У гарячому червневому Львові війна відчувається дуже гостро. На тротуарах тлуми, забагато російської мови, бо забагато ВПО і не всіх виходить швидко перетравити. Бабуні продають квіти, сумнівні постаті просять гроші, хтось просто сидить, хтось із мотузом на шиї проти когось протестує, хтось рухається, уповільнюючи рух навпроти пам’ятника Шевченкові, бо там укотре, Господи милосердний, «Пливе кача»… У гарнізонному соборі Петра й Павла заспокійливе вечірнє казання, у фонтані на проспекті між теплими струмами з вереском ганяють скупані діти. На Опері в червоно-чорних тонах прем’єрна афіша «Діалогів кармеліток» Франсіса Пуленка, вибір, як на сьогодні, несподіваний, але в самій цій несподіваності глибоко логічний.
Нам не вперше
1790. Національні збори Франції особливим декретом забороняють діяльність усіх чернечих споглядальних орденів. 138 французьких кармелітських монастирів зачинено, пограбовано та зруйновано.
1918. Монастир з притулком біля міста Вєрний, нині Алмати, земля, поле, стави, черниці і дівчатка, їхні вихованки. Настоятелька, на загальне нещастя, якась дальня родичка царської сім’ї. Приходять більшовики, знищуючи все, що має найменший стосунок до Романових. Настоятельку розірвано конями на шматки, частину черниць і вихованок вивезено в невідь-де, частину вбито на місці. Через багато років чиститимуть став, і через розкопану загату попливуть кістки, здебільшого дитячі.
1945. Невелике німецьке містечко Нейсс, нині Ниса в південно-західній Польщі. Знісши фортечну оборону, в місто заходить Червона Армія. Кілька озброєних сутичок, німці залишають територію. Роз’юшені, розпалені битвою, перемогою, алкоголем переможці шукають крові. Жертвою падає кляштор святої Ельжбети. Півтори сотні сестер-ельжбетанок, що допомагають у лікарнях міста, збезчещено, ув’язнено й депортовано до Радянського Союзу на примусові роботи. Приблизно 25 монахинь убито, розтерзано. Мабуть, у страшній кончині їм лишається вірити, що вони слідують мученицькою дорогою за Йсусом, пропонуючи своє життя Богові. Натомість завойовники навряд чи бачать в них партизанок чи контрреволюціонерок — швидше, легку здобич, яку в шаленстві безкарності хто ж упустить.
Бог не захищає своїх доньок. Не тільки доньок. За тяжких і кривавих часів Христос відвертається від людства. «W naszym stuleciu wrócili męczennicy» — зізнається Іван-Павло ІІ, і хтозна чи саме беатифікацію черниць має на увазі Папа-поляк…
Але ж доньки захищають свого Бога. Наполягаючи на своєму, ухвалюючи рішення, утримуючи рівновагу, зберігаючи тяглість. «Я не вмираю, я входжу в життя» — слова святої Терези, монахині ордену кармелітів. І так є завжди.
Варіація львівська
Отже, Львів, червень 2024. На сцені Опери — «Діалоги кармеліток» Франсіса Пуленка (1899-1963). Події часів Французької революції розгортаються під Христом розіп’ятим. Позачасовий символ, і таких символів чимало; наполеонівський трикутний капелюх гротескно, може, навіть, трохи прямолінійно заміняється на неоковирний треух, а скапулярії на сестрах починають нагадувати бинти на ранах…
«Діалоги» — отже, мають бути розмови й дуети, яких насправді небагато. Кармелітки, як відомо, є споглядальним католицьким орденом із суворими правилами, за якими сестри обмежені у спілкуванні з навколишнім світом і майже весь час проводять в обителі, здебільшого в мовчанні, а значить — у внутрішніх діалогах із Вічним, отже — позачасовим. Тим символічніші, опукліші власне монологи-висловлювання. Це славна французька традиція — склад збігається з нотою, слово органічно єднається з мелодією.
Музика опери загалом проста, як на середину ХХ століття. Не беруся судити, скільки тут неокласики, натомість в численних інтерв’ю і щоденникових записах (теж діалоги!) самого Пуленка шукаю ключових слів «простота», «пісня», «шансон». Французька міська пісня, накладена на традиції французького ж оперного театру з його просодією та драматичними традиціями; до цього оркестрова партія, прозора й не обтяжена, оперта на метричне, ритмічне, на рух, крок і фігуру танцю.
Бог із нею, з французькою «Шісткою», до якої в міжвоєнні часи входив молодий Пуленк і яка нібито взорувалася на традиції «П’ятірки» («Могучої кучки»), виниклої півстоліттям раніше. Коріння музики Пуленка, безумовно, сягає й сюди, але ж додаймо відлуння заворожливого руху паван Куперена, процесій Люллі, ритуальних танців Жоліве, фатальної невпинності «Болеро»…
Оркестр, до речі, в Опері виглядає блискуче (диригент-постановник Іван Чередніченко). Як і хор (Вадим Яценко), як, до речі, і солісти; скільки ж останніми роками додалося свіжих, сильних, медових голосів — Маріанна Цвєтінська, Лілія Нікітчук, Максим Ворочек!..
Та повернімося до Пуленка. Вибір сюжету для опери часто пояснюють глибокою релігійністю композитора. Можливо. Разом із тим Ave Maria і, особливо, Salve Regina у фіналі відсилають до потужної хорової, між іншим, також і православної традиції рубежу ХІХ-ХХ століть, як, власне, і драматичні монологи апелюють до романтичних опер, що неодноразово підкреслював і сам композитор. Загалом же в хорах-молитвах прочитується не похмурий містицизм, а, мовлячи словами Ніни Олександрівни Герасимової-Персидської, релігійна екзальтація, піднесена аж до небес, просвітлена і в тому особливо трагічна.
Ще одне. У великих музичних формах, симфонічних чи оперних, так чи інакше завжди постає «проблема фіналу». Режисер-постановник Василь Вовкун фінал «Діалогів» вирішує чисто оперно — в романтичному дусі Пуччіні з його останнім стрибком Тоски чи харакірі Чіо-чіо-сан. До цього по-французьки легка й неймовірно елегантна домішка — чи то театр маріонеток, чи забавки з дитячими пальчиковими ляльками, плюшеві цяцьки, «танець маленьких качат», тобто курчат, безпорадних і в тому до сліз зворушливих.
Авжеж, часи чистих жанрів минули, глядачеві, щоб зрозуміти й розокремити смислові нашарування, доводиться часом поморочитися над їхньою мичкуватою плутаниною. І не завадить трохи, зовсім трохи відсторонення, навіть очуднення, коли двоє персонажів, які дивом (а може, не дивом) залишилися живими, додивляються трагедію кармеліток з театральної ложі.
І цілком зрозумілий «узятий в лапки» вихід на поклони пана Вовкуна з бутафорським червоним хрестом на шиї — фінал вийшов переконливий, алюзії до нинішніх часів прослідковуються чітко, і музика не заскладна для сприйняття, і виконання, і часто просто витончено прекрасна, а отже, опера матиме успіх.
І розкриваються солісти, і перевершують самих себе хористи й оркестранти, і посміхається крізь сльози зранена Україна, яку захищають її діти і яка має ще сили й наснагу на оперні постановки…
Сталося. Відбулося. Український прорив успішно триває, француз, жодного разу ще не чутий з української сцени, нарешті промовляє, і промовляє на повний голос. А голос відлунює в реаліях сучасності. І в тому сила справжнього Мистецтва.
Читайте також: