2 квітня українська влада сповістила, що всю Київську область звільнено від російських окупантів. Впродовж останніх 40 днів війни світу відкривались страшні злочини геноциду проти українського народу. Жителька Бучі, одного з найбільш постраждалих від російської агресії міст, Мар’яна Глієва — викладачка, завідувачка відділу струнно-смичкових інструментів Бучанської школи мистецтв, скрипалька струнного квартету та ансамблю старовинної музики, — поділилась пережитим:
…Чи знаєте ви, що сигнал повітряної тривоги не лише атональний та аритмічний, але й нетемперований — початок його на чверть тону нижчий за «до» першої октави, а кінець на 9 центів вищий за «ля»? Ось так і наше життя тепер — позбавлене структури, змістів, логіки та гармонії.
Двадцять четверте
Я згадую, з чого все почалося — з недоречного пронизливого волання телефону о 5 ранку. «Почалося» — лаконічно промовив мамин голос, пробравши, ніби струмом, аж до пʼят. Цього не може бути, не може бути, не може бути! Всі ж «експерти», хай їм грець, казали, що нічого не буде. В нас же квитки в Валенсію на післязавтра. Я ж тільки відіграла Легренці та почала Джемініані! Я ж готую Микиту до конкурсу, він вчора шикарно вже грав свої варіації — я щойно купила йому нормальну скрипку. За кілька днів мій молодший ансамбль має вперше грати на сцені пісню про паровозик! Я ж відмовилась виїхати «про всяк випадок» раніше, бо як же можна кидати учнів, що щойно проклюнулись і є надія на пристойний «врожай»? Як може все так різко і без попередження початись, не давши нам закінчити справи й підготуватись?
Всі ці думки одночасно окропом вирують в голові, а тіло так і лежить, паралізоване страхом. Може, це помилка, страшний сон, просто дрібні теракти, після яких прозвучать занепокоєння і звичні стурбовані промови політиків — великі, гучні та порожні, як античний глек?
Етап заперечення і прокрастинації, втім, в нашому районі міста, що лежить всього за пару кілометрів від аеродрому, тривав недовго. Пролунав ЗВУК. А за ним ще один і ще.
Хто коли-небудь чув постріли та вибухи, знає, що за тисячну частку секунди, коли звук починає лунати, мозок встигає здивуватись, чому його гучність настільки наростає, вибиваючись зі звичного побутового рівня децибел, і на момент закінчення пострілу встигає видати адреналіново-кортизоловий коктейль первісного тваринного неконтрольованого жаху.
Пройшов вже шмат часу відтоді, як я в відносній безпеці, але й досі підскакую від несподіваних звуків, а проїзд якогось авто вночі під вікном зводить нанівець всі спроби заснути.
Тепер, коли місто моє під окупацією, будинки зруйновані та розграбовані, а мешканці розкидані хто де, аж смішно згадувати, що, тікаючи, я не взяла щітку для волосся і зубні щітки, але зате написала заяву на «відпустку без збереження заробітної плати», щоб раптом мені не зарахували прогул — це ж треба, як нас вишколила бюрократія бюджетних установ.
А далі почалась безславна і панічна втеча — ніхто не розумів, що з собою взяти, бо абсолютно всі речі ввижались в стані війни недоречними, та й де знайти таку валізу, щоб в неї вмістити все своє життя? Чудом я в останній момент взяла скрипку — напередодні я прийшла з роботи хвора і без сил, тому вдало лишила її в коридорі під ногами.
Найбільше зараз я шкодую за інструментами — скрипки я збирала роками, щоб давати тим учням, батьки яких не мають змогу купити.
«Другий мій інструмент, скрипка, яка перейшла до мене від мого шкільного вчителя, десь там, мабуть, вже приєдналась до колишнього власника в небесному оркестрі. В кінці Другої світової він серед інших смертників чекав страти в концтаборі. В дитинстві я не розуміла, що це означає.
Як би він зреагував на новину про те, що історія повторюється, а ті, хто найгучніше хвалився перемогою зараз виступають в ролі тих самих загарбників-нацистів?»
З болем думаю, що згинула віолончель мого сина — новенька, їй був всього тиждень. Завжди ставилась до віолончелей, як до хороших розумних людей — їхні глибокі та вдумливі душі вкладені в страшенно крихкі й незручні оболонки.
Евакуація
Три дні виснажливої подорожі запрудженими шляхами в нікуди, і ось ми в холодному готелі між гір, стіни якого плачуть зсередини, ніби співчуваючи нашому статусу внутрішньо переміщених осіб. Три безсонні доби нескінченого шоку, скролінгу новин і дзвінків рідним. Ця подорож без визначеного кінцевого пункту була ніби запуск в темряву відкритого космосу.
Я памʼятаю, як ми з дітьми вивалились з авто на вулицю міста, назву якого навіть не знали — брудні нечесані прибульці з великими переляканими очима і тремором в кінцівках. А навкруги сонце, неділя, з церкви йдуть святково вдягнені люди, перемовляючись і пересміхаюсь між собою. Такий разючий дисонанс, що хотілось шарпати їх за рукави та кричати: «Ви хоч знаєте, що там сталось?».
Війна
Нечувана підлість нападу і швидкість розвитку подій не могла приснитись в найабсурдніших нічних жахах. Орда за кілька діб розповзлась, як страшна інфекція, по вузьких сонних вуличках наших містечок. Сам факт бойових дій в наших найцивільніших у всесвіті кварталах й досі виглядає абсолютно сюрреалістично. Тисячі людей, серед яких наші рідні, виявились заблокованими в окупації.
Виявляється, найстрашніше в війні — не постріли. А те, що все наше сучасне цивілізоване життя вимикається разом з першим обривом дротів. Ти одразу опиняєшся в темряві, холоді й ізоляції. Все людське змивається вмить і ти стаєш такою собі первісною істотою в абсолютно непристосованій для цього красивій бетонній коробці. Пачка макаронів цінується дорожче ніж злиток золота, відро води перевершує найдорожчі вина, а одна смужка Київстару — це майже пришестя Христа. Наша цивілізованість на війні лише заважає.
Дезорієнтовані, сховані під сходами чи в коморах, оглушені канонадами рідні мені люди питали мене, що відбувається і що робити далі. І я вишукувала інформацію про те, як їм вибратись з пастки, пригадувала, де в нас завалятись павербанки, крупи й чим прикрити вікна. Усвідомлення безвиході та власного безсилля не давало спати вночі.
Разом зі струмом, водою і газом в людей зникала надія і вони у відчаї йшли під кулі, намагаючись вибратись з окупованого рашистами міста. Багато кого розстрілювали, особливо тих, хто був в автомобілях, їхні тіла не давали поховати, мінували. Я боюсь думати про те, яке число буде остаточним, коли зʼявиться можливість порахувати всі жертви. Мертві лежали посеред вулиць, в розстріляних автомобілях, у дворах. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок» та ота клята самотня пташечка біля непрочитаного «Як ви?» досі стискає моє серце — не всі мої учні та знайомі вийшли на зв’язок, хоч зʼявлялась можливість виїхати.
Музика
Я довго тримала психіку в мобілізованому стані, доволі успішно розвʼязуючи поточні задачки з життєзабезпечення близьких, але момент зриву таки настав. Набираю номер свого дорогого Георгія Петровича. Він каже, що радий мене чути, а я пропоную йому золоті гори, якщо він погодиться поїхати з Києва. Проте все марно. З відірваною від життя безпосередністю, властивою тільки дітям і людям поважного віку, він питає — «Ти, може, хотіла приїхати Моцарта мені пограти?». Це невинне запитання різонуло мене як ножем, заболіло фізично — прийшло усвідомлення того, що наше життя, всі його надії, прагнення, цеглинки праці, що ми вкладали рік за роком — зруйновані вщент, розвіяні за вітром як нікчемні папірці, розтоптані тупою злобною ордою, яка століттями існує лише мріями загарбати й привласнити собі сусідні краї, а як не вийде забрати — то хоча б зіпсувати.
Відчайдушно намагаючись вирівняти дихання, поки по щоках градом котяться сльози, я віджартувалась вчителю, що лише хотіла спробувати вберегти його, як цінне надбання цивілізації. «Ти ж займайся там, тримай себе в формі» — а я вже не можу відповісти через зрадницький спазм, що стискає мої груди. Чи може музика подолати орду розумово відсталих злодіїв, що прийшли не лише відібрати мою землю, але й знищити культуру, свободу, цивілізацію, стерти нас з карт? Що можна донести до чумних бактерій, чия мета — вторгнення і вбивство?
Я іноді беру інструмент до рук, але зосередитись не виходить. Сполохані думки розбігаються, серце гупає, липкий підсвідомий відчай шепоче, що в цьому немає сенсу.
«Десь там, за лінією кордону, яка поділила Європу на зону для впевнених в комфортному майбутньому людей, та на тих, що не заслуговують на безпеку, ситі усміхнені колеги влаштовують концерти “за мір, дружбу і всьо хорошеє”, лицемірно братаючись з носіями “велікой русской”».
Поважні пани дискутують, як всидіти на всіх стільцях і не втратити ні обличчя, ні запашні грошові одиниці зі щедрої казни. Збирають, щоб заспокоїти совість, відкупні — це надійний проторений шлях, — і людям користь, і не потрібно докладати надмірних зусиль. Ласі контракти, від яких важко відмовитись, піар на крові — все це, сподіваюсь, їм пригадають.
А поки ми тут, в безсилій люті стискаючи свої жалюгідні смичочки, з останніх сил намагаємось подолати в собі бажання помінятись з ними місцями, щоб вони врешті зрозуміли, що снаряд, який летить на твоє місто, не лишає місця для компромісів. Нам потрібно зберегти свої мрії, свою людську подобу, навіть якщо тимчасово потрібно буде зміняти смичок на міномет, і чекати тих часів, коли музи знову стануть потрібніші за гармати. Нам лишається жити в діапазоні від чверть тону нижче «до» до 9 центів вище за «ля».
Заголовне фото: libkos
Читайте також:
• Слухати сучасну українську музику: Тріо для скрипки, контрабаса і фортепіано Леоніда Грабовського
• Зброя наша — не лише фізична, а й духовна. Про Реквієм з минулого