Добре жити з любов’ю: «Concerto grosso з позитивом» Євгена Петриченка Текст: Поліна Кордовська

Владислава Приймачук, Костянтин Ленчик, Наталія Хмілевська, Володимир Соколовський, Максим Ліщук, Роман Меліш, Олеся Люба

Ми живемо у дивному світі. Початок жовтня щедро розливає тепло бабиного літа та сипле на прилавки квіткарів стоси жоржин – але вже майже шістсот днів йде повномасштабна війна. Мистецьке життя країни вирує – але слухачів, що завітали на відкриття фестивалю, до зали закликає не третій дзвінок, а відбій повітряної тривоги. Картини на стінах Олешківського будинку художниці Поліни Райко, ймовірно, змила безжальна «велика вода» після підриву Каховської ГЕС – але ось її химерний кіт-леопард блукає залою Львівської філармонії.

Навряд чи двадцять дев’ять років тому засновники львівських «Контрастів» могли уявити, наскільки ця назва, що так личить фестивалю сучасної музики, пасуватиме й до сьогоднішньої буденності. Моторошні оксиморони війни міцно вплелися в наше життя. До них потроху звикаєш і навіть перестаєш помічати – аж поки чиясь дбайлива рука раптово не вихопить їх із сутінок повсякдення прицільним променем світла.

Восьмий день цьогорічної едиції «Контрастів» став днем зустрічі із давніми київськими друзями фестивалю, артистами Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble Національного будинку музики. Як і минулого року, «лятошинці» привезли до Львова композиторський проєкт «співця Донеччини», відомого українського композитора Євгена Петриченка. Втім, якщо торік хорова симфонія-перформанс «Осяяні чорним сонцем» дійсно розповідала львів’янам передусім про «незнаний» (навіть дотепер!) український Донбас, то реалізований за підтримки Українського культурного фонду проєкт «Concerto grosso з позитивом», який 6 жовтня презентували вперше у Львові і втретє в Україні, говорив про кожного українця – і поцілив у кожного.

Я не була готова

Зізнаюся, перед початком мене гнітили сумніви: чи не забагато всього заклали автори у хоч і «великий», але всього лише концерт? Музика Євгена Петриченка та тексти сучасних поетів (Олександра Козинця, Надії Косаревич, Вікторії Амеліної, Володимира Вакуленка), вокальний та інструментальний ансамблі Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble, теорба, клавесин та портативний орган, барокові алюзії та доповнена реальність із візуальними відсилками до низки культових арт-об’єктів (автор ілюстрацій – графічний дизайнер Руслан Мотько), для відтворення якої потрібно було завантажити на смартфон відповідний застосунок (команда розробників Advin). Я була готова до перенасиченості, еклектики, різноголосиці, до будь-чого. Я не була готова лише плакати.

«І була музика, багато музики»

Всі підозри у переобтяженості чи негармонійності виявилися марними. Перше враження від «Concerto grosso з позитивом» – це легкість. Легкість, з якою музиканти маневрують музичною стилістикою різних епох. Легкість, з якою людське дихання торкається струн, віддає луною у органних трубах та розлітається з мильними бульбашками. Легкість, з якою дванадцять п’єс-пісень-монологів циклу Євгена Петриченка вишикуються у струнку архітектурну форму.

У невпинному інструментальному русі початкових «Празірок» із паростка-мотиву поволі розгортається плин космічної енергії, захоплює неспинним поступом архаїчних ритмів, напластовується поспівками, щоб врешті-решт відбитися у заключному «Прамісті».

Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble
Катерина Маркова, Тетяна Андрієвська, Тетяна Нгуен, Андрій Чоп, Тетяна Войнаровська, Наталія Фоменко, Тетяна Гречанівська, Дмитро Третяк

Неочікувано моторошно було чути, як на тлі тривожної контрабасової педалі контратенор Роман Меліш переказує знайомі тепер кожному страхи. «Він» – це єдиний монолог, що напряму підіймає тему війни, безапеляційно, не прикрашаючи, але й не без надії на краще.

А далі знову – кружляння мотивів, архаїчні поспівки і барокова безкінечність, делікатний вівальдівський звукопис («Ластівки і зайці»), сплетіння вальсовості, українського міського романсу та терпких, майже вітакерівських гармоній («Перевізник снів»), ще не витоптана чоботами окупантів Донеччина, що виводить голосами весільних заспівниць («Українське весілля»), і – любов, любов, любов, до жінки, чоловіка і дитини, до друзів і до кота, до квітки і до життя. Музика Євгена Петриченка сповнена не лише алюзій та напівнатяків, але й – найголовніше, як на мене – запаморочливого світла, що дає можливість краще розгледіти ближніх і самого себе.

Владислава Приймачук, Олена Циганкова, Наталія Хмілевська

Космогонія і кульбабки

Навіть без доповненої реальності спостерігати за артистами Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble було справжнім задоволенням: настільки вільно та невимушено музиканти почували себе на сцені. Втім, і оминути увагою спеціально розроблений для проєкту застосунок було неможливо.

Не обов’язково бути залюбленим в український наїв XX століття чи знатися на тонкощах різних напрямків стріт-арту, щоб просто милуватися ілюстраціями Руслана Мотька: кожній частині відповідає низка образів, у яких доволі нескладно прослідкувати символічний зв’язок із музичними чи вербальними ідеями. Але зовсім інший пласт сенсів відкривається для того, хто дещо обізнаний у візуальному мистецтві.

Роман Меліш, Олеся Люба

І тоді квіти Катерини Білокур складаються у галактики, герої казкових світів Поліни Райко дають вихід хтонічній енергії особистих трагедій художниці, а кульбабки із вишиваного живопису Анжеліки Рудницької набувають рис солярних знаків. Вони сповна розгортаються у заключному «Прамісті», що перекотиполем – чи ніхто не впізнає себе? – котиться у безкінечність буття.

Загалом експеримент із доповненою реальністю видався цікавим, безперечно інноваційним та сенсотворчим, але часом відволікав увагу слухачів від власне музики. Протягом концерту я декілька разів ловила себе на думці, що дещо заздрю тим, хто не піддався «синдрому втрачених можливостей» і повністю зосереджений на тому, що відбувається на сцені.

Любов і лють

На мій погляд, справжня подвоєна реальність чатувала на публіку не у смартфонах. Чим далі розгортався «Concerto grosso з позитивом», тим гостріше відчувалася ця роздвоєність. Ось ти, зворушений дитячою колисковою, на якомусь раптовому дисонансі усвідомлюєш, що її текст написав закатований окупантами у травні 2022 року Володимир Вакуленко, який ніколи вже не бавитиме свого коханого «вередулька».

Залом пурхає легка, майже естрадна мелодія, що має викликати лише щирий усміх – та як стримати сльози, коли ці смішні «кульбабенята» із його ж, Вакуленка, «Татусевої книги»? Тексти Вікторії Амеліної, ще однієї жертви війни, і без цього неймовірно влучні і болючі своєю точністю, захованою між рядків. Але світло музики Євгена Петриченка не дисонує з цим болем – зовсім ні, натомість допомагає його усвідомити, прийняти і пережити.

Наталія Хмілевська і Євген Петриченко

Синдром жовтня, або Homo amans[1]

Я не була готова плакати на цьому концерті, але хіба я мала вибір? Де, у яких небесних сферах знайшов це ренесансне світло Євген Петриченко, чий особистий досвід війни розпочався не у 2022-му, як для більшості з нас, а у 2014-му?

Після кривавих шляхів Рутченкового поля, після осяяних чорним сонцем степів Донеччини та Луганщини новий проєкт композитора – це суцільна любов, це історія про щирі слова і прості речі, чию крихкість і безцінність нам так добре продемонструвала війна.

Ми знаємо, що наступною буде зима. Особливо гостро це відчувається у жовтні, коли тепло бабиного літа стікає крізь пальці. Але на шляху до весни з нами буде музика Євгена Петриченка – щира та справжня, музика, яку хочеться заслуховувати знову і знову, музика, яку я наспівуватиму собі холодними, тривожними вечорами, музика, зшита вистражданою любов’ю, яка вірить у все, сподівається всього та ніколи не перестає[2].


[1] Як відсилка до роману «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» Вікторії Амеліної.

[2] Із Першого Послання до Коринтян, 13:7-8, переклад Івана Огієнка.


The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *