У лабіринтах спадщини Станіслава Людкевича Яким Горак, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник  Меморіального музею Станіслава Людкевича

З процесом популяризації творчості Станіслава Людкевича пов’язаний цілий комплекс проблем, вирішення яких не просто актуальне, а давно назріле для музичної спільноти і державної культурної політики. Це видання музичної спадщини композитора (в ідеалі — у вигляді академічного повного зібрання творів); пошук виконавців та виконавських колективів для їх належного виконання, пропагування та популяризації у концертному житті України та світу; записів тих виконань в якнайліпшій якості та їх розповсюдження; різнопланова популяризація імені, діяльності, творчості Станіслава Людкевича.

І хоч в музичних колах багато говориться про заслуги композитора для української музичної культури, цілком заслужено його вважають корифеєм, проте годі сказати, щоб вирішення бодай якоїсь з перерахованих проблем знаходилася зараз в належній, активній фазі роботи і заповідала б близьке позитивне і успішне вирішення.

Звичайно, вирішення кожної з цих проблем — це величезна багаторічна робота виконавських колективів, наукових інститутів, мистецьких (музичних) інституцій, державного заохочення і підтримки таких починань; зрозуміло також, що й теперішня об’єктивна ситуація — воєнні умови — не сприяє належному здійсненню намірів.

З таких міркувань, щоб зрушити справу, надати їй поштовху до активізації, Меморіальний музей Станіслава Людкевича вирішив здійснити початковий крок у справі видання творів композитора.

Як відомо, твори Людкевича видавалися за його життя (інтенсивніше в австрійський та польський, менше — в радянський часи), певний внесок у публікацію творів різних жанрів композитора після його смерті зробила спадкоємиця авторського права, вдова композитора і засновниця музею Зеновія Штундер.

Проте серед неопублікованої частини спадщини композитора в його архіві й досі залишається в рукописах чи в неякісних, з помилками у виданнях попередніх років, значна кількість творів, яка через відсутність належного видання недоступна для музикантів-виконавців і незнана не лише широкому загалові, але й вузькому прошарку спеціалістів. 

Тож музей ініціював здійснити видання п’яти симфонічних творів Людкевича, написаних композитором уже у віці поза 60 років: «Симфонієти» (1942) та симфонічних поем «Пісня юнаків» (1945-1946), «Наше море» (1954-1955), «Голоси Карпат» (інша назва — «Наші гори») (1963), «Танець кістяків» (інша назва — «Подвиг») (1971-1972).

Твори написані у радянський час, впродовж якого до автора «Кавказу» (як найстаршого віком корифея української музики) не застосовували жодних репресій, а сам Людкевич неодноразово проявляв не тільки громадянську мужність, глибоке національне переконання і стійкість у протистоянні цьому режиму, хоч твори його зазнавали ідеологічної критики, а навіть штучно гальмувалася справа з їх виконанням і виданням.

Нині, під впливом патріотичного піднесення, часто навіть у фахових музичних колах творам, написаним в радянський час відмовляють в художній цінності, вважаючи їх соцреалістичними, а присвяти і назви — виявом поклоніння композитора радянському режиму. Щодо названих творів — глибше з ними знайомство показує наскільки несправедливі і зверхніми є такі судження.

Знайомство з первинним матеріалом, дотику до живої історії музики — автографами партитур композитора, відписами голосів, копіями і наявними виданнями партитур, які збереглися у фондах музею та бібліотеці Львівської філармонії — ввели у лабіринти спадщини композитора. Рукописи, писані здебільшого олівцем на пожовклих від часу листах партитурного паперу, власноруч підшитими і підклеєними з власного матеріалу, з масою перекреслень, доштукованих тактів, з редакційними композиторськими правками — все це «живий дотик» до історії музики, документи прискіпливої творчої роботи композитора, його гостро критичного ставлення до написаного.

Часом трапляються рукописи фрагментів, який невідомо чи був де вставлений композитором, чи просто був чернеткою, «пробою різця». Для дослідника і видавця все це ставить передовсім питання хронологічної послідовності композиторської роботи, а відтак остаточної авторської волі — який варіант є хронологічно останнім, щоб вважати його останнім виявом волі автора, чим пояснити відмінності, чи зміни належать композиторові чи є огріхами переписувача і т. ін.

Вирішення цієї проблеми потребує тривалого в часі детального знайомства, текстологічної та аналітичної роботи з рукописними текстами, вже не кажучи про невід’ємну і настирливу потребу глибокого занурення в музичний стиль композитора, особливості його інструментування тощо. На жаль, з рукописами Людкевича текстологічно та археографічно ніхто ніколи не працював, нема досвіду і спеціалістів у цій ділянці праці, і треба об’єктивно визнати, що фахівців в цій справі навіть серед вузького прошарку фахових досвідчених музикантів нема. Є лише одиниці, які тонко інтуїтивно відчувають, або запам’ятали авторську волю з безпосереднього творчого спілкування з самим композитором в часі творчої роботи над твором.

Навіть заголовки творів побутують в різних версіях: «Пісня юнаків» — «Рондо юнаків», «Наші гори» — «Голоси Карпат», «Танець кістяків» — «Подвиг». Деякі з цих різночитань дається спростувати. Автограф партитури «Пісні юнаків» переконує, що саме такою є основна назва твору, тоді як «Рондо» є радше вказівкою форми чи жанру. Щодо «Танцю кістяків», то така авторська назва — зрозуміло небезпечна з огляду на радянську дійсність.

За словами Мирослава Корчинського, 1972 року після пробного виконання у Спілці композиторів (диригував Дем’ян Пелехатий) під час обговорення виник сумнів у доцільності назви «Танець кістяків», бо на той час офіційна влада вважала небажаною популяризацію негативних образів у творах мистецтва, і Людкевичу порадили змінити назву. Марія Білинська зазначила, що створення такого масштабного полотна на 94-му році життя є справжнім подвигом, а Анатолій Кос-Анатольський ствердно додав: «Подвигом і назвімо!». Зміну назви, здійсненої таким чином з легкої руки Кос-Анатольського, композитор прийняв, але, як свідчать спогади, не погоджувався з нею до кінця.

Безмірно цікавий аспект роботи — проникнення у творчу лабораторію композитора, відстеження деталей перебігу творчого процесу. Так, у симфонічній поемі «Наше море» композитор застосовує хор на текст поезії Олександра Олеся «В хмарах сурми загриміли». На текст тієї ж поезії композитор раніше створив окремий хоровий твір, однак при порівнянні обох творів з’ясовується, що мелодія в них дещо інша.

Текст вірша композитор виписав у симфонічній поемі як поетичне мотто до твору, але версія мотто вносить суттєві текстові зміни у текст Олеся і в деталях відрізняється від поетичного тексту в хорі твору. Найприкметніша з них, що один з рядків вірша у поета звучить: «Мертве море ожило», а Людкевич замінює на «Наше море ожило!». Ця зміна стала основою для назви людкевичевого твору і вона показує, що поетичний текст інтерпретувався композитором не просто як картина морського шторму, а символічно, з алюзією громадсько-політичне життя, долю українців. Здавалося б, дрібниця, а наскільки інакшого зафарбування, колориту вона надає творові!

Окремий інтерес становлять авторські присвяти творів. Зеновія Штундер так пояснює більшу увагу композитора в радянський час до симфонічних творів:

«Підставою або причиною цього було й те, що з приходом радянської влади тематика музичних творів диктувалася і Людкевич намагався уникати таких творів, […] а симфонічним твором можна було давати різні заголовки, в той час як зміст їх міг бути інший».

Опрацьовувані твори демонструють віртуозне вміння композитора в різний спосіб підмінювати зміст лапідарних, шаблонних присвят. На першій сторінці нотного тексту Симфонієти рукою Станіслава Людкевича виписана  присвята: «Симфонієтта (A-dur) (з приводу 25-ліття Октябр. Революції)». Така ж присвята рукою автора повторена на тексті оркестрових голосів.

Присвята твору, очевидно, накинена композиторові і до тематики твору не має жодного стосунку. Це підкреслено своєрідністю самого формулювання: не «присвячується 25-літтю» (як зазвичай писали в той час), — а «написана з приводу» (отже, проста присвята викликає застереження), не по-українськи «Жовтневій», а на російський лад — «Октябрській» революції — мовляв, до нас, українців, це не має стосунку!

На титульній сторінці «Пісні юнаків» рукою Станіслава Людкевича простим олівцем від середини сторінки зазначено: «Пісня юнаків. Присвячено українським партизанам вітчизняної війни». У формулюванні присвяти має місце неоднозначність: адже на час створення твору українськими (sic! Не «радянськими»!) партизанами могли бути вояки і УПА, і СС «Галичина».

Штундер згадує, що твір композитор «написав під враженням пісні Анатоля Вахнянина «Живем, живем своїм життям», слова якої своїм змістом подібні до пісні «Дайте руки, юні други». Слова першої належать Івану Гушалевичу, слова другої Маркіяну Шашкевичу».

Згадана поезія Маркіяна Шашкевича (оригінальна її назва «Слово до чтителей руского язика», на цей текст Станіслав Людкевич написав свого часу хор), як і хор Анатоля Вахнянина на слова Івана Гушалевича (у Вахнянина він має назву «Наша жизнь») об’єднує віра в невмирущість українського народу, самоствердження національного життя, усунення всіх злих сил і перешкод на цьому шляху (у Шашкевича: «Разом, разом, хто сил має, / Гоніт з Русі мраки тьмаві»), що має бути ідеалом і пріоритетом діяльності свідомої української молоді. Створивши твір по назві суголосий з радянською дійсністю, композитор вклав у неї зовсім інший, далеко не радянський, а український державницький, національно-патріотичний зміст.

Наведені  проблеми і проникнення в лабіринти творчості Станіслава Людкевича — це лише дуже поверхнева, найбільш видима для стороннього ока сторона справи. Залучені до виконання проекту фахівці, беручись за проект, не уявляли собі яку скалу, який материк беруть на плечі.

Тепер, увійшовши в ці лабіринти, зазирнувши на творчість композитора «з середини», лише починають усвідомлювати який масив різнопланових проблем чекає на них у перспективі, щоб донести до виконавців, а відтак — і до широкого слухача творчість Станіслава Людкевича лише в одному аспекті — видання творів. Від з’ясування остаточної авторської волі — до комп’ютерного набору, від наукового коментування здійсненої редакції — до вироблення науково аргументованих засад редагування видання творів композитора. 

Кажуть, що пізнання найменших деталей творчості генія на якийсь маленький крок наближає нас до того і від того ми набуваємо його рис. Коли ж той геній є корифеєм національної культури, — таке наближення є дуже жаданим і обов’язковим для нас, навіть ціною такої великої праці.

Меморіальний музей Станіслава Людкевича, за підтримки Українського культурного фонду, започаткував проєкт «Людкевич. Спадщина» — оцифрування рукописів та новітнього видання творів композитора. 

Першим буде здійснено видання п’яти симфонічних творів радянського періоду творчості — Симфонієти та чотирьох симфонічних поем («Пісня юнаків», «Наше море», «Наші гори» («Голоси Карпат»), «Танець кістяків»), які щонайбільше потребують перегляду оцінки і нового прочитання змісту цих композицій сучасними слухачами і критиками. Стаття розтлумачує історію опрацьовуваних творів, яка змінює погляд на їх зміст і на шаблонні присвяти композитора. 

Згадані композиції прозвучать 15 жовтня у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика в межах концерту-презентації проєкту, у виконанні Академічного симфонічного оркестру філармонії та диригента Володимира Сивохіпа.  

The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon

The Claquers

• 0 Поширень
  Репост
• Репост
• Запінити це
• Репост
• Email
• Більше