Олег Криса — всесвітньо відомий український скрипаль, учень легендарного Давида Ойстраха та лауреат численних міжнародних конкурсів (Генрика Венявського, Петра Чайковського та ін.), а також переможець конкурсу Ніколо Паганіні. На цей час музикант проживає в США. Вражає співпраця митця з багатьма метрами класичної музики — Кшиштофом Пендерецьким, Валентином Сильвестровим, Мирославом Скориком, Євгеном Станковичем, Наталією Рожко, Вірком Балеєм, Альфредом Шнітке, Едісоном Денисовим, Софією Губайдуліною, В’ячеславом Артемовим і Ларрі Сітським. У 2013 році музикант започаткував в Україні Міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси для підтримки молодих виконавців.
1 червня Олегу Крисі виповнилось 80 років. Попри воєнні дії в державі, він приїхав в Україну, щоб зіграти два бенефіси — у Києві та Львові. Ми поспілкувались з відомим скрипалем про його творчий шлях, переїзд в Америку, обговорили різницю систем освіти в США та Україні, роль української музики у світі та війну в Україні.
Пане Олеже, Ви подолали таку велику відстань зі Штатів в Україну, попри воєнну ситуацію в державі. Розкажіть, будь ласка, що спонукало Вас на приїзд сюди? Вас запросили чи самі зголосилися?
Концерти в Україні були заплановані рік тому, але почалась війна і я розумів, що всім буде не до концертів. Цього року мало відбутися велике турне цілою країною, але, на жаль, через війну довелося скасувати більшу частину концертів і залишити лише Київ та Львів. Моє запрошення співпало з великим бажанням приїхати сюди. Серце закалатало з радості, бо я дуже сильно хотів приїхати побачити рідну землю, зустрітися зі своїми рідними та знайомими. Тепер кажу: якби я не поїхав в Україну зараз, то шкодував би все життя.
Київ, який ще недавно був під інтенсивним бомбардуванням, тиловий, але також уражений бомбами Львів. Що Ви зараз відчуваєте, перебуваючи тут і які настрої спостерігаєте у музикантів?
Можливо, я помиляюся, але «жива» культура у Львові та Києві створює рух нормального життя. Звісно, музиканти змінилися, як і всі люди, проте вони, як солдати: є праця, графік, в будь-яку погоду, в будь-якій атмосфері продовжують працювати. Щодо себе скажу — почуваюсь як вдома: рідні вулички, галицький діалект, люди. З однієї сторони, досить пусті міста, порівнюючи з довоєнним часом, але з іншої, будучи в Києві та у Львові, якби я не знав, що йде війна, то навіть і не здогадався б.
Ви народилися в час війни. І, на жаль, Ваша родина була змушена переселитися з території Польщі до Львова. Сьогодні історія знову повторюється. Наскільки для Вас реалії сьогодення перетинаються з подіями минулого?
Жахливо спостерігати це знову. Я народився недалеко від Любліна, але майже нічого не памʼятаю, лише те, що ми були завжди в дорозі. Після Другої світової війни зʼявився вибір: жити в Гамбурзі або у Львові. На сімейному зібранні тато твердо сказав: «Я без Львова не виживу». Розуміючи проблему як ніхто інший, я хочу фінансово підтримати молодих музикантів, які переживають зараз жахи війни.
Перші музичні кроки Ви здійснили саме у Львові, а трохи пізніше вчилися в одного з найкращих скрипалів свого часу Давида Ойстраха. Розкажіть, будь ласка, про роки навчання у Львові та Москві. Чим відрізнялося навчання?
В дитинстві між батьками постало питання: скрипка чи фортепіано? Мою долю вирішила підкинута батьком монета. У віці шести років я почав навчатися у спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької (нині Львівський державний музичний ліцей імені С. Крушельницької) на скрипці в класі викладача Констянтина Михайлова, який був концертмейстером у Львівському оперному театрі. Вчитель брав мене на концерти з собою і садив між ним та диригентом — це був незабутній досвід для мене. Школа — це дуже світлі та радісні роки життя.
Рівень викладання у Львові був настільки високим, що моя підготовка була кращою, ніж в інших студентів московської консерваторії. Але остаточно я сформувався як музикант завдяки Ойстраху, який був для мене викладачем, моїм наставником. Його гра на скрипці вражала: міг заграти будь-який твір у будь-який час з будь-якого місця бездоганно. Окрім музичних моментів, він суттєво допоміг мені життєвими порадами. Великою честю для мене стало запрошення на посаду його асистента, яким я пробув лише два місяці через смерть маестро. Для мене мистецтво Давида Ойстраха — це абсолютна завершеність і краса.
- Олег Криса з Давидом Ойстрахом та Ігорем Ойстрахом. Фото з сайту Олега Криси
Минуло вже майже тридцять років, як ви емігрували до США. Наскільки складно було в 90-ті роки долати труднощі еміграції: чим відрізнялося музичне життя Штатів та України? Розкажіть про особливості концертів, репетицій, сприйняття публіки?
Я емігрував до США під час «відлиги». Був такий момент, що у мене зʼявилися гастролі в Америці, де була можливість поїхати з дітьми. Ми отримали запрошення. Я не робив ніяких заяв, не проклинав КГБ, яке мене знищило і тому подібне. Завдяки тому, що у мене були деякі контакти в Америці, я не можу назвати перші роки аж такими «важкими». У 1971 році, за допомоги української громади, я дебютував у Carnegie Hall. Прекрасна рецензія у газеті The New York Times відкрила практично «всі двері» в Новому світі: мене знаходили менеджери, зі мною робили записи, запрошували на концерти. Єдиною суттєвою різницею, яка була між Америкою та Радянським Союзом, на мою думку, — це свобода вибору: можна було грати будь-який музичний твір та вільно висловлювати свою думку. Моє життя в Україні було хорошим — гастролі, концерти, грав у квартеті, записував пластинки, поки мене не посадили на «дієту» в час, коли я працював у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України). Причин могло бути багато: я українець, хтось мене бачив з кимось, хтось на мене написав.
- Олег Криса зі Стефаном Турчаком
- Квартет у Київській консерваторії
З 1988 року Ви є професором Українського музичного інституту в США (Нью-Йорк), а з 1989 — професор Істменської музичної школи (консерваторії) при Рочестерському університеті. Прошу, розкажіть про особливості освітньої системи, що саме Ви викладаєте в Штатах? Як проходить цей процес? Що є таке чого бракує Україні?
На цей час я викладаю скрипку в Рочестерському університеті. Спочатку я був артдиректором при тому ж університеті. Всупереч скромному бюджету, завдяки моїм звʼязкам, у ньому виступали прекрасні артисти. Наприклад, я грав квінтет Франца Шуберта з Євгеном Кісіним. Думаю, що система та навчальні вимоги в Штатах та Україні практично однакові: ти мусиш грати чисто, красивим звуком і тому подібне. Можливо, трохи різниться підхід в плані стилю, манери, бо людям дається більше свободи. На мою думку, Україні бракує трохи більшого акценту на артистичність музиканта і фінансових можливостей.
Ваша концертна діяльність вражає. За вашими плечима співпраця з великою дюжиною всесвітньо відомих музикантів. Серед них є представники країни-агресора — Росії. Чи спілкуєтеся Ви з ними зараз? Яке їхнє ставлення до війни в Україні?
Більшість росіян вітає «військову операцію» в Україні. Мої знайомі музиканти, ті, з якими я спілкуюсь, проти війни. Я не можу говорити, хто саме, бо це може їм нашкодити. На жаль, в росії не зник режим КГБ, який прослуховує та прослідковує дії окремих громадян.
Попри те, що війна є трагічною подією, вона стала поштовхом для виконання української музики по всьому світу. На вашу думку, чи може музика бути дієвим рупором дипломатії?
Українська музика дуже цікава американцям. Важко сказати настільки, але завдяки війні світ знає українську музику. Для популяризації у світі, на мою думку, її потрібно виконувати та пропагувати. Наша культура, безсумнівно, підносить Україну у світі та передає нашу велич і сьогоднішні страждання.
Розкажіть, твори яких українських композиторів ви б виконували зараз у першу чергу? Чи спілкуєтеся зараз з українськими композиторами?
У моєму репертуарі зараз є такі композитори, як Євген Станкович, Іван Карабиць, Віталій Губаренко, Андрій Штогаренко, Мирослав Скорик. Саме їх твори я виконую і пропагую. Щодо спілкування, то зараз я контактую з Євгеном Станковичем та Валентином Сильвестровим. Я вважаю, що українська музика — це надзвичайного рівня музика, яку ми зобовʼязані відкривати світу.
Читайте також:
• У Бучі росіяни замінували фортепіано 10-річної дівчинки
• Web-talk з музичною спільнотою України: культурна дипломатія під час війни
• Перформанс «Колискова для Маріуполя»: очима творців та учасників
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.