Український піаніст Павло Гінтов – «поет фортепіано» («a real poet of the keyboard» – Marty Lash) – побудував вдалу музичну кар’єру в Америці, є лауреатом багатьох премій престижних конкурсів, виступав з провідними оркестрами на сценах Берлінської та Київської філармоній, Карнегі Хол в Нью-Йорку, Національного театру Верді в Мілані, Кіоі Хол (Kioi Hall) в Токіо тощо.
Піаніст активно популяризує українську культуру у світі, «відновлює» забуті імена українських мистців, влаштовує концерти та записи дисків, програми яких присвячені творчості українських композиторів. Разом з тим мистець займає чітку громадянську позицію, є організатором та учасником численних акцій протесту, засуджуючи російську політику і її агресію проти України.
У пошукових сервісах здебільшого можна знайти професійну фактичну біографію піаніста: де народився, навчався та чого досягнув в музичній кар’єрі. Тому «послухаємо» про все детальніше від першої особи у великому інтерв’ю.
Почнімо з дитинства: якими були побутова атмосфера у вашій сім’ї та принципи виховання? Що підштовхувало Вас до вибору професії піаніста?
Павло Гінтов: Мабуть, найцікавіше те, що мої батьки – не музиканти. Однак бабуся, (скрипалька) та дідусь (альтист) по маминій лінії все життя грали у Національному симфонічному оркестрі. І саме від бабусі я регулярно чув, наскільки важка професія музиканта. Попри те, що троє її дітей мали музичну освіту, вона нікому не дозволила продовжити займатись музикою серйозно. А ще завжди додавала, що «моя донька (тобто моя мама) настільки немудра, що обоє її дітей (я із сестрою) стали професійними музикантами».
Ще бабуся колекціонувала вінілові платівки: їх було справді багато. Зараз навіть складно уявити, що ми мали в дитинстві такий великий музичний досвід. У мене були також декілька відеокасет, які аж втратили колір та якість після їх багаторазового прослуховування мною. Ось діти зараз дивляться мультики нескінченну кількість раз – так в мене було з тими касетами. Зараз навіть задумуюсь, що ж зі мною було не так (сміється). Пам’ятаю, це були записи концертів Горовиця та Рубінштейна.
Ще у нас був старий рояль Bechstein: вже малим я почав підбирати на ньому якісь мелодії. Так мене «віддали» в десятирічку (Київська середня спеціалізована музична школа-інтернат ім. М. В. Лисенка – А. Ч.) в клас Ірини Михайлівни Баринової, і з того часу все було вирішено.
Стосовно виховання, то воно було таким, що я з дитинства розумів: кожного дня я повинен певний час проводити за роялем. Це була родинна «звичка» – самодисципліна та відчуття обов’язку, тобто працювати навіть тоді, коли не дуже хочеться.
«Ти взагалі музикант? А як же Дебюссі? Може йому також заборонити паралельні квінти?»
Ваш дебют у 12 років – виконання фортепіанного концерту Моцарта з оркестром в Київській філармонії – справді вражає, адже опісля ви подорожували з цим концертом ледь не по всьому світу! Розкажіть, як це відбулось.
Павло Гінтов: Я досі до кінця не можу збагнути, як це сталося зі мною. Адже я всього-на-всього допоміг диригентці – зіграв з нею цей концерт на її консерваторському іспиті. Однак для мене це було неймовірною річчю, бо нагода зіграти з оркестром – випала вперше в житті. А після цього екзамену її педагог, Роман Ісакович Кофман, запропонував мені виконати цей Концерт під його орудою з Київським камерним оркестром.
У мене є відеозапис: до слова, він зовсім непоганий. Звісно, я дуже нервував і мені не зовсім подобалось моє виконання, однак переслуховуючи його через декілька років, я почав замислюватися: а чи зміг би я зараз теж так само добре заграти певні місця?
Ви навчались у трьох країнах: закінчили Київську середню спеціалізовану музичну школу-інтернат імені Лисенка, консерваторію в Москві та Мангеттенську школу музики в Нью-Йорку. Порівняйте особливості освітнього процесу кожного із навчальних закладів.
Павло Гінтов: Системи, направду, дуже різні. Обидві мають щось хороше та свої недоліки. З однієї сторони здається, що в американській – більше свободи. Адже, на противагу навчальним закладам в Москві та Києві (а вони були схожі між собою, звичайно ж), де існують конкретні лекції, які повинні відвідувати без винятку усі, в Америці – студенти самі обирають, які курси вони проходитимуть. Звичайно, є теж декілька обов’язкових предметів, пов’язані з твоєю спеціальністю, але, окрім того, пропонується велика кількість різноманітних факультативів: це можуть бути детальні курси про опери Вагнера, чи про сонати Бетховена, або щось загальне – іноземна мова, історія кінематографії, соціальні дисципліни тощо.
Однак в цьому є інша сторона. У «нас» кожен екзамен ти здаєш персонально, відповідно, викладач знає хто ти, які твої сильні та слабкі сторони. В Америці майже всі екзамени – в тестовій формі: до цього професор читає лекції для 100-200 людей, не знаючи практично жодного особисто. Так, це більш об’єктивне оцінювання, але при такій системі дуже бракує можливості щось обговорити, запропонувати, або з чимось не погодитись. Звичайно, коли я вже вчився на докторантурі в Америці, де було тільки вісім студентів, то природно, що спілкування ставало більш особистісним. Та однаково: у Москві педагоги стимулювали до нестандартної думки, аби ти намагався знайти відповідь, якої немає в книжках.
Наприклад, у мене був феноменальний викладач гармонії — Мясоєдов, по підручнику якого я готувався ще в Києві. Пам’ятаю, я справді докладав неабияких зусиль, щоб розв’язати його задачі з допомогою усіх «стандартних» правил. А коли прийшов на уроки безпосередньо до нього, він мене питає: «Ти взагалі музикант? А як же Дебюссі? Може йому також заборонити паралельні квінти?». Тобто його підручник був розрахований саме на те, щоб я застосовував творчий підхід до розв’язання задач. Ось така парадоксальна штука: в Москві були педагоги, які теж виховували свободу.
«Пропаганда працює спрацьовує лише тоді, коли в людей є внутрішнє бажання підпорядковуватись їй»
Ваше навчання в Московській консерваторії припало на час Помаранчевої революції? Якими були реакції та відношення колег у Москві до цих подій?
Почну з того, що до навчання в консерваторії я щоліта, коли мені виповнилось два роки, приїжджав до Москви гостювати у своєї двоюрідної бабусі (вона теж була піаністкою, професоркою в Академії музики ім. Гнєсіних). Тобто це місто певною мірою було рідним для мене. Проте, під час навчання я рахувався як іноземець: відвідував усі пари з росіянами, але належав до іншого списку.
Мені пощастило із педагогами там — багато із них були дуже хорошими людьми. Пам’ятаю як 5 березня приходить на лекцію Мясоєдов і каже: «Сьогодні день смерті Сталіна. Я би зробив це щорічним святом. Однак, на жаль, в цей день помер мій улюблений Прокоф’єв і я не можу собі цього дозволити». Або ж іще одна ситуація. У Москві був блискучий професор з концертмейстерського класу – Важа Чачава. Він грузин – феноменальний музикант, проте із вибуховим характером, який побоювались навіть деякі професори.
Під час здачі одного екзамену зі мною була ще одна українка. Не встигла вона заграти й ноти, як він запитав її: «За кого ви голосували на виборах?». Можливо, вона думала, це їй якось допоможе, тому відповіла, що за Януковича. Він весь почервонів і каже: «Ви навчаєтесь в Московській консерваторії, а голосуєте за цього зека та бандита?! Йдіть звідси, аби я вас не бачив!», — і таки не дозволив здати їй цього екзамену. Звичайно, в Америці його б з таке вже давно звільнили (сміється). До слова, він прожив все своє життя у Росії, однак у 2008 році повернувся до Грузії. Лише згодом я зрозумів і отримав підтвердження того, що він був людиною прогресивних поглядів і не зміг жити в Росії після її вторгнення в Грузію.
Загалом, в Москві ставились дуже негативно до того, що відбувалось в Україні на той час. Здається, саме там я вперше і почув гасло «Слава Україні», коли відповів людям біля нашого посольства, що голосував за Ющенка. Більшість моїх друзів теж мене підтримували зі словами: «Молодці. У вас є люди, які готові боротися за свободу. А в нас це неможливо».
Чи підтримуєте з кимось із них зв’язок донині? Є ті, які підтримують Україну з часів анексії Криму і чи змінилось щось з початку повномасштабного вторгнення?
Павло Гінтов: Ні, майже ні з ким не підтримую зв’язку. До 2014 року я ще з ними співпрацював, вони приїжджали до мене в Америку, чи в Київ, а дехто навіть постив у соціальних мережах правду про все, що відбувалось в Україні. Однак, коли зайшла мова про Крим — все несподівано «перевернулося»: українці стали фашистами, а Майдан – переворотом.
Багато хто каже, що саме так «налаштована» пропаганда. Але, думаю, вона працює настільки масштабно лише тоді, коли в людей є внутрішнє бажання підпорядковуватись їй. Хоча тоді для мене це було шоком: не лише тому, що імперські погляди стали важливішими, ніж мистецькі, або ж гуманні, але й попросту тому, що багаторічна дружба виявилась настільки слабкою.
Погоджуюся із вами. Довгий час дивувалась, як пропаганді може підкоритися така значна кількість людей. А чи не було у вас бажання залишитись в Москві після навчання?
Павло Гінтов: Було, певною мірою. Однак найголовнішою причиною мого навчання в Москві був мій професор – знаменитий піаніст Лев Миколайович Наумов. Та коли я закінчував консерваторію – він помер. Свій останній рік я закінчував в його асистента – Даниїла Копилова.
Кар’єра у США і твори українських композиторів
Що спонукало переїхати саме в Америку для продовження освіти?
Павло Гінтов: Попри те, що в Америці божевільно дорога освіта, разом з тим – у приватних вишах є стипендії, які покривають повністю твоє навчання, а часто – й проживання. Попри те, що до них можуть поступити практично всі, хто може заплатити – це не завжди той, хто дуже добре грає. Їм це невигідно. Тому, аби підтримувати належний «рівень» свого навчального закладу, вони сприяють тим, хто «переконає їх у своїй важливості».
Я складав вступні іспити у трьох навчальних закладах. Але в Мангеттені (Manhattan School of Music – А.Ч.).мені запропонували оплатити ще й мовні курси при Колумбійському університеті, проживання і навіть спеціальну картку для студентської їдальні. Тоді я навіть був трохи щасливий, що так погано знав англійську (сміється). Саме тому і вирішив залишитись в Нью-Йорку.
В якій мірі в Америці розвинена галузь класичної музики в плані фінансування?
Павло Гінтов: Мені здається, тут доволі правильна система: є закон, що організація, чи конкретна людина отримує вигідні умови в плані пільг та оподаткування, якщо вона жертвує гроші на підтримку мистецтва. Тому тут доволі добре це розвинено.
Що для вас є Нью-Йорк? Чи впливає його інтернаціональність, мультикультурність, ритм життя на ваше творче самовираження?
Павло Гінтов: Я дуже полюбив Нью-Йорк. Тут наче змішаний весь світ. Можна почути всі акценти, побачити людей різноманітних культур і відвідувати концерти з участю народних інструментів будь-якої країни. Думаю, це місто – прототип майбутнього світу, коли він остаточно весь перемішається.
Сам ритм, звичайно, дає поштовх до енергії. Я живу не в самому Нью-Йорку, а на іншому боці річки Гудзон – в штаті Нью-Джерсі. І коли я довго не виїжджаю до Нью-Йорку, у мене починається невелика «депресія». Та достатньо декількох хвилин, щоб приїхати до нього і лише поспостерігати за людьми – цілеспрямованими та енергійними. Ти заряджаєшся цим. По цей час так було зі мною завжди.
Опісля стількох років професійної діяльності в Америці, чи можете ви себе вважати вже й американським мистцем?
Павло Гінтов: Я завжди називаю себе виключно українським піаністом. Найважливіше – це те, ким ти сам себе почуваєш. Шопен жив в Парижі, але, напевне, він би здивувався, якби хтось назвав його французьким композитором. Олександр Кошиць, Соломія Крушельницька, чи Федір Якименко жили закордоном, але завжди вважали себе українськими музикантами.
У 2015 році у Мангеттенській школі музики ви здобули ступінь доктора музичних наук і для своєї наукової роботи обрали, на мій погляд, цікаве дослідження в області музичних жанрів — жанр фантазії: як для композитора, так і для виконавця, фантазія — такий «тип висловлювання», який дає певною мірою свободу вираження своїх думок та почуттів. Розкажіть про свою роботу детальніше.
Павло Гінтов: Ви дуже правильно сказали. Фантазія — особливий жанр, який є музичним втіленням свободи. Мені було цікаво дослідити те, як цю «свободу» відчували різні композитори різних країн. Почав цікавитись цим жанром, коли вчив Фантазію ор. 77 Бетховена — доволі дивакуватий твір: деякі музиканти вважають його просто невдалим. Однак, думаю, якби Бетховен вважав його невдалим, то навряд чи б дав йому номер опусу. Я знайшов пояснення для себе: це наче автопортрет, його багатовимірні емоції — часто нелогічні та невпорядковані. Якщо аналізувати твір з такої сторони — він стає ідеально зрозумілим. Для мене це просто фантастична фантазія, після якої я зрозумів, що цьому жанру і буде присвячена моя дисертація.
У роботі було три великих розділи: перший — історична довідка в хронологічному порядку про всі фантазії для фортепіано, які мені вдалось знайти; у другому — детальний аналіз фантазії Баха, Бетховена та Скрябіна; третій розділ присвячений міркуванням про те, що означає фантазія, як вона видозмінювалась з часом, та які категорії цього жанру можна виділити.
Процес написання роботи був для мене цікавим, однак дуже складним із-за використання академічної англійської мови. До слова, я міг годинами сидіти над одним реченням, намагаючись знайти вдалий аналог слів для наукового стилю, а в результаті мій керівник не стільки допомагав мені у генеруванні ідей, як просто виправляв мою англійську, включно з тими ж реченнями, над якими я так старанно працював. Думаю, для мене це і зараз було б нелегким, попри те, що з англійською вже немає жодних проблем.
Згодом у моєму репертуарі назбиралось стільки фантазій, що їх вистачило б більше, аніж на цілий сольний концерт. Так прийшла ідея записати й диск, до якого також ввійшла Соната-Фантазія Федора Якименка (видатний український композитор, один із значних представників музичного неоромантизму ХХ сторіччя, піаніст, педагог, теоретик музики – А. Ч.) — вона надзвичайно красива і не схожа на будь-що.. Музику Якименка дуже довго не виконували, і не існувало жодного комерційного запису цієї Сонати, хоча вона була написана понад сто років тому.
Ви активно займаєтесь інтерпретацією та популяризацією української фортепіанної музики. На вашу думку, кого із українських композиторів «сприймають» найкраще закордоном?
Павло Гінтов: Важко конкретизувати. Я граю багато концертів виключно українських композиторів, але частіше шукаю баланс для вибору програми: потрібні також знайомі популярні твори, які попередньо «зацікавлять» публіку.
А зараз я організовую все частіше саме концерти-лекції, де трохи розповідаю про наших композиторів. І вважаю це дуже надійним способом знайомства закордонних слухачів з українською культурою, адже саме так створюється міцний «зв’язок» із почутим – емоційний та інформаційний.
Ще розповім цікавий випадок на моєму нещодавньому концерті в Японії. Думаю, організатори допустили помилку, попросивши мене заграти програму із виключно «загальновідомих» творів – Моцарта, Шопена, чи Бетховена. Я трохи обурився, та однаково ввічливо відповів: «Гаразд, але я вставлю в програму одну Рапсодію Лисенка». Вони неохоче, але погодились. Концерт викликав інтерес, зібрав велику публіку, телебачення та журналістів. І як думаєте, про що вони розпитували мене найбільше? Звичайно ж, про Лисенка! А на біс я ще й Борткевича заграв. Тому, безумовно, українською музикою цікавляться.
Неодноразово чую твердження, що війна сприяє у приверненні уваги до українського мистецтва нині.
Павло Гінтов: Так, це правда. Звичайно, хотілося б, щоб це відбувалось без війни. Але Україна зараз в центрі уваги і саме тому ми повинні ще більше популяризувати українську музику, при тому – розповідати про неї детальніше.
Яка риса у вашому виконавському мистецтві домінантна – точне відтворення стилю композитора чи демонстрація індивідуального виконавського стилю?
Павло Гінтов: Це складне питання. Однак скажу, що найкраща інтерпретація завжди має логіку та багато знань за собою. Потрібно цікавитись музичним аналізом та історією музики для побудови певних логічних ланцюжків: чому композитор написав цю музику саме в цей період, чому в нього саме така музична мова, стиль і форма. Для мене таки найважливіше – композитор, відтворення його стилю. Але що б ти не робив задля цього – однаково, виконання твору певною мірою буде твоєю інтерпретацією.
«Росія завжди використовувала культуру як потужну зброю пропаганди. Та, на жаль, дуже важко знайти людей в Америці з “твердим” розумінням цього»
Політика переплітається безпосередньо з вашим життям, зважаючи на вашу чітку громадянську позицію. Це стосується і частої участі в різноманітних акціях в підтримку України, починаючи вже з 2014 року. Чи багато у вас однодумців в Америці і чи є серед них не українці?
Павло Гінтов: До речі, певний час ми не влаштовували протести: через пандемію не було і заходів з участю російських артистів. А від часу повномасштабного вторгнення Росії на нашу територію – багато «її фігурантів» просто не приїжджають сюди. Неправильно радіти цьому, адже жертви – божевільно великі, однак ми таки домоглись певної перемоги завдяки нашим протестам.
У нас дуже інтернаціональна група, серед яких, окрім українців, є грузини, білоруси і навіть росіяни. Інколи на акціях буває й близько 50 людей, але стабільно є 15-20. Часто доводилось розділятись на різні заходи, але ми не пропустили жодного. Пам’ятаю, одного разу до нас приєднався навіть турист з Франції, який, повернувшись додому почав влаштовувати такі ж протести там. Тому результати справді є.
Як реагує на російську агресію частка населення Америки, причетна до мистецтва?
Павло Гінтов: Мені здається, що зараз здебільшого американці звиклі говорити, що культура і політика – різні речі. Попри те, що в Америці є власна «багата» історія цього питання. Під час Першої світової війни американські музиканти відмовлялись грати німецькі твори, а люди скаржились на німецьких діячів (головний диригент Бостонського симфонічного оркестру – німець Карл Мук навіть потрапив в американський концтабір). Після Другої світової війни декого просто не впускали на територію Америки, а ветерани та євреї влаштовували великі протестні акції проти тих, кого підозрювали у колабораціонізмі.
Однак сьогодні, особливо поряд із системою, в якій багато масштабних культурних установ в Америці контролюються російськими фінансами… все не так. Що ж говорити, якщо в останні роки для них була нормальною ситуація, коли СберБанк Росії «купує» Карнегі-Хол на тиждень, під час якого там кожного дня грає Маріїнський театр та виступають лояльні Путіну російські артисти. А на Брайтон Біч російськомовним бабусям та дідусям роздають безкоштовні квитки для того, аби потім на російськомовному телебаченні це все показували, як тріумф, аншлаг, щастя американців за те, що туди «приїхала» Росія. Зрозуміло, що ця країна завжди використовувала культуру як потужну зброю пропаганди. Та, на жаль, дуже важко знайти людей в Америці з «твердим» розумінням цього.
Декілька бліц-питань:
Улюблений композитор?
Це завжди той композитор, якого я граю в конкретний момент.
Улюблена книга?
Мене завжди приваблювали книги, пов’язані із Другою світовою війною – Ремарк, Хемінгвей, Фейхтвагнер. Хоча я ніколи не думав, що можу побачити все, описане в них, на власні очі…
Яку музику слухаєте в побуті?
Мою улюблену Фіцджеральд – вона просто неймовірний майстер, яка завжди «переносить» мене в інші світи. Особливо, якщо мені потрібно впоратись з тривогою. А на інших, чесно кажучи, в мене немає часу. Частіше хочеться посидіти в тиші.
Якщо не професія музиканта, то яка?
Думаю, професія вчителя. Я і зараз багато викладаю в музичних школах: фортепіано, лекції з історії музики та музичного аналізу. Мені це теж дуже подобається.
Що б Ви могли назвати своїм головним досягненням на цей момент?
Якщо говорити не про творчі речі, то, звісно, головним досягненням є мої діти. А в музичній кар’єрі – це записи, які я роблю і продовжуватиму робити. Мені дуже хочеться вірити, що це є моїм досягненням. Бо іноді мене запитують, навіщо я це роблю: вони не приносять жодного прибутку. Однак, тут є важливіша ціль для всіх українських музикантів – грати і записувати твори наших композиторів, щоб їх знав весь світ так, як знають Шопена, Ліста чи Дебюссі. Я дуже прагну робити для цього все, що зможу.
Читайте також:
• Лауреатка «Ґреммі» Надія Шпаченко записала альбом на підтримку України
• Видатний виконавець середньовічної музики Бенджамін Беґбі слухає українську класику
tayudolls https://sexdolllist.com/site/tayu-doll.html