкуючи”, “гуськом”, “підігнувши коліна”. І далі правило таке: якщо витягаєм першим напрямок – просто йдемо за ним, якщо першою йде якість, то ми тягнемо, поки не витягнеться напрямок. Але всі якості набирались. І от один раз ми гуськом, підігнувши коліна, з криком і задкуючи при тому (якраз повз кінотеатру “Жовтень”) – три ідіота… Народ дивиться шо там таке? Так що може трошки божевільності на нас усіх вистачило!. Оце була така алеаторика. Я доречі, цю історію не розповідав Грабовському, цікаво, як він до неї поставиться. Щось у цьому є.
Читайте продовження за тиждень…