Сьогодні, 15 березня, Сілезька філармонія імені Генрика Гурецького в Катовіцах оголосила про призначення головним диригентом-художнім керівником Ярослава Шемета. У свої 25 років українець став наймолодшим керівником філармонічного оркестру в Польщі.
Що відомо про диригента
Ярослав Шемет є першим запрошеним диригентом оркестру Нової філармонії в Гамбурзі, головним диригентом Симфонічного оркестру Національної філармонії у Львові INSO-Львів, диригував такими оркестрами, як Празький симфонічний оркестр, NFM Вроцлавської філармонії, оркестри Польської Балтійської філармонії, Лодзької та Познанської філармоній, Молодіжний симфонічний оркестр України (YSOU). Шемета радо запрошують до співпраці Elbphilharmonie у Гамбурзі, Національний музичний форум (NFM) у Вроцлаві, Балтійська, Сілезька опери. Він мав виступи у Шанхайському великому театрі, Харбінському оперному театрі, а також на фестивалях у Байройті, Мюнхені та Гонконгу. Співпрацював із такими видатними солістами, як Ларс Даніельссон, Франческа Дего та Шимон Нерінг.
Ярослав Шемет також є наймолодшим викладачем Академія музики імені І.Падеревського в Познані.
Ми говорили з Ярославом про нові умови, в яких існують сьогодні оркестри та диригенти, про те, як розпізнати шарлатана серед диригентів, чому можна почути українську музику у Гамбурзькій філармонії та чому Шемет не береться за бароко. Розмова з диригентом відбулася у розпал карантину, восени 2020 року, задовго до призначення Ярослава на посаду керівника оркестра Сілезької філармонії.
Пандемія призвела до того, що умови почали вирівнюватися. Наприклад, бачив інформацію, що Джеймс Лівайн у Метрополітен опера отримував зарплату до вирахування податків понад $400 тисяч на рік. Тепер ми в умовах карантину, коли кожен креативний талановитий диригент може зробити якісний продукт і показати його світу. Чи потрібно платити Лівайну понад $400 тисяч, якщо, наприклад, Ярослав Шемет робить такий самий продукт за $40 тисяч на рік?
Ті, хто йшов по кар’єрній драбині вгору і нічого при цьому не робив, зараз відійдуть на другий план. Сьогодні кожна інституція задала собі таке питання: навіщо ми платити «Лівайну» або таким диригентам, переглянули свої вимоги. Залишаться більш компетентні диригенти. Тобто ці зміни лише на плюс музичному ринку.
В якому сенсі?
Неможливо буде просто отримувати контракт за контрактом і плисти за течією. Більша конкуренція, місць праці стає менше, немає нічого дивно, що за нинішніх умов на культуру витрачають менше грошей. Витримають найсильніші.
Я не раз вже казав, що серед диригентів найбільше шарлатанів в музиці. Такий диригент може бути в топі просто за рахунок харизми чи імені, на репетиціях показувати, що він є богом, але насправді нічого з себе не являти.
А як розпізнати шарлатана серед диригентів?
Дати голос музикантам, оркестру.
Усі музиканти завжди критикують диригента, абсолютно завжди. У Києві я не зустрічав жодного оркестранта, який би сказав: «У нас класний диригент». Як сторонньому зрозуміти, що диригент щось робить не те? От я приходжу на концерт, і мені потрібно розпізнати шарлатана-диригента.
Дуже складно це зрозуміти тільки на концерті, дивлячись просто на диригента. Згадую інтерв’ю Рікардо Муті на якомусь нагородженні. «Я можу кожного з вас навчити заробляти $20 тисяч за вечір, — казав Муті. — Для хорошого оркестру не має значення, хто перед ним стоїть. Отже, берете незакінчену симфонію Шуберта. Починаєте диригувати на три, коли закінчується частина, затримуєте руку. Другу частину також на три. Коли оркестр закінчив — поклонилися і вийшли, забрали 20 тисяч».
Що показує ця історія? Хороший оркестр і сам заграє. Але якщо хочеш перевірити диригента — перевір його на репетиції, подивися, як він працює. Відомо, що концерт — це лише вершина айсберга.
Як тобі новий диригент Метрополітен Опера Янник Незе-Сеген? Ще під час роботи у Філадельфії про нього були дуже схвальні відгуки. Йому приписували знаменитий «філадельфійський звук». Я, щоправда, не зрозумів, що це означає. Може, ти знаєш?
До сьогодні ще не зрозумів, що таке «знаменитий філадельфійський звук Янника». На старих записах оцей «пензлик» диригента набагато краще чути, ніж на нових. Мені здається, що це через те, що в них колись було набагато більше репетицій, ніж зараз. Мравінський казав, що має бути мінімум 13 репетицій. Коли до Джуліні дзвонили з Чікаго і попросили, щоб він записав з їх оркестром Дев’яту симфонію Малера, він сказав: «Звісно запишу, але прошу 32 репетиції».
Нечувано!
От. Тому про ті часи можна сказати, який там звук. А зараз — мінімальна різниця. І то її можна почути наживо.
Чи існують оркестри, які можна впізнати без прочитання опису на диску? Зі звуком скадно, я розумію, а з інтерпретацією?
Інтерпретацію більш-менш можна впізнати. Звісно. Але знову ж, все залежить від трендів. Всі твори сьогодні виконують швидше, як віддзеркалення нашого часу, ми перебуваємо у більш швидкісному просторі.
Є в Польщі така радіостанція Dwójka, про класичну музику. В одній з програм двоє музикознавців слухали 15 записів П’ятої симфонії Прокоф’єва і аналізували, який оркестр та диригент грають краще. Вони не знали, де який запис. Берлінський, Віденський оркестри відпали одразу, а виграв Антверпен та менш знані оркестри. Лейбл топ-оркестру чи топ-диригента — це не завжди показник якості.
Чи правду кажуть, що епатажність, подача себе на сцені впливають на популярність і попит на диригента? Диригенти, які добре виконують свою роботу, але не біжать за зовнішніми афектами, менш популярні? Чи можна залишатися хорошим професіоналом і не бути епатажним?
Залишатися професіоналом і бути відомим — це часто два різні поняття.
Коли запитуєш, наприклад, абітурієнта, яка головна людська риса диригента, що він відповість?
Він має бути лідером?
Лідер. Харизма. Оця харизма в ХХІ столітті переросла в епатажність, видовищність. Легше зараз зробити кар’єру диригенту, який дає публіці «вино і видовища». Можна бути професійним, не епатажним і добре виконувати свою роботу. І якщо тебе помітить якийсь дуже добрий агент, тоді ти досягнеш успіху. Але ймовірність цього дуже мала. Зараз вже втратила сенс приказка «сорочка диригента має залишатися сухою». Штати виросли на Бернстайні, ми виросли на Караяні, принаймні, у мене в 10-річці так було. І зараз всі дивляться на Дудамеля, на Петренка. Тому можна бути професіоналом, але набагато легше зробити кар’єру, маючи стиль. Головне, щоб це було натурально.
Я ніколи не граю на публіку. Не думаю під час диригування, що мушу ручку зробити так, бо це форте, а тут так. Ні, я так відчуваю музику.
Треба бути індивідуальністю. Якщо зараз знайдеться якийсь диригент, який лише дивиться на оркестр, і це людям сподобається — «вау! він робить не так, як всі» — то він проб’ється.
Тобі 25 років, ти високий брюнет, ти маєш запрошення до відомих оркестрів. Як вдалося зацікавити агентів? Чи впливає зовнішність та стиль на це, чи лише твій професіоналізм?
Мені про це дуже складно говорити, вони мені не казали, на що дивляться. Це треба питати в агентів.
Тоді що потрібно зробити, щоб їх зацікавити?
По-перше, бути готовим. Щоб коли до тебе зателефонували і спитали, чи зможеш ти за тиждень диригувати Третьою Симфонією Бетховена, ти міг погодитися. Як казав мій професор: «По-перше, треба бути готовим, по-друге, мати удачу, по-третє, мати удачу, по-четверте, мати удачу». Але якщо казати про зовнішність, сам подивись на ринок. Зараз це має значення чи ні?
Абсолютно точно має!
Мені також так здається. Люди зараз хочуть видовищ. Зовнішність, підсилена високими компетенціями, напевно допомагає в кар’єрі.
А менш глобальні речі — діловий етикет…
Так, звісно. Етикет, знання мов, те, як ти ведеш спілкування. Треба слідкувати за одягом, зачіскою, поведінкою. Не буду приховувати, що мені легше працюється з жінками-агентами.
Ярослав Шемет диригує оркестром Польської Балтійської філармонії
Ти сам обираєш програму, чи тебе запрошують на вже затверджену?
Залежить від ролі. Якщо ми зараз говоримо про оркестр, де я головний диригент — так, тут я маю вплив на програму. Але зараз диригент рідко коли сам може обрати програму. В цьому бере участь також наглядова чи опікунська рада, залежить від оркестру, від країни.
Є твори, яких ти уникаєш?
Не беруся за бароко.
Чому?
Не маю до нього компетенції і знань, це зовсім інша стезя.
Можу знайти літературу, підготуватися. Але щоб розуміти, чим відрізняється трель в одного композитора від іншого, в цьому треба розібратися.
Якість для мене на першому місці. Мені все одно, до якого оркестру я їду, і де він знаходиться. Якщо ти показуєш високу якість, про тебе завжди будуть говорити.
Умовно в барокове коло композиторів входять також і Моцарт з Бетховеном.
Ранній Моцарт, Гайдн. У Моцарта є ще симфонії з басо контінуо. Моцарта з сучасним оркестром і з фортепіано я зроблю, для мене це «ок». Але виконувати Баха ре мінорний концерт… Пару років тому у мене був досвідна якомусь конкурсі, де Баха грав сучасний оркестр з фортепіано. У мене аж в середині все переверталося! Я відчував, що так не можна. Це все мало бути на клавесині, мати взагалі іншу трактовку, іншу структуру, інше розуміння.
Чи можливо, щоб в Гамбурзькій філармонії прозвучала українська музика?
Можливо. Якщо мене запитають про увертюру, то я виберу українську увертюру. Великий уклін Оксані Линів, яка завжди рекламує нашу музику, де тільки можна. Так і треба робити. Немає чого стидатися.
Якби у тебе була така можливість вибору, які твори українських композиторів ти би запропонував?
Симфонічні твори Станковича, Грабовського, Гнатишина, хотів би зробити П’яту симфонію Сильвестрова, концерт Барвінського. Якби мені зараз запропонували увертюру, я б заграв «Купало». Україна в Європі вже перестали бути екзотикою. Якщо українські музиканти поступово будуть брати у симфонічний репертуар на європейських виступах наші твори, то через 10-20 років Сильвестрова будуть грати всюди, як Пендерецького.
У кожного диригента є свій підхід до оркестру, свій «вау-ефект», який глядач не вловить, але оркестр його бачить. Як ти привертаєш до себе оркестр, щоб він тебе слухав?
Не щоб слухав, а щоб співпрацював. Власне, в цьому і є ключ до успіху. На першій лекції у Відні професор Вільднер казав: «Часи змінилися, вже немає диригентів-диктаторів, а ті хто залишився, доживають своє». Диригент має бути friendly. Найголовніше — це компетенція. Я співпрацюю з музикантами. Після першого прогону ніколи не кажу, як твір має звучати. Слухаю пропозицію кожного музиканта. Якщо вона мені подобається, навіщо щось міняти? Якщо на концерті якийсь музикант зіграє такт нерівно, але так, що аж за душу візьме, я це прийму. І публіка, і кожен критик це вибачить. Музикальність, емоція — це найголовніше.
Читаючи твою біографію не можеш не зауважити, що де б ти не вчився, всюди створював оркестр. Тут виникає питання: навіщо?
(Сміється — ред.). Це питання, яке я ставив собі під час карантину: «Що ми робимо, коли людям немає за що хліба купити?». Навіщо що — навіщо збирати оркестр?
Так. Постійно. Ти робиш це впродовж життя, навіть коли ще не був професійним диригентом. Яка мотивація?
Я ніколи не ставив собі це питання, тому мені це здавалося нормальним. Лідерські якості у мене завжди були, з цим не було проблем. А оркестри — я зрозумів що це моє, коли мені було 12 років.
Який ще буває Ярослав Шемет, крім того, що він збирає оркестри і диригує?
Якраз на карантині мені треба було вчитися бути іншим. Я, в принципі, за пультом від 13 років. Щось було крім цього — навчання, наприклад. Але у музикантів так завжди — чого нам всі заздрять — короткі цілі, від концерту до концерту. Ми не приходимо в офіс, де «знову цей excel». За рахунок цієї мети та руху вперед ми і живемо. І тут раптом карантин — і що робити? Читав книжки, дивився якісь серіали, слухав, що відбувається у світі взагалі.
Пандемія змінила наше мислення. Це має піти на користь людям.
Тому що люди будуть цінувати музику більше чи оркестри стануть кращими?
Середньостатистичний глядач ще більше став цінувати живі виконання. Наше мистецтво не помре. Ми перейдемо метаморфозу, яка буде тільки на плюс — і глядачам, які почнуть відвідувати концерти, і музикантам, чий рівень зросте.
Уявімо, що тобі потрібно сьогодні змінити професію. Якби ти не був диригентом, ким би ти став зараз?
(Довго мовчить — ред.). Я шукаю професію, яка мені би так само подобалася. Педагог?
А якщо змінити взагалі напрямок?
Це для мене катастрофа… Перекладач польсько-український чи історик. Дуже складно знайти відповідь. Але я би точно не обирав професію лише заради грошей. На щастя, я є і буду диригентом.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon