Роман Івана Багряного «Тигролови» (1944) може стати чудовою нагодою відкрити для себе українську літературу ХХ століття. Описуючи весь жах та абсурдність сталінського терору, твір захоплює уяву читача гострим сюжетом, яскравою любовною лінією та детальними описами пейзажів далекосхідної тайги. Ці якості дозволяють переносити роман як в кіно, так і на сцену.
Єдиним на сьогодні кіновтіленням «Тигроловів» є однойменний фільм Ростислава Синька. Втім, створена майже 30 років тому кінострічка може видатись глядачеві дещо затягнутою та одноманітною через ігнорування насичених багрянівських мізансцен — навіть елементарної зміни клімату, адже переважна більшість подій відбуваються влітку. У вересні стало відомо, що режисерка Анна Бурячкова (відома насамперед як режисерка кліпів «Океану Ельзи» та ONUKA) має намір екранізувати «Тигроловів», тож питання кіноадаптації роману залишається відкритим та актуальним.
Версію «Тигроловів» для музичного театру представили в перші дні літа в Національній опереті, і з того часу твір регулярно зʼявляється в афіші театру. Над мюзиклом працювали Кирило Бескоровайний та Антон Гуманюк — вони є авторами і лібрето, і музики. Оркестровку здійснив композитор Богдан Решетілов. Твір, який створювався починаючи з 2018 року, виявився більш ніж актуальним у 2023 році. Ця актуальність виявилась як загальнонаціональною, так і особистою, адже режисер мюзиклу херсонець Сергій Павлюк був вимушений переносити допити росіян під час окупації міста.
Під маскою інтернаціоналізму
Демонстрація представників різних національностей — вʼязнів «тюрми народів» — відіграє дуже велику роль в спектаклі. В першу чергу це, звісно, українці. Пригноблення цілої нації втілено на початку мюзиклу, де з головного героя зривають вишиту сорочку та замінюють на гамівну. Так, намагання «вгамувати» не стільки одну конкретну людину, скільки весь народ, приводить до першого музичного номера — масштабного хору, в якому згадуються тригери, які стали наслідком комуністичного терору.
Тут і Соловки, і Сибір, і народна пісня «Гречаники» з куплетами: «Ні корови, ні свині — тільки Сталін на стіні» або: «Батько в СОЗі, мати в СОЗі, діти плачуть на дорозі». Нескореність та бажання протистояти втілені не тільки у вербальному компоненті, але і в музичному. В кожному наступному проведенні приспіву «Соловки, Соловки — далека дорога» наростає динаміка, темп та драматизм. Якщо спочатку ці рядки доручені Григорію Многогрішному в акапельному викладі, то наприкінці їх скандує весь хор під потужне звучання оркестру.
Схожий сенс несе номер в другій дії, де жінка співає колискову своїй дитині, а на наказ «прєкратіть пєсню» співає голосніше не тільки вона, але і всі інші вʼязні. Колискова поступово розросталась в динаміці, кількості голосів та перетворилась на масштабний хор, на фоні якого лунали крики наглядача з безрезультатною вимогою зупинитись.
Втім, колискова несла не тільки образ незламності — вона також стала символом величезної трагедії. В соні Григорія Многогрішного беззахисне звучання теми пісні «Котику сіренький» в гобоя чергувалось зі зловісними куплетами, заснованих на іншій колисковій — «Ой ходить сон». На сцені — кати з косами та в масках, зверху на «поїзді–драконі» — майор НКВС Медвин розкидає одяг закатованих.
Ідеальний злодій
Медвин став в мюзиклі образом абсолютного зла. Оскільки в романі Іван Багряний не приділяє багато уваги головному ворогу Григорія Многогрішного, автори мюзиклу звернулись до ще одного твору письменника — «Саду Гетсиманського» (1948–1950). Саме в ньому детально змальовуються сцени катувань, зіслання та ГУЛАГу.
Винахідливість при створенні лібрето та музики, повʼязаної з Медвиним беззаперечно заслуговує похвали. Він — харизматичний, привабливий зовні та, як видається, всесильний. Музика, що його супроводжує, подібна до кіномузики — вона яскрава та монументальна, з гострими гармоніями та строкатими ритмами, які подекуди хотілось відбити ногою. Маючи всього один музичний номер, він присутній в практично в кожній сцені — в спогадах головного героя, в епізодах, повʼязаних з його коханкою Фійоною та, звісно, в моменти катувань «ворогів народу».
Сherchez la femme
Тема позиціювання жінки мала велике місце в спектаклі, хоч і була захована між головними сюжетними лініями. Так, на початку першої дії на сцені зʼявляється Фійона, подібна до Джессіки Реббіт. Вона, у відвертій червоній сукні та в оточенні чоловіків, ніби виступає в джаз-клубі. Надалі блюзова мелодія стає лейттемою героїні, якою супроводжується кожна її поява.
За ефектною зовнішністю Фійони, спокусливим вбранням та уявною незалежністю приховується постійне прислуговування чоловікам, які її зневажають. Чоловік, тунгус Пятро Дядоров, не пропускає можливості принизити дружину, знаючи про її численні зради з «різними уповноваженими». Паралельно з цим Фійона знаходиться на побігеньках в Медвина та доносить інформацію про Григорія Многогрішного. Втім, ні любові, ні поваги вона не отримує. Єдине, чим вона може себе потішити — уїдливо назвати коханця «Колею», чого він їй не дозволяє.
Повною протилежністю Фійони стає жива, справжня та горда Наталка. Її музична мова, щоправда, не така яскрава (взагалі, музика, повʼязана з родиною Сірків видалась менш цікавою). Втім, Наталка мала чуттєву арію, словами якої стала поезія Лесі Українки «Мріє, не зрадь!», а дует з братом Грицем відзначився вдалим застосуванням «body percussion» (що передбачало ритмізоване тупотіння ногами або плескання долонями по тілу).
Григорій закохується в Наталку, називаючи її дикункою та захоплюється її незалежністю. На перше питання: «Як тебе звуть?» вона жартівливо відповідає: «Звуть, звуть — та покличуть!», демонструючи свій норов. Вона всіма силами просить «піти на кішку», не маючи страху навіть перед тигром. І, звісно, Наталка сама керує своєю долею. Дівчина вирішує вийти заміж за Григорія, не чекаючи ні на пропозицію, ні на благословення батьків.
Замість висновку
У виставі ефектна музика поєдналася зі сміливими режисерськими рішеннями, де одна й та сама конструкція є двома потягами, один з яких символізує зло та смерть, а інший — богемні розваги. В мить ця споруда перетворювалась на осередок українського села в Сибіру — з вишитими рушниками, іконами та старовинною скринею. Це все створювало дуже вдалий кінематографічний ефект плинності кадрів. В поєднанні з продуманою для кожного «табору» музикою, це все виглядало та звучало доволі переконливо.
Окрім цього, ключем до успіху є використання вже відомого широкому загалу матеріалу — чи то мелодія народної пісні, чи то її текст. Слухач їх легко впізнає та активізовує на них свою увагу. Це можна було простежити під час вистави, коли деякі глядачі вимикали свої телефони під час звучання пісні «Гречаники», яка стала широко популярною завдяки фільму Олеся Саніна «Поводир» (2014).
«Тигролови» стали мюзиклом, в якому українським є все — від літературного першоджерела до цільової аудиторії. Поряд з сюжетом, який легко знаходить відгук в глядача, винахідливою постановкою та різноманітною яскравою музикою, ця якість видається надважливою та обнадійливою.
Читайте також:
• «Псальми війни» Євгена Станковича у Львівській опері
• «Мій дім на двох ногах»: Переживання та проживання
• Українська музика в українській Лаврі
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.