Напередодні Другої світової війни нацисти шукали спосіб схилити британську спільноту на їхній бік і одночасно намагалися відвернути увагу потенційних союзників від довгострокових політичних амбіцій Рейху. Для цього німці вирішили вдатися до культурних інструментів впливу.
Так, у 1936 році новий посол Німеччини у Великій Британії Йоахім фон Ріббентроп особисто зустрівся з диригентом Лондонського філармонічного оркестру сером Томасом Бічемом, щоби запропонувати Великій Британії та Німеччині так званий «культурний обмін» найкращими музичними колективами країни, розповідає британський музикознавець Ерік Леві.
Ріббентроп невипадково звернувся безпосередньо до Бічема, а не до британського уряду – політик розраховував на марнославство музиканта. Диригента переконали що він – винятковий і один з небагатьох обраних музикантів, яких дуже шанують у Німеччині.
Крім того, Бічем — на той час директор оперних сезонів Королівського театру Ковент-Гарден та головний диригент Лондонського філармонічного оркестру — мав значний вплив на британське музичне життя.
Умови «культурного обміну»
За узгодженим планом, у листопаді 1936 року Ріббентроп організував гастролі Дрезденської державної капели у театрі Ковент-Гарден, а Бічема разом з його Лондонським симфонічним відправили у турне німецькими містами.
Лондонський візит Дрезденської капели став однією з найяскравіших подій британського музичного життя 1930-х років. Упродовж двох тижнів трупа представила п’ять опер: «Дон Жуан» та «Весілля Фігаро» Вольфганга Амадея Моцарта, «Квалер троянд» та «Аріадна на Наксосі» Ріхарда Штрауса, а також «Тристан та Ізольда» Ріхарда Вагнера. Усі квитки були розкуплені ще за кілька тижнів до вистав. Як і планували німецькі пропагандисти, події привернули увагу багатьох найбагатших представників британської аристократії, деякі з яких відкрито симпатизували нацистам.
Попри щільний графік, Дрезденська державна капела додатково зіграла ще три оркестрові концерти, які диригували Карл Бем, музичний керівник Дрезденської капели, та Ріхард Штраус. Популярного композитора ексклюзивно відрядили у Лондон для отримання почесної золотої медалі Королівської філармонічної спілки.
Важливо, що лондонцям хотіли показати не тільки власне опери. Міністерство пропаганди Рейху попіклувалося, щоб сім потягів і корабель доставили у столицю Великої Британії виконавців і технічний персонал Дрезденської капели разом з музичними інструментами, декораціями та сценічним обладнанням. Звісно, що у Ковент-Гардені було майже неможливо безболісно пристосувати сценічні проєкти, спеціально створені для дрезденського театру, але вражені розмахом працівники Королівського театру залюбки допомагали німецьким колегам.
Як лондонська публіка приймала німців?
Реакція преси в обох країнах була одностайною. Повідомляючи про тріумфальну постановку «Кавалера троянд», одна дрезденська газета назвала виставу «гучним успіхом» («Bombenerfolg») з дещо мілітаристським відтінком: «Staatsoper прийшла, побачила і перемогла». «Daily Mail» утрималася від брязкання зброєю, але її коментарі були не менш бурхливими.
Під заголовком «3000 аплодисментів композитору в опері» газета зазначила, що величезна аудиторія, «включно з почесним гостем герром фон Ріббентропом, який вперше з’явився на публіці як новий посол у Великій Британії, заповнила Королівський оперний театр для засвідчення однієї з найвизначніших музичних подій, що тільки бачила британська публіка протягом цілого покоління».
Коли Ріхард Штраус, який ділив ложу з Ріббентропом, з’явився перед публікою після другого акту, газета відзначила реакцію аудиторії, що «досягла апогею». Кілька хвилин «публіка безперервно аплодувала, тупотіла ногами і кричала».
Як щодо німецького туру?
За три дні до закінчення виступів дрезденської капели, Бічем і Лондонський симфонічний вирушили у десятиденний тур містами Німеччини.
Не всі оркестранти підтримували рішення Бічема пристати на запрошення Ріббентропа, передусім це музиканти єврейського походження та ветерани Першої світової війні. Однак Бічем щосили намагався розвіяти усі побоювання. То заявляв, що головна мета туру – показати Німеччині велич британської виконавської майстерності, то палко проголошував повне неприйняття зовнішнього політичного втручання у музичні справи і навіть включив у програму «Шотландську» симфонію Мендельсона, знаючи, що музика німецького композитора була заборонена з расових причин.
Щоправда, сміливість Бічема швидко розвіялася ще до того, як він ступив крок на території Німеччини. Мендельсона у програмі не було, і, ані диригент, ані оркестр вже не могли нічого вдіяти проти плану нацистських пропагандистів.
Перший же концерт Лондонського філармонічного у Берліні з музикою Дворжака, Гайдна, Берліоза та Елгара відвідали Гітлер, Геббельс та інші провідники нацистської партії. Виступ британців зустріли із захватом, щоправда, преса робила акцент не на музичній складовій, а на самій присутності фюрера: як він хвалив сера Томаса, і як би цю похвалу оцінили впливові британські аристократи, такі бажані друзі Рейху.
З кожним новим концертом концентрація нацистської пропаганди збільшувалася і обтяжувала оркестр. Учасники згадували, як післяконцертні п’яні вечірки призвели до того, що деякі оркестранти раптово почали симпатизувати нацистам значно більше, ніж раніше.
Зрештою, Бічем був розчарований. Після концерту у Мюнхені він бідкався британському послу, що не може оцінити тур із суто мистецької точки зору, оскільки його відривали постійні зустрічі з величезною кількістю місцевих гауляйтерів, а також нескінченні вечірки, що тривали до пізньої ночі і виснажували оркестр.
Пізніше було ще кілька спроб зміцнити англо-німецьку дружбу за допомогою музики, але обом країнам врешті судилося зустрітися не на концертних майданчиках, а на війні.
Читайте також:
• Як Ігоря Стравінського у Білому домі Джон Кеннеді частував