«Культурний десант» — це військова організація, що займається морально-психологічним забезпеченням і просвітницькою роботою у війську. З перших місяців повномасштабної війни учасники/ці проєкту провели кілька тисяч концертів на лінії фронту, у деокупованих містах, у військових шпиталях та бомбосховищах.
Значна частина команди — це люди, що у цивільному житті займалися музикою, а після повномасштабного російського вторгнення долучилися до війська. Багато із них приєдналися до «Культурного десанту» після поранення.
Учасники/ці об’єднання ініціюють різноманітні мистецькі та освітні проєкти — і для підтримки морально-психологічного стану військових на фронті, і для творчої реалізації самих митців-військових, що належать до «Культурного десанту». Прикладом останнього є започаткований у червні цьогоріч проєкт «Фронтова студія», у межах якого випускають пісні військових, записані на фронті.
Ми поспілкувалися із двома учасниками «Культурного десанту» — львівським джазменом Андрієм Коханом та рок-н-рольником із Харкова Олександром Ремезом. Про заняття музикою і музичне життя рідних міст, власний воєнний досвід, місію «Культурного десанту» та роботу в проєкті читайте далі їхню пряму мову.
Андрій Кохан
учасник «Культурного десанту» на Запорізькому напрямку
Я здобував академічну освіту — в класі класичної гітари в Ужгородському музичному училищі, а потім — в музичній академії у Львові. Але разом із тим завжди слухав багато джазової музики, грав на бас-гітарі, і згодом саме бас став моїм основним інструментом.
В Ужгороді музична спільнота не велика, але мені пощастило, що в той період існував клуб «Кактус» — дуже важливе місце для неформальної музичної культури, де і почався мій клубний досвід.
Там я почав грати в гурті «Tequila Band». Ми грали різну західну хіпову музику 60-70–х. У цьому гурті я багато чого навчився — мені відкрилися очі на те, що смак у музиці часто важливіший за майстерність, я вперше почав імпровізувати, грати на слух. Ці навички потім мені дуже допомогли у Львові, та й узагалі в житті.
Зокрема, коли я навчався на другому курсі у Львові, з’явився естрадний духовий оркестр, якому потрібно було не контрабас, а власне бас-гітару. Як виявилося, на цілу академію було лише декілька людей, які вміли грати, читати з аркуша і мали інструмент, тому мене прийняли як рідного. Я за це був їм безмежно вдячний, бо в народному оркестрі я грав на домрі-контрабас, яку ненавидів, як і більшість музики, яку доводилося грати. А ще що було дуже круто — виявилося, що багато хто з цього оркестру слухав джаз, і для мене це був ковток свіжого повітря, своє середовище.
Тоді почався період «клубів» у мистецькому об’єднанні «Дзиґа». Це було культове середовище. «Закрутив» цю дзиґу Маркіян Іващишин, а поруч із ним було якесь відчуття справжньої свободи, я би навіть сказав — демократії, рідко де гралося так вільно, як у «Дзизі».
Люди гуртувалися за інтересами: існував, наприклад, «Етноклуб Набутків», який створив Остап Костюк, до слова, зараз теж військовослужбовець. Там я вперше почув популярну нині «Гаї шумлять» у суперцікавому, магічному дуеті «Мав би — дав би». Там народився гурт «Lemko Bluegrass Band», до якого я пізніше приєднався, граю досі і з яким ми зараз готуємо реліз альбому. Загалом там зародилося дуже багато гуртів, проєктів, з’явилося дуже багато непересічних імен.
Також був «JazzClub.Lviv», де я познайомився з Анастасією Літвінюк та Ігорем Гнидиним з гурту «ShockolaD». Буквально одразу вони запросили мене в гурт, а пізніше майже у всі проєкти, де вони грали.
Ми записали декілька альбомів у той період, один із них я тепер час від часу чую по радіо — це проєкт «IVASYUK», у якому ми спробували трохи осучаснити музику Володимира Івасюка, щоб зацікавити нею молодь. Ми записали його з американською співачкою Брією Блессінг — ще до альбому ми з нею зіграли дуже багато концертів разом. Брія, до речі, постійно їздить на фронт, вже, певно, десять років, і підтримує Сили Оборони не лише матеріально, а й медійно відстоює важливі нам наративи.
Оскільки Маркіян Іващишин, або Марек, як ми всі його називали, теж любив блюз, то дозволив мені створити ще один клуб — «BluesClub.Lviv», у якому з’явився мій перший власний гурт — «Andrew Kokhan Blues Band». Ще був фото-клуб «Ч/Б.5х5». Це був прекрасний період в історії Львова! Цей «магічний реалізм» тривав для мене аж до 2015 року, поки я не підписав контракт з англійським гуртом «Uptown» і не виїхав на кілька років до Еміратів.
Воєнний досвід
Навесні 2022 року я отримав дзвінок, що моя ВОС (917, музикант військових оркестрів) тепер не актуальна, і треба її змінити. Щоб не влаштовувати внутрішні дебати стосовно очевидно правильного рішення, я одразу сів на велосипед і за хвилин 10 вже тримав свою повістку в руках, а наступного дня вже був у військкоматі. Мені тоді ще дали два місяці підлікуватися і в серпні я вже прийняв присягу.
Згодом я потрапив у другий батальйон 81 окремої аеромобільної бригади, у десантно-штурмові війська. До того жодної військової підготовки у мене не було, тому мені дуже пощастило, що ми отримали хороше тренування (у Великій Британії і в Україні), хороше екіпірування і мали достатньо часу, щоби зростися в колектив.
У січні 2023 року ми вже були на бойових позиціях під Кремінною. Перші мої виїзди я був мінометником, а згодом мене перевели в аеророзвідку. Спочатку піхота нас називала «джостіки», а згодом, особливо після того, коли ми працювали з їхніх позицій і вони бачили, яка це важка і відповідальна робота, почала нас поважати і цінувати.
Війну важко описати. Тут у кожного своя історія, абсолютно унікальна, і передати це словами майже неможливо, воно просто знецінюється, коли ти це розповідаєш. Але що є спільного, і що часто дивує — це як людина здатна швидко адаптуватися до будь-яких умов, наскільки критично важливою є логіка, увага, раціональність, як часом людина може пройти там, де не проходять, і в той же час заплатити найвищу ціну за найменшу помилку.
3 листопада я отримав поранення — всіяло осколками від вуха до стопи, але, слава Богу, всі життєво важливі органи лишилися неушкодженими.
Коли мене оперували у Полтаві, до нас у лікарню приїхав очільник «Культурного десанту» Микола Сєрга. Ми познайомилися, він запропонував долучитися до проєкту і я погодився.
Місія «Культурного десанту»
Поняття «Культурний десант», або просто «Десант», виникло десять років тому, коли розпочалася АТО. Так діячі культури називали свої поїздки для підтримки наших вояків у прифронтових зонах. Зараз, від початку повномаштабки, це організація, що складається з військових, які, як правило, мають бойовий досвід, поранення, а до великої війни працювали у сфері культури. Також ми постійно доєднуємо цивільних.
До прикладу, наша вокалістка Ксенія Башибулар. До повномасштабної війни вона мала дуже успішну кар’єру в Дніпрі, а зараз вже більше року співає для військових на фронті. Часом бували ризиковані моменти, коли в наших поїздках паралельну вулицю крило КАБами, але вона не відмовилася від виступів і продовжує далі концертувати з нами. Це прямий доказ того, що цивільним не все одно, як іноді можна почути в армії. Звісно, ми про це не кажемо, воно і так помітно.
Або наша бандуристка Любов Шіпілюк. Вона буквально цього червня закінчила навчання в академії, їй лише 18 років! Вона їздить з «Культурним Десантом» вже пів року, тобто почала ще навчаючись. Вона часто розповідає дуже важливі речі про нашу історію і культуру, і часом навіть у дуже серйозних дядьків можна побачити сльози на очах.
Присутність таких людей — це дуже потужне повідомлення військовим, що вони не самі, не якісь жертви історії, за них переживають, їх чекають.
В нашу концертну програму також входить читання поезії. За це у нас відповідає Артем Полежака — він був кулеметником Нацгвардії, тому хлопці одразу приймають як свого. Також він вже напряму реалізовує програму «Книга на фронт» — ініціативу, яка полягає у тому, що люди можуть придбати книгу і передати її на фронт. Ці книги часто гарно підписують. Тож на кожну локацію ми також привозимо літературу.
Є ще в моєму колективі Артур Лабяк, він доволі відомий репер під псевдонімом (тепер позивним) Тур, читає на військово-соціальні теми і я не пам’ятаю жодного разу, щоб це комусь не сподобалося. От така у нас різнокаліберна програма, і ми їздимо практично щодня.
За стандартами НАТО, людина не може бути на бойових позиціях довше, ніж три місяці. Інакше є ризик морально-психологічних втрат — опускаються руки, починаються депресивні стани. Звісно, ми не можемо повноцінно провести ротацію, але наша місія — підтримати військових, дати їм відчути зв’язок із цивільними людьми, показати, що їх цінують.
Олександр Ремез
керівник «Культурного десанту» на Харківському напрямку
Я завжди кажу, що це музика мене знайшла, а не я її. В дитинстві я не вмів чути музику. Мама найняла мені та брату репетиторку з фортепіано, але я ледве терпів ці заняття, викладачка навіть казала, що сама платитиме, аби мене не мучити (сміється). Пізніше почав вчитися грати на гітарі.
У середній школі ми з класом пішли в кінотеатр і коли йшли титри — я почув пісню Літл Річарда «Tutti Frutti». Це був шок для мене! А мій однокласник-меломан сказав: «хіба ти не знаєш — це ж рок-н-рол!». І все — я почав шукати, збирати, записувати на касети всю подібну музику, яку міг дістати, прогулював заняття, сидячи в музичній бібліотеці.
До моменту, коли я почав грати хоч із кимось, я вже міг пенсне на носі поправляти і розповідати: «а взагалі-то є три різні форми блюзу: дванадцятитактовий, восьмитактовий і шістнадцятитактовий…» (сміється).
Це було в Харкові на межі 1990–х і 2000–х. Можете уявити, яка музика тоді звучала в маршрутках і на вулицях. Але я вирішив зробити собі музичну дієту — ігнорував звуки навколо і слухав тільки те, що хотів — кантрі, джаз, блюз, рок-н-рол, свінг.
У 2000 році я став контрабасистом у гурті «The WiseGuyz». Це був мій перший гурт, він і донині існує. Я грав із цими музикантами шість років. На початку 2000-х бути рок-н-рольником у Харкові давалось трохи складно. Нема різниці чи ти рок-н-рольник чи панк — поміж переважаючої гопницької культури наша музика вважалася субкультурною. Але нам важливо було, щоби в гурті всі були однодумцями як на сцені, так і в житті, правдивими, без оцього «а мені на сцену треба причесатись» (сміється).
Пізніше я переїхав до Києва і майже одразу створив власний гурт — «Руки в брюки». Щойно комусь ішлося про рок-н-рол — усі зверталися до нас. Ми виступали в клубах, пабах, просто неба, на фестивалях, хіба у філармонії не грали. Їздили з концертами в Європу — були в Польщі, Хорватії, Болгарії, Німеччині, Нідерландах, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії.
У 2015 році ми записали першу україномовну пісню. Готуючи альбом українською мовою, я зрозумів, що назву гурту треба міняти. До того ж, її було дуже складно запам’ятати і зрозуміти європейцям. Тому ми перейменувались у «RvB». У нас є два англомовних альбоми, які вийшли на іспанському лейблі «El Toro Records» і один україномовний. З лютого 2022 року діяльність гурту поставлена на паузу.
Воєнний досвід
До військкомату я пішов у перший день повномасштабної війни і з 25 лютого 2022 року вже був прийнятий до Київської територіальної оборони. Жодної військової підготовки у мене до того не було. Я взагалі ніколи не хотів пов’язувати себе з військовою справою. Але сталось як у тому популярному жарті: «як служити — то ніхто не хоче, а як воювати — то всі».
Перший час ми стояли на блокпостах, потім тримали оборону певної частини Київщини, а згодом поїхали під Лисичанськ. Це вже була справжня війна, у моєму випадку — окопна. 5 червня 2022 року я отримав поранення — підірвався на протипіхотній міні. Після реабілітації мене перевели в штаб у нашому батальйоні.
В 2023 році до нас на фронт приїхали з концертом учасники «Культурного десанту», і Саша Чемеров (рок-музикант, ведучий проєкту «Фронтова студія», заснованого «Культурним десантом» — ред.), з яким я був знайомий, запропонував мені доєднатися до них.
Зараз я керівник «Культурного десанту» на Харківському напрямку. Моя частина програми — це завжди авторські пісні. Після поранення я записав декілька пісень, відчував, що моя рефлексія багатьом зрезонує. Музика — це ж скомпресований досвід. Коли ти цей досвід обдумуєш і оформлюєш у музичний твір, то це допомагає і тобі, й іншим усвідомити й пережити те, що відбувається.
Творчість у складі «Культурного десанту»
«Фронтова студія» дає можливість реалізуватись музикантові, який приєднався до війська, в тих умовах, у які він тепер поставлений. Нещодавно завдяки цьому проєкту вийшла моя пісня «Капелан». Саша Чемеров зробив геніальну саунд-продюсерську роботу, партію гітари там виконує Джош Гоммі — світова рок-зірка, лідер гурту Queens of the Stone Age. Я досі не можу повірити, що це сталося.
Сама ж пісня написана з особистого досвіду. Конкретного прототипу капелана у мене не було. Наш капелан зовсім не такий, як у пісні. Але я чув про капелана штурмового підрозділу, який разом з іншими воїнами стріляв із кулемета на позиціях. Я подумав — оце точно священні кулі! Так і з’явився перший рядок приспіву.
В цілому ж, виступи «Культурного десанту» — це не просто концерти. Того разу, коли вони приїхали до нас, я згадав, чому я пішов до війська. Навіть не так через саму пісню, а через те, що сказала перед виконанням пісні бандуристка Інна Іщенко. Вона нагадала про репресії радянської влади над українськими музикантами і зробила це так, що я тоді усвідомив: то я тут для того, щоби це не повторилося знову.
Цінно, що до військових приїжджають з концертами самі ж військові, тут є відчуття побратимства. Але військові дуже добре ставляться і до цивільних музикантів, які приїжджають до них. Хоча, звісно, бувають різні ситуації: трапляється, що артисти приїжджають на фронт для піару, але це за межами «Культурного десанту». Треба розуміти, що люди які живуть на межі, дуже добре відчувають цю брехню.
На війні люди щодня ризикують своїм життям, звісно, їм потрібна емоційна розрядка. Наші заходи мають особливу драматургію: спочатку ми заводимо слухачів/ок у сферу того, від чого вони намагаються відсторонитись, викликаємо у них ці емоції, а потім — виводимо у щось світле. Наче знімаємо з них броню, щоби вони стали справжніми. Це вже довіра, її не так легко здобути. Це ніби швидкий спосіб психотерапії — наскільки це можливо в таких умовах.
Переглянути випуски «Фронтової студії» можна тут:
Читайте також: