Роман «Доктор Фаустус» вийшов друком 1947 року, коли Європа і світ оговтувалися від Другої світової війни. Книга-рефлексія 72-річного Томаса Манна «про культуру й про цілу епоху» написана як біографія вигаданого композитора, що продав душу дияволу. Фаустівський мотив роману віддзеркалює вибір Німеччини на користь нацизму. Через 66 років після публікації книги, американсько-британський композитор Джеффрі Гордон написав Концерт для віолончелі з оркестром (2013) за її мотивами. Тож можемо почути як звучить «Доктор Фаустус».
Музика роману
Томас Манн у листі до Теодора Адорно писав:
«Я завжди розумівся на літературному музикуванні, завжди відчував себе наполовину музикантом, завжди переносив на роман техніку музичної тканини».
Письменник з дитинства ріс в оточенні музики, грав на скрипці і спілкувався з музикантами, але в тому-таки листі він щиро зізнається:
«Щоб написати роман про музиканта <…> необхідно дещо більше, ніж «посвяченість», потрібна освіченість, якої в мене просто немає. Тому я від початку вирішив не боятись <…> жодних запозичень».
За словами автора, його текст «змонтований» з історичних і культурних фактів, накладених на вигадку — усе для того, щоб сформувати документ епохи.
Обстоюючи цю засаду Томас Манн умістив у книгу метод серійної композиції Арнольда Шенберга, але останній вбачив у цьому «крадіжку й образу». Відтак у наступних примірниках письменник додав абзац про автора техніки. Звертався Манн і до праць Адорно, саме їм завдячує уявленню про сучасну музику, а ще просив порад у Бруно Вальтера. І хоч теоретичну «кухню» музики ХХ століття він перейняв з досвіду фахівців, його власне чуття «мови звуків» проступає в тексті напрочуд виразно. Обізнаність Томаса Манна у творчості класиків, усвідомлення виконавських і композиторських тонкощів, проникливий аналіз музичних творів — все це створює подиву гідний, фундаментальний філософський текст, де музика виконує символічну функцію.
Передусім музика для письменника — символ німецькості. А тому особистість і життя композитора Адріана Леверкюна перегукуються з образом Німеччини не лише у музикальності, а й у раціональності, «гордості духа», руху від теології назустріч диявольській спокусі.
Відхід від традиційного (як природного, божественного) заради нових звукових, композиційних, виконавських рішень; відмова від «творчості», у звичному розумінні, заради холодного розрахунку — стають проявом демонічного, метафорою культурно-ціннісного занепаду суспільства. Строга організація нотного тексту з використанням серійної техніки, кодів і шифрів для Адріана є «космічним ладом». Однак така музика звучить невпорядковано для невтаємниченого слуху, що виявляє її штучність.
Серенус Цайтблом, друг Адріана Леверкюна і оповідач його біографії, каже про це так: «В раціональності, до якої ти закликаєш, дуже багато від забобонності — віри в незбагненне й непевно-демонічне, що виявляється в азартній грі, ворожінні на картах, у жеребкуванні, в тлумаченні прикмет». Приятель Леверкюна вбачає «антикультурний, навіть антигуманний демонізм» і в деяких прийомах гри, якими той користується, як от глісандо тромбонів, литавр і голосу.
Томас Манн витворив особливості музики Адріана Леверкюна так, щоб вона породжувала в авдиторії «захват і смуток». Слухачі у книзі називають цю музику по-різному: «самозосереджена, холодна езотерика», «дивна», «напружена», «гра мистецтва на межі неможливого», «віртуозна антихудожність, блюзнірство, нігілістична зневага Бога». І заразом, Леверкюн полонив публіку революційністю мислення й геніальністю власної персони. Однак Цайтблом наголошує: «Існує моторошний зв’язок між геніальністю і царством тьми».
Роман в музиці
Джеффрі Гордон (Geoffrey Gordon) не перший, хто написав музику під впливом «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. Приміром, в італійського композитора Джакомо Манзоні (Giacomo Manzoni) є «Симфонічні сцени Доктора Фаустуса» (1984). Але таких прикладів точно менше, ніж робіт за «Фаустом» Гете. Це підсилює вагу Концерту Джеффрі Гордона, як і те, що написаний він лише 10 років тому.
У доробку американсько-британського композитора багато партитур, які натхненні творами мистецтва. Серед сольної, хорової, камерної музики, найбільше таких зразків у його оркестровій творчості: є опуси, написані після перегляду картин Віллема де Кунінга, вітражів Марка Шагала, скульптур Альберто Джакометті; після прочитання поезії Вільяма Блейка, розповідей Моріса Сендака, оповідань Франца Кафки тощо. А тому праця над Концертом за романом Томаса Манна цілком відповідає почерку митця.
Концерт для віолончелі з оркестром створений на замовлення Філармонії Копенгагену. Його прем’єра відбулася 2014 року в Королівській данській музичній академії під проводом Рорі Макдональда (Rory Macdonald). Соліст — ідейний співавтор Джеффрі Гордона і головний віолончеліст Філармонії Копенгагену — Токе Мьолдруп (Toke Møldrup). Розділені між Данією та Америкою вони обмірковували в листах найтонші композиційні деталі.
Відео з прем’єри 2014 року:
Джеффрі Гордон не прагнув дослівно передати музикою хід сюжету чи озвучити всі твори Адріана Леверкюна за вказівками Томаса Манна. Концерт радше втілює творчий шлях Леверкюна, адже триває він 24 хвилини — рівно стільки, скільки років затверджено в угоді за душу композитора.
У творі сім епізодів, які обрамлені Прологом та Епілогом. При слуханні межі між частинами стираються, але виникають нові структурні зв’язки. Так Пролог і два перші епізоди об’єднуються в цілісний блок з тематичними арками: фанфарний мотив оркестру, який відкриває твір, і перша декламаційна тема віолончелі, повертаються у другому епізоді й замикають смисловий розділ. Експресія і порив переплітаються із загадковістю й ліризмом — всі образно-інтонаційні відтінки віртуозно втілені у грі Токе Мьолдрупа.
Третій епізод має підзаголовок: «Меланхолія» Дюрера — Магічний квадрат». Для Адріана Леверкюна магічний квадрат був уособленням гармонії і містики чисел. Майбутній композитор прикріплював цей малюнок у кімнаті над фортепіано і чарувався його системою. Флажолети і тремоло струнних, піцикато арфи у високому регістрі і звучання дзвонів — надають таємничої поетичності цій частині.
Останній звук Концерту повисає на «соль» у віолончелі, так само як у «Плачі доктора Фаустуса» Адріана Леверкюна. Ось як Томас Манн описує його завершення: «<…> Звук, що бринить серед тієї мовчанки, звук, якого вже немає і який ще чує тільки душа, звук, що колись був відлунням смутку, перестав ним бути, змінив свою суть і тепер сяє, як світло вночі». Звірити опис письменника з музичним рішенням Джеффрі Гордона можна прослухавши цей яскравий і самобутній твір.
Джеффрі Гордон занурює слухачів Концерту у світ роману Томаса Манна, спонукає вчувати у його звуках музику Адріана Леверкюна і заохочує прочитати цей визначний текст ХХ століття по-новому.