У Києві та його теперішній музичній активності достеменно є щось істеричне. Тоді як росіяни вперто намагаються стерти це місто з лиця землі, клясик аванґарду 1960-х Віталій Годзяцький представляє прем’єру своєї Третьої сонати, а у філярмонії звучить трьохрояльний Концерт Моцарта. Тільки-но у «Київських музичних прем’єрах» висловилися переважно дорослі, як про себе одним махом заявили юнаки та юнки.
Маю на увазі “Liminal Spaces” — концерт із творів десяти композиторів, який відбувся 22 травня, проєкт Центру музики молодих. Підготовка над ним була оголошена заздалегідь: мистців спершу відібрано за заявками, і протягом півтора місяця їхнім завданням було написати твори із втіленням концепту лімінальности.
Фото: Тимофій Балакін
Одразу варто сказати, що можливість почути таку кількість нових речей від молодих авторів — виняткова для нашої сцени. Слухачі оцінили цю винятковість і скористалися помилкою організаторів, викупивши більше квитків, ніж могла вмістити в себе місць заля Центру Леся Курбаса. Це — безперечний успіх події, щоправда, менш очевидний для тих, кому довелося сидіти на підлозі.
Було б логічно розпочати опис концерту з його початку, але видиво організаторів, що сидять перед сценою в позі лотоса, примхливо веде мене до третього твору — «Створення» Володимира Руденка. Хто був знайомий з музикою цього композитора, ймовірно, з початкового лунання вловив би естетику «Даху» (театру, де працює Володимир) з його екзотизованим окультизмом. «Створення», тілесне й тонко вибудоване, справедливо справляє враження чи не найяскравішої за вечір п’єси. Цікаво це й тому, що на концерті не було твору, де б повторювалися музичні техніки: війна не змінила нашу постмодерністичну звичку кохатися в медитації.
Більш безпосередньо до теми сьогодення стосується “In the Interim” Анастасії Сисенко. У концерті цей твір виконував ролю прелюдії — рішення надзвичайно вдале. Є певна невідповідність між патосом програми композиторки і самою музикою, скоріше, казковою: я схильний вбачати в цьому перемогу Анастасії.
У схожому сенсі поетичним можна назвати «Ходіння по колу» Геннадія Бойченка. Цей твір єдиний з усіх розкриває тему лімінальности як протиріччя, що існує в матеріялі — тут воно протиставлене до «хмар-примар” решти творів, де здебільшого були обрані цілком собі природні стани. Відчуття незручности та невідповідности очікуванням — те, що робить цю річ особливо привабливою і, для мене — головною у всій програмі.
Незручним, але скоріше передбачуваним є “aliennation” Моріс Ронін. Це звично для перформансу — типу висловлювання, обраного Моріс. У всякому разі, твір залишив широке поле для інтерпретацій, а стан лімінальности чудово втілив секрет Полішинеля — мета однієї з виконавиць прочитати вголос слова з болгарського словника і не засміятися.
Серед слів, спонтаново знайдених, були й пов’язані з котами. Однак паралель з «ето котік» Олексія Шмурака, знаменитим твором консультанта учасників, зробити не можна: Моріс Ронін, точніше, їхній твір стоїть в тій самій лімінальній прірві, яка відділяє його, з одного боку, від незацікавленого сприйняття, а з іншого — від здатности створювати ефект наруги над моральним почуттям глядачів.
Концентрація деяких авторів лежала головно в площині технічних складнощів. Протилежно до них і, проте, дуже переконливо звучали «прості»твори Акіма Зварича («Марево») та Максима Іванова (“Shades of White №4”): у них техніки очищені від будь-яких нашарувань та скоріше відповідні до програм, отож — красиві.
Проблемою концерту була нерівномірність виконання. Залишилося враження, що не всі твори були достатньо розкриті. Це дещо перешкоджає впевненості у їхній оцінці.
Те, що кожен з композиторів відчуває по-своєму один і той самий концепт, зайвий раз демонструє, яка різна і саме від того чарівна може бути українська музика. Ми вже перебували в ідеологіях, ворожих до будь-яких проявів різноманіття; зараз не недооцінити б розмай. Композитори в “Liminal Spaces” припечатують нашу увагу, і тому вони безперечно варті широкої підтримки.