Про сокровенне й професійне в сьогоденні виконавців давньої музики розповідає відома українська клавесиністка, піаністка й педагогиня Анна Іванюшенко.
Чим для вас є давня музика? Як відбувався ваш шлях до неї?
Анна Іванюшенко: Багато років тому, коли я вчилась у Львівській консерваторії, то обожнювала романтичну музику і була певна, що це — моє. Але поворотним моментом стало знайомство з музикою Ренесансу. Вона привела мене до бароко: і вже мій дипломний концерт в асистентурі складався з творів англійських вірджиналістів, італійської клавірної музики та клавірних творів Йоганна Себастьяна Баха. Чому ця музика так мене цікавить? Вона здалась мені дуже живою і щирою.
Мій інтерес до неї не згасає понад 20 років — і це справжня terra barocco, неймовірно багата на музичні скарби та знахідки.
Навряд чи я прийшла б до клавесина без двох дуже важливих в моєму професійному становленні людей. Це Роман Стельмащук — засновник та багаторічний директор Фестивалю давньої музики у Львові, концерти якого стали для мене першим «університетом» давньої музики та Світлана Шабалтіна — засновниця української клавесинної школи, блискуча клавесиністка, постійна учасниця нашого фестивалю. Світлана Марківна багато років поспіль люб’язно надавала свій інструмент для його концертів. Саме завдяки її концертам я всерйоз зацікавилась клавесинним виконавством, а зараз я безмежно вдячна Світлані Марківні за всі знання та досвід, якими вона радо ділилась зі мною. Своєю перемогою на Міжнародному конкурсі клавесиністів імені Ванди Ландовської в Руво-ді-Пулья (Італія) я завдячую саме їй.
На жаль, такої розкоші, яка була у моїх київських колег, що стабільно вчились гри на клавесині в рідному навчальному закладі, у мене не було. Власне, зараз роблю все можливе, щоб у піаністів у Львівській музичній академії ця можливість з’являлась.
Виходить, що від початку Фестивалю давньої музики ви брали в ньому участь?
Анна Іванюшенко: Так. Фестиваль Давньої Музики стартував у 2003 році. Завдяки Роману Стельмащуку львівʼяни мали щастя щороку слухати найкращі зразки європейської та української давньої музики у виконанні не лише українських, але і європейських музикантів, працювати з ним пліч-о-пліч. Це були неймовірні події, на які ми всі чекали цілий рік.
Від перших фестивалів (багато років фестивалі блискуче вела Анна Гадецька, Світлана Шабалтіна та її учениці були постійними учасницями фестивалю) у 2015 році відбувся безпрецедентний проєкт — за участі оркестру барокової капели під керівництвом Олександра Пільчена відбувся концерт «Чотири клавесини» за участі Світлани Шабалтіної, Наталії Сікорської, Ольги Шадріної-Личак та Наталії Фоменко. Київські клавесиністки привезли для цього у Львів свої інструменти! Під час пандемії Світлана Шабалтіна, Ольга Шадріна-Личак, Любов Титаренко дали серію онлайн лекцій у рамках проєкту Cembalo Leopolis. Ця співпраця, підтримка дають підстави сподіватись, що ми на правильному шляху і давній музиці в Україні бути.
А як би ви зараз оцінили інфраструктуру давньої музики? Чи достатньо є її осередків, чи має ця музика слухачів — яку ситуацію ви спостерігаєте у Львові та Україні загалом?
Анна Іванюшенко: На щастя, в Києві, вже понад 20 років функціонує потужна клавесинна школа, засновницею якої є професорка Світлана Шабалтіна. Можемо стверджувати, що на цей час київська клавесинна школа виховує професіоналів фактично на всіх рівнях музичної освіти: Наталія Фоменко викладає у спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка, Олена Жукова — в Інституті музики імені Глієра, Ольга Шадріна-Личак і Світлана Шабалтіна — в Національній музичній академії. В Україні вже є багато інструментів: кожен виконавець часто має і не один клавесин у своїй колекції. Київські клавесиністки неодноразово доводили свій високий професійний рівень, виборюючи призові місця на престижних міжнародних конкурсах. Крім цього, в України є свій майстер, який виготовляє чудові клавесини — киянин Дмитро Тітенко.
Вже рік кияни та європейська публіка мають щастя насолоджуватись надзвичайно цікавими за своїм наповненням програмами Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble. Це колектив однодумців-професіоналів з інтерпретації давньої музики, який обʼєднує вокалістів та інструменталістів. Львівʼяни мали нагоду почути їхній виступ на минулорічному Фестивалі давньої музики в серпні. Мрію про те, що рано чи пізно й у нас, у Львові зʼявиться подібний колектив. Дуже вдячна своїм колегам — артистам львівської філармонії, прекрасним музикантам, які вже другий рік поспіль разом зі мною беруть участь в серії концертів Terra Barocco. Музикувати із ними — завжди велика радість.
Ще до пандемії Covid-19 про себе голосно заявила Open Opera Ukraine постановками опер Перселла, Генделя. Сьогодні вони поєднують і виконавство європейського бароко, і презентацію партесного співу. Я захоплююсь енергією та ідеями засновниць Open Opera Ukraine, Анни Гадецької та Наталії Хмілевської. У Сумах органіст Орест Коваль невтомно проводить фестиваль давньої музики Bachfest, збираючи повні зали публіки, що цікавиться цією музикою.
У Львові, я б сказала, що з’являється осередок виконавців давньої музики. Хотілося б, щоб це відбувалось швидше — завжди так хочеться! — але насправді мене страшенно тішить ця тенденція. З одного боку, львівські музиканти були запрошені в проєкти Open Opera Ukraine. Це наші струнники, також відома виконавиця на українських хроматичних флейтах Божена Корчинська та її студентки. Для мене це промовистий факт, що львів’яни не пасуть задніх.
З іншого боку, я дуже радію, якщо колишні студенти нашої академії, що свого часу брали участь у проєктах оркестру барокової капели, зараз виступають як фахові музиканти! До прикладу, Сергій Гаврилюк: зацікавився настільки, що їздив на майстер-класи, навчання, зараз успішно виступає як бароковий скрипаль на сцені Львівської філармонії. Починає збуватись моя мрія: з’являються виконавці на барокових інструментах, які вчаться і готові передавати далі цінні знання.
У Львові існував дуже цікавий осередок — Львівський музичний цех, де спеціалізувались на ренесансній музиці. Його очолював Тарас Драк. Кожен охочий міг долучитись і грати на віолах да гамбо! Їх виготовляє наш ужгородський майстер Степан Тихоненко. Так склалося, що зараз цей цех припинив свою діяльність. Але це мало свій вплив. Звісно, є ще велика кількість знавців, що цікавляться давньою музикою та збирають однодумців для спільного музикування.
Дуже важливим для Львова і всієї України колективом є A Cappella Leopolis, який спеціалізується на виконанні давньої музики та відродженні музики українського бароко. Сьогодні його керівниця, диригентка Людмила Капустіна, також виховує молодь в хорі барокової капели музичної академії. І до цього хору завжди дуже прагнуть потрапити студенти. Загалом, гадаю, зараз настав саме той період, коли закладаються вкрай важливі підвалини розвитку давньої музики в Україні.
Барокова капела: оркестр, хор… Як це виглядає в структурі Академії? Який творчий шлях колективу?
Анна Іванюшенко: Оркестр барокової капели було створено з нашої спільної з Романом Стельмащуком ініціативи у 2014 році. Від початку створення оркестру ми намагались якомога частіше організовувати майстеркласи європейських музикантів, спеціалістів з інтерпретації. Такий підхід виявився дуже дієвим. Результати роботи представлялись у спільних концертах.
Перші два роки з нами часто проводив майстеркласи скрипаль Олександр Пільчен. На той момент він закінчував свою освіту в Німеччині як бароковий скрипаль. Ми мали такі ж уроки з польськими музикантами: до нас приїздив … Радослав Каменяж, бароковий скрипаль із Вроцлава, декілька чудесних проєктів ми мали із Мареком Топоровським, що виступав як диригент та клавесиніст Прекрасними були моменти співпраці із Galiciana Schola Cantorum, яку очолював Іван Духнич: завдяки їй ми мали були майстер-класи та концерти з музикантами зі Швейцарії, зокрема, Тетяною Польт, співачкою, із Браяном Френкліном, гамбістом. Пригадується також цікавий майстер-клас з ансамблем давньої музики з Базеля, Musica Fiorita — з професіоналами найвищого класу. Незабутнім був майстерклас та концерт із видатним французьким флейтистом та диригентом Алєксісом Коссенко.
Окрім цього, звичайно, ми робили й свої домашні проєкти. Я опікувалась оркестром, а Людмила Капустіна хором — це разом і є наша барокова капела. Періодично ми виступали спільно: як-от на прем’єрному виконанні ораторії Грауна “Der Tod Jesu” під батутою Марека Топоровського. Були ще Сім кантат Букстегуде під орудою Богдана Шведа, що спеціально приїжджав до нас зі Швейцарії. Неоціненним досвідом для барокової капели стала перша постановка опери «Алкід» Дмитра Бортнянського в рамках фестивалю LvivMozArt у 2018 році.
Наскільки зацікавлені студенти? На яких курсах можна обирати цю дисципліну?
Анна Іванюшенко: Коли оркестр тільки створювався, я просто підходила до студентів в консерваторії й питала: «А вам подобається бароко? А ви хотіли б пограти бароко?»… Звісно, спершу студентів, яким справді було б цікаво, було дуже мало. Зараз навпаки. Кожен рік нові студенти приходять до оркестру барокової капели.
Студенти можуть відвідувати цю навчальну дисципліну з першого курсу. Музиканти можуть обирати: ходити лише до нас на капелу (є такі студенти), або ж поєднувати з навчанням в симфонічному оркестрі. Я вважаю, що це дуже корисний досвід — охопити якомога більше, і багатьом з моїх учнів це вдається. Зараз в нас є студенти від першого до шостого курсу: всіх любимо, всім раді.
В чому, на вашу думку, полягає специфіка викладання цієї музики? Як би ви охарактеризували підхід до неї? Звичайно, що повинна бути технічна база для виконання, але який духовний чи інтелектуальний багаж для цього потрібен?
Анна Іванюшенко: Я іноді жартую з колегами, що маніакально намагаюся «обарочити» якомога більшу кількість студентів Академії (сміється). Скоріше, лагідно прищепити принаймні інтерес до цієї музики, звернути увагу на те, що вона є, і вона невимовно цінна. Для мене, як для викладача, важливо самому вірити в те, про що я говорю. Цю музику треба любити і треба знати — без теоретичної бази на одних емоціях і почуттях її виконувати не варто. Вона, як і музика інших епох, вимагає від виконавця поєднання техніки, теорії та емоційного наповнення.
Ще з ХХ сторіччя, коли рух історично інформованого виконавства лише розпочинався, Ніколаус Гарнонкурт звертав увагу на чітке знання її історичних підстав. Тож коли ми беремось виконувати давню музику, найбільшим викликом є вміння поєднати теорію з практикою і так, щоб в майбутньому студентам самим було цікаво звертатись і до виконання давньої музики, і до вивчення теорії та історії.
Я постійно про це наголошую: барокова музика — це інша музична мова. Щоб добре вивчити іноземну мову, ми слухаємо носіїв. Щоб виконувати бароко, потрібно, серед іншого, слухати хороші записи. З цим не завжди у нас складається і далеко не всі їх слухають: це одразу проявляється в грі. Традиційно кожен викладач мріє про студентів, які цікавляться предметом, читають, шукають, слухають, ставлять питання, нехай іноді й незручні. Не буду стверджувати, що всі студенти такі — але, на щастя, їх багато і вони не лише надихають, але і провокують викладача постійно працювати над собою.
Добираючи репертуар для роботи з оркестром, завжди намагаюсь поєднувати музику різних країн, різних авторів. Звернула увагу на те, що часто робота саме над програмними творами допомагає долати стереотипи про те, що музика бароко — щось мало цікаве і з технічної, і з музичної точки зору для сучасного виконавця. Насправді ця музика потребує великої технічної вправності, пластичності, свободи, колосального відчуття ритму, володіння динамічною та тембровою палітрою та, що дуже важливо, вміння грати в ансамблі й бути при цьому солістом! Адже в бароковому оркестрі кожен важливий. Тут не варто розраховувати на те, що диригент «зробить» все сам. Коли кожен музикант оркестру відповідально і чесно виконує свою партію і при цьому відчуває колег та співпрацює з ними, — оркестр оживає. Для мене це магічний момент.
Цього року оркестр барокової капели бере участь у польсько-німецько-українському проєкті «Музичні мости» у рамках ХХ Фестивалю Давньої Музики у Львівській філармонії. Розкажіть про добір програми до концерту 28 червня, який стане підсумком міжнародної співпраці.
Анна Іванюшенко: В програмі ми вирішили показати музику українську та європейську — це завжди на часі, але зараз особливо. Нам лишається тільки постійно говорити світові, що ми маємо своє коріння, і можемо ним пишатись. Як це роблять всі європейські народи: дуже промовистим для мене був той факт, що, наприклад, польська менторка проєкту Уршуля Ставіцька запропонувала твір Телемана, який має польську основу; німецька виконавиця на віолі да гамба Гертруд Озе запропонувала твір для нас абсолютно невідомого німецького композитора Ерлебаха Вийшла концепція справжніх музичних мостів, тому що кожен запропонував до роботи те, що йому найближче. Ми виконаємо також музику Березовського й Бортнянського для скрипки та клавесина.
Інший твір програми, «Баталія» Бібера — знову ж таки, він дуже актуальний. Це сюїта, що написана на честь перемоги об’єднаних військ Європи над турками. Для нас важливо виконати цю музику, і хоча вона написана з величезним гумором, дуже винахідливо, але закінчується трагічно. Весела мажорна баталія, у якій є битви, молитва, товариство у всіх видах гумору й танці перемоги — а на завершення звучить номер, який називається «Плач пораненого мушкетера».
Як проходить робота над творами?
Анна Іванюшенко: По-перше, кожен з європейських викладачів виступив з лекцією. Вже відбулися лекції Уршулі Ставіцької та Гертруд Озе. Цього тижня у нас ще буде лекція Павла Осуховського про те, яким був диригент у XVII–XVIII столітті й чи був він взагалі. Поза тим ми записуємо відео під час своїх репетицій, відправляємо його нашим тюторам, а після прослуховувань отримуємо поради: направду, детальні потактові підказки. З такою дорожньою картою ми працюємо далі.
Цього разу я працюю з групою своїх однодумців, викладачів кафедри струнних інструментів, що всі залюблені в давню музику. Це мої колеги — Сергій Гаврилюк, Ярина Горбачевська та Оксана Литвиненко. Це дуже важливий момент: студенти не лише вчаться у європейських музикантів особливостям інтерпретації музики бароко, але і одночасно переймають безцінний практичний досвід від своїх наставників з фаху, які грають в цьому проєкті разом з ними. Ось так, ми уже виходимо на фінішну пряму. Хвилюємось, адже виступати на сцені Львівської філармонії для нас велика відповідальність, але ми наполегливо працюємо.
Що б ви хотіли донести до слухачів перед концертом?
Анна Іванюшенко: Знаєте, я часто говорю своїм студентам, що не можна бути байдужим до музики. Про це ми говоримо на кожній репетиції: маємо вкладати не лише свої вміння, а й всю душу і всю енергію. Саме барокова музика в цьому плані для мене як своєрідний лакмусовий папір. Ми зі студентами вчимося виконувати давню музику не лише відповідно стилю, але і всім серцем. Чи вдасться це нам на концерті? Сподіваюсь, що так.
Для мене завжди так зворушливо спостерігати як молодь звертається до давньої музики. Здавалося б, вона древня, «музейна» — але оживає в руках юних виконавців, і — диво — раптом стає дуже сучасною. Про це ще в XX сторіччі говорила Ванда Ландовська: насправді давня музика є дуже молодою. Вона відгукується нам. Ось ще одна причина прийти на концерт і почути це.
Крім того, завдяки музиці нам вдається триматись на поверхні. Це наше рятівне коло. У Академії навчаються музиканти із різних куточків України. Часто після найжахливіших подій вони приходять на репетиції, знаючи, що за декілька кілометрів від домівки знову йдуть обстріли. Нам всім щодня болить за наших рідних, за друзів і зовсім незнайомих людей, які втрачають життя на цій страшній війні. Не те щоб ми намагались втекти від реальності в музику, але не раз вже звертала увагу, що в якому би стані ми не зустрілись на початку репетиції, за годину ми всі ніби повертаємось до життя. Музика бароко завдяки своїй гармонії та абсолютно безкорисливій красі здатна лікувати душі, я в цьому впевнена.
Пригадую ще один щемливий момент. Коли цьогоріч відбувалась перша Академія давньої музики, яку організували самі студенти (пригадую, що була приємно здивована і неймовірно щаслива від цієї ініціативи — організувати та повністю провести тиждень концертів, лекцій, наукову конференцію, присвячену давній музиці), під час концертів ми збирали кошти на музичні інструменти для переселенців в рамках акції «Звуки в руки». В результаті вдалося купити скрипку та набір нотних зошитів для юних музикантів. Окрім того, на всі концерти нашого оркестру вже рік ми запрошуємо переселенців і завжди раді бачити їх в залі. Так ми намагаємось не лише триматись самим, але і бути корисними на своєму фронті. І це нас дуже об’єднує.