Нині концертне життя Києва виглядає досить кволо. Причини на те різні: хтось із музикантів перебуває закордоном, якісь незалежні музичні організації згорнули свою діяльність. Хай там що, але ситуація певна: концертні афіші приваблюють щоразу все менше і менше. Прикро згадувати, як давно доводилося бувати на хорошому живому концерті, такому, що аж-аж-аж…
Втім, сентименти в сторону. Чому б не дати музичному Києву ще один шанс? Якщо Національний будинок музики? Вони пропонують дуже різні програми, і є ймовірність, що котрась та прийдеться до смаку. Отож запасшися про всяк випадок терплячістю і вірою у своє-рідне, я вирушила у пошуки яскравих музичних вражень. Може, мені нарешті пощастить?
Сенси: Любов. Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble
Якщо Будинок музики, то найперше, що спадає на думку, — бароко. Саме ця інституція є потужним популяризатором старої музики у Києві, пропонуючи слухачам чимало різноманітних програм із творами XVII–XVIII століть. Протягом цього сезону Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble провадили серію концертів «Сенси». Ідея у тому, аби раз на місяць презентувати низку творів, присвячених тому чи тому почуванню: смутку, радості, коханню тощо. Останній концерт (7 травня) був присвячений любові.
У програмі твори, що вже звучали на попередніх «Сенсах». Ловко придумано, наче б любов — всеохопний стан, що вільно співіснує чи з радістю, чи з самотою, чи зі споминами — продовжуйте цей ряд далі. До того ж зацитований напочатку вірш поета й воїна ТрО Артура Дроня іще розширив поле сенсів, у якому пропонується зрозуміти любов:
<…> Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов уночі,
коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою <…>
І ось, попередньо накресливши для публіки такі широкі контексти, діло нарешті йде до музики.
Відкривала концерт Тетяна Гречанівська — вона грала Прелюдію з Віолончельної сюїти №2 Баха досить виразно і з почуттям. Перші фрази прозвучали вільно та гостро — як і належить цій експресивній музиці. Втім скоро у її грі виявлялася чітка метроритмічна сітка, яка стала кайданами, у які була закута ця Прелюдія. Бракувало сміливості в артикуляції дрібних мотивів, що потребують зокрема відмежування в часі. Не прослухалися і зміни гармоній, які ставали дедалі більш напруженими, аж поки не зрив на домінанті і — пауза по тому. Ефект, подібний до ввіткнення ножа у серце, він таким не прозвучав — надто зіграно обережно, надто стримано.
Інші музикантки-інструменталістки Тетяна Андрієвська (скрипка) та Наталія Фоменко (клавесин) виконали Другу сонату La Cesta Джованні Пандольфі Меалі. Твір блискучий, і цілком дозволяє виявити вправність соліста. Так і сталося — скрипалька легко справилася з усіма технічними труднощами. Але разом з тим в її грі було щось метушливе — певно, не останньою мірою й через пасажі, яких було таки чимало. Виконані усуціль на legato у швидкому темпі, вони радше створювали клубки неясних звучань. Партія ж continuo у виконанні Наталії Фоменко відрізнялася врівноваженістю та вигадливістю водночас. Музикантка впевнено опановує час, і кожен звук був на своєму місці — затримка чи прискорення щоразу звучали вельми природно. До того додати різноманітність фактурних формул, які Наталія застосовувала для доречного оформлення музичного полотна, — усе разом це звучало просто красиво.
Арія An die Einsamkeit Йоганна Кріґера, що прозвучала у виконанні Романа Меліша (контртенор) та Ігоря Тарновецького (теорба) викликала змішані почуття. З одного боку, заковикою стала форма арії — варіації на basso ostinato. Це провокувало до одноманітності, чому, здається, і піддався теорбіст. Рух, логічно вибудуваний ним у межах повторюваної лінії басу, не поширився на усю композицію, і за котримсь проведенням той самий зворот звучав передбачувано й однаково, знову і знову. Що не сказати про вокальну партію. Одне діло, що вона не завжди узгоджувалася з діленням басу, а інше — виконавець. Спів Романа Меліша відрізняється безмежною протяжністю та гнучкістю. Навіть де трапляються дрібні прикраси, вони виявляються органічно вплетені у плинну мелодичну лінію, а широкий діапазон динаміки дозволяє спостерегти, як розгортається звук: від обережної появи до повного, соковитого звучання.
Невеликий відгалузок Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble — інструментальний ансамбль, виконав Фантазію на ґраунд Генрі Персела та Сонату а 4 ля мінор Георга Телемана. При цьому Персел прозвучав досить обережно, наче навшпиньки: зміни типу руху від велично-урочистого до жвавого, танцювального, млосні дисонанси, що виникали між струнними, сплетення вихрових пасажів — це мало б подолати статичність варіацій на basso ostinato. Але цього не сталося у повній мірі, хоч як би музиканти старалися. Тоді як Соната Телемана звучала значно динамічніше та різноманітно. Закладені у ній досить глибокі контрасти між частинами дозволяли музикантам застосувати широкий арсенал засобів для підкреслення то активного руху, то пафосних зупинок, енергійного пориву та зосередженого самозаглиблення.
Інша гілка Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble — це вокальний ансамбль. Вони виконували мадригали Ганса Гасслера Ach weh des Leiden («Ох який біль я відчуваю») та Клаудіо Монтеверді Io mi son giovinetta («Я молода дівчина, співаю та сміюся»). Звучання відрізнялося збалансованістю, пластичністю сплетених мелодичних ліній, метроритмічною свободою, які додавали природності та безпосередності виконанню.
NotaBene Chamber Group: Моцарт, Брух, Рота
Але ж і не бароком єдиним. Афіша Будинку музики наповнена різними концертами: популярна класика, джаз, твори високої класики XVIII–XIX століття тощо. Мій наступний вибір упав на концерт NotaBene Chamber Group, що відбувся 12 травня. Вони грали твори Моцарта, Бруха та Роти для не надто популярного виконавського складу: фортепіано (Роман Лопатинський), кларнет (Юрій Немировський) та віолончель (Артем Полуденний). Елегантсько обігрували цифру три: три твори для трьох інструментів, що презентують музику трьох століть. Знову ловка задумка!
Почався концерт із Kegelstatt’у Моцарта. Пластичні мелодичні лінії кожного інструмента спліталися воєдино у серпанкову моцартівську фактуру. Музиканти полюбовно гралися фразами — кожна наступна пробуджувала ледь не дитячий інтерес у слухача: а що ж далі? Різноманітні способи артикуляції надавали звучанню то ґречної вишуканості, то наївності — особливо в Менуеті у другій частині. У завершальному рондо виконавці продемонстрували далікатність своєї роботи у протиставленні контрастних за характером рефрену та епізодів, показавши різність, але при тому не порушивши цілісності форми. Словом, за всім проглядалася майстерність: технічна довершеність та тонке вухо.
Три п’єси з Восьми ор. 83, що прозвучали (№1, 5, 4), занурили у світ статечної музики Макса Бруха. Саме такий підбір п’єс виглядає досить влучним: від стриманої оповідальності крізь експресивну кантилену, що прибирала часами похмурих тонів, до бурхливого виплеску енергії. Виконавці блискучо справилися із текстом: виявивши найдрібніші його деталі, підкреслили раціональний первень цієї музики. З боку слухача вона потребує певних зусиль, особливої зосередженості, аби бути сприйнятою. Та музиканти NotaBene зробили цю мандрівку з-посеред брухівської музики по-справжньому наповненою та сенсовою.
- Артем Полуденний
- Роман Лопатинський
- Юрій Немировський
Сильним контрастом до того стало Тріо Ніно Роти. Спираючись на традиційні засоби, композитор вибудовує свій твір на безумовно робочих моделях. Протиставлення моторики і лірики, яке використовується у першій частині, часом прибирає надто очевидних форм. Особливо відчутно це було у кульмінаційний момент, коли після тривалого розвитку початкового активного мотиву, поступового нагнітання-накопичення усе по-театральному зривається на паузі, по якій звучить протяжна мелодія у віолончелі, як нічого й не бувало. Або ж гармонічні блукання у другій частині, де композитор довго перебирає кожен акорд перед тим, як дати нарешті опору. Короткі уривки фраз, раптова коротка поява хорального викладу — усе це скидалося на загадковість, ледь не містичність, зроблену так просто й нехитро. Про передбачуваний пафос непогамовної третьої частини, яка завершується вибуховим апофеозом, годі й говорити.
Не те, щоби я була налаштована проти Ніно Роти — зовсім ні. Просто це музика, що радше належить до популярної класики: яскрава, випукла, зроблена простими дієвими засобами. Слухати її відразу після Макса Бруха — така собі ідея. Інша справа: на яку публіку розраховані твори високої класики (Брух) та популярної (Рота) — чи це одні й ті самі люди? Я, до прикладу, насолодившися Брухом, відверто нудьгувала під кінець концерту… Хоча може це лише мені, такій субтильній і чутливій, видалося не дуже доречним таке компонування програми.
Шуберт і Дворжак: камерні твори
Наостанок — концерт із камерних творів Шуберта і Дворжака, що відбувся 27 травня і переніс присутніх у минуле. Благеньке облаштування зали Будинку вчених, пані, яка довго говорила про геніїв романтичної доби, великі дива західної музики та високі місця творів у каноні — усе це виглядало трохи архаїчно. Та менше з тим.
Sonatensatz для струнного тріо Шуберта прозвучало досить статично й вимушено. Формально музиканти чесно озвучили нотний текст. Але разом з тим вчувалася вайлуватість у їхній грі: відхилення у динаміці чи темпі мінімальні, наче прискорь трохи або заповільни — і всі розійдуться. Були й малі неохайності, як різкі уривання фраз, фальшиві ноти, вступ не разом…
Подібна вимушеність та закутість була і в наступному Adagio для струнного тріо. Затиснена у жорсткі рамки метру кантиленна мелодія скрипки (Михайло Білич) й віолончелі (Микола Любенко) звучала на фоні переливів м’яких гармоній у фортепіано (Андрій Васін), і хай там що, а піаністові вони гарно давалися: спокійно, розмірено, приємним звуком. Але вже наступний піднесено-урочистий розділ звучав трохи химерно із-за підкресленої артикуляції ледь не кожної ноти всіма музикантами. Це відлунювало етюдами, у яких треба витримати один темп на потужній гучності, — і знову відносило у минуле, в роки учнівства, де такого було скрізь чути по коридорах музучилищ.
Потому прозвучав Квінтет Антоніна Дворжака. Назагал виконання відрізнялося подібними якостями: вимушеністю й затисненістю. І м’яке фразування, притаманне грі Кирила Бондара (скрипка) чи Андрія Чопа (альт) тьмяніло, закуте у кайдани жорсткого метру. Їй-Богу, така непоступливість перед вільним плином протяжних мелодій скидалася ледь не на дитячу впертість. Годі й говорити про динамічне вибудовування композиції, коли музиканти зациклені на метрономічній чіткости. Гарно прозвучали сольні фрагменти піаніста Андрія Васіна, особливо у другій частині — лірика однозначно йому дається легко й переконливо. На фоні нестримного лету скрипок у третій частині виділялися пласичні й виразні репліки віолончелі (Микола Любенко), втім це радше приємні деталі на тлі загальної скутості, що притаманна була грі музикантів того вечора.
Отож гаразд, цікавого концерту у Національному будинку музики у травні для мене не сталося, та це радше від мого безталання. На усіх концертах зали були доста заповнені, задоволені слухачі щоразу вітали виконавців щирими аплодисментами. Чого ж іще прагнути: музиканти грають, публіка слухає і насолоджується — здається, все на своїх місцях. Ну а я — мені вічно не вгодити…