Чи не кожен шанувальник академічної музики знає, що Вівальді — рудий священник, il Prete Rosso. Це прізвисько викарбовано навіть на меморіальній табличці, встановленій на честь композитора навпроти венеціанського Ospedale della Pietà («Притулку Милосердя»), де Вівальді викладав з 1703 до 1740 року.
Дивне сполучення
Якщо добре поміркувати над поєднанням слів «рудий» та «священник», то знайдемо тут щось дивне. Рудий колір волосся, як відомо знов-таки майже кожному, зустрічається вкрай рідко. Рідкісне і незвичайне — завжди підозріло! Колись вважалося, що рудоволосий повинен обов’язково бути розбещеним та шаленим — тільки тому, що рудий. Італійські художники зазвичай зображували рудим Юду Іскаріотського. Набагато рідше зображували рудим царя Давида, хоча про його руде волосся повідомляє Біблія: факти зазвичай програють битви проти Голіафа чуток і усталених переконань. Ну справді: який з рудого може вийти священник?! Отже не варто дивуватися, що про Вівальді ширилася безліч пліток.
Музика для дівчаток з притулку
Якщо рудий викладав у притулку для дівчаток — значить, він неодмінно поводився з ученицями неналежним чином. Тому що рудий. І нехай факти свідчать про те, що Вівальді за тридцять сім років роботи створив в Ospedale della Pietà один з найкращих в Європі музичних колективів: оркестр, хор і ансамбль солісток. Щоправда, в роботі були тривалі перерви, але начальство охоче виплачувало композитору чималі відпускні — за умови, що він регулярно писатиме нові твори для притулку.
З кого ж складався дивовижний колектив, який викликав щирий захват у найвимогливіших шанувальників? Тут варто сказати, звідки, власне, з’являлися вихованки венеційських притулків. Річ у тім, що у XVII столітті у Венеції було безліч молодиць вельми легкої поведінки. У них не було ані можливості, ані бажання ростити своїх дітей самостійно. Крім того, ці жінки часто страждали на всілякі захворювання, що діставалися у спадок їхнім дітям — тим самим, яких віддавали в венеційські сиротинці…
… Під час концертів в Ospedale музикантки розташовувалися на високому балконі. Від слухачів їх приховували ще й чавунні грати. Отже, розгледіти дівчат було неможливо. Можна було лише уявляти, як виглядають чарівні створіння, що видобувають ці чарівні звуки.
У 1743-44 роках секретарем французького посла у Венеції працював Жан-Жак Руссо. (Хоча Вівальді на той час уже виїхав з Венеції, найвищий виконавський рівень тримався ще багато десятиліть.) Зачарований співом і грою вихованок Ospedale Руссо доклав чимало зусиль, щоб потрапити на «відкритий» концерт для обраної публіки. Як же він розчарувався, коли побачив спотворені спадковими хворобами обличчя дівчаток! Але розчарування знову змінилося захопленням, коли він розгледів у них відбиток істинного натхнення. Від розглядання облич Руссо повернувся до того, чим взагалі-то є сенс займатися на концертах — слухати музику. Спробуємо і ми нарешті перейти до музики — поки що тільки до найвідомішої частини спадщини Вівальді.
Концерти
Знову-таки широко відомо, що він написав величезну кількість інструментальних творів: приблизно 600 концертів для оркестру і, що особливо важливо, для оркестру з різними сольними інструментами. Власне, він писав соло для всіх інструментів, які в його час могли грати соло.
Слово «концерт» взагалі-то означає «згоду» або «злагоду»: в концертному виконанні слухачі понад усе цінують саме злагоджену гру усіх інструментів. Але Вівальді зазвичай перетворював свої концерти на змагання між солістом (або декількома солістами) та оркестром. Точніше кажучи, з оркестром змагалися солістки, бо більшість концертів Вівальді написано для тих самих вихованок Ospedale della Pietà. Вони, виявляється, грали не тільки на ніжних скрипках і флейтах, а й на дебелих фаготах та контрабасах! І навіть на трубах. Фактично саме Вівальді запровадив моду на віртуозні сольні партії, де виконавець може показати всі свої можливості і всі чесноти свого інструмента.
Ремесло чи магія?
У більшості концертів можливість продемонструвати свої можливості мали його учениці, але деякі концерти він усе-таки писав для себе самого і для демонстрації своїх власних унікальних виконавських здібностей. Фантастична віртуозність Вівальді підкорювала, приголомшувала і гіпнозувала не тільки вишукану венеційську публіку, а і європейську аристократію, включно кількох королів. Шанувальником мистецтва Вівальді був, наприклад, імператор Священної Римської імперії Карл VI. Кілька разів грав Вівальді і перед своїм найвищими начальством — римськими папами.
Але він же був рудим! А рудий цілком міг продати душу нечистій силі за вміння видобувати зі скрипки чарівні звуки! Про Вівальді цю байку розповідали задовго до того, як її почали пов’язувати з Паганіні. Ось Кореллі — він всього досяг геть-чисто сам: щоб переконатись у цьому, варто було лише подивитися, як червоніло від напруги його обличчя і як шалено оберталися очі, коли він тягнув свої знамениті довгі ноти! У Вівальді ж все виходило якось напрочуд легко. Підозріло легко.
Один концерт шістсот разів
Підозрілою також є легкість, з якою Вівальді писав концерти. Знову ж таки всім відомо, що про це сказав Ігор Федорович Стравінський: Вівальді, мовляв, просто шістсот разів написав один концерт. І в певному сенсі Стравінський абсолютно мав рацію: Вівальді безліч разів написав той самий концерт, як Шекспір 154 рази написав той самий сонет, а японці століттями писали — і досі, здається, іноді пишуть — те саме хайку. Порівняння з японцями навіть доречніше, тому що саме Вівальді встановив практично незмінну формулу тричастинного — саме тричастинного! — концерту: швидко-повільно-швидко. Щоправда, інколи з додаванням невеличкого повільного вступу.
Музична думка
Цю формулу помітити дуже просто. Дещо складніше помітити іншу формулу, яку також впровадив саме Вівальді: формулу викладу того, що пізніше стали називати «музичною думкою». Афоризми Стравінського до цієї формули не долітають, втім, її помітив Йоганн Ніколаус Форкель, перший біограф Йоганна Себастьяна Баха.
Річ у тім, що в молодості Бах старанно вивчав скрипкові концерти Вівальді й навіть зробив перекладення кількох концертів для клавіру та органу. Форкель пише: «Переробляючи скрипкові теми та пасажі, спочатку не призначені для виконання на клавірі, він осягав ще й закономірності музичного мислення».
Які саме? Дуже просто: спочатку треба знайти яскраву музичну ідею. Бажано, щоб вона була перш за все мелодією, але можна і яскраві сполучення акордів, цікаву ритмічну формулу — головне, щоб було легко запам’ятати і потім впізнати. Тепер треба стисло викласти цю ідею, а потім витягти з неї найяскравіше і розвивати. Бажано у вигляді знаменитих вівальдівських секвенцій. А потім треба поставити крапку, тобто вимовити який-небудь добре відомий кінцевий гармонічний зворот. Але зробити це треба так, щоб з’являлося бажання послухати приблизно те ж саме щонайменше два-три рази. Тільки в інших тональностях. І лише потім можна повернутися до початку і сказати приблизно те ж саме. Тільки остання крапка має бути справжньою, жирною. Так виглядають всі перші частини концертів Вівальді.
Для других частин формула інша: неодмінно потрібна протяжна, наспівна мелодія. Кантилена. Цю мелодію треба розділити на дві частини: в першій частині мелодія має насилу віддалятися від вихідного пункту, а в другій частині — з полегшенням повертатися. В кінці другої частини можна, хоча і не обов’язково, поставити щось на зразок музичного знаку. Тепер можна переходити до фіналу, який зазвичай буває у формі рондо, тобто бігу (або, принаймні, дуже швидкої ходи) по колу. Тут головна думка повторюється стільки разів, скільки композитор вважає за потрібне, а між повтореннями можна похвалитися віртуозністю, але тільки так, щоб не забути повернутися до головної думки.
Простий рецепт смачної страви від маестро Вівальді
Ось, власне, і всі секрети виготовлення гарного концерту для соліста з оркестром: порядок, зв’язність і співмірність. Так само просто, як, скажімо, зварити борщ. Ну, хто ж не знає, що борщ взагалі-то зварити дуже легко?! Тільки чомусь у всіх він виходить різний. І чим старанніше все робиш — тим ймовірніше, що у певний момент все зіпсуєш. Так ось, Вівальді готував свої музичні страви з неабиякою легкістю. Тому що вмів. Або, можливо, тому, що був рудий …
Що послухати?
В першу чергу я б порекомендував чудовий концерт для флейти, гобоя і фагота соль мінор (RV 103 – номер за каталогом, який склав данський музикознавець Пітер Ріом). Тут добре чути, як флейта з гобоєм обмінюються короткими мелодійними фразами. Це називається «рухомим контрапунктом» і вважається проявом неабиякої композиторської майстерності. Але знову ж таки з якою легкістю зроблено!
Дуже цікаво порівняти два способи, якими Вівальді уявляє собі та презентує слухачам бурю на морі. Одну «Бурю на морі» («La tempesta di mare» RV 433) створено за допомогою флейти та струнних. Інша — для скрипки соло і струнних (RV 253). До речі, її опублікували в одному збірнику зі знаменитими «Порами року», про які варто було б поговорити окремо…
А взагалі, концерти Вівальді дуже короткі: зазвичай кожний триває менш як десять хвилин. Не встигаєш розкуштувати! Саме тим, кому з певних причин хочеться трохи більше Вівальді, я б порадив послухати один з його опусів повністю. Скажімо опус 3 під назвою «Гармонічне натхнення» («L’estro Armonico») або опус 4 під екстравагантною назвою «Екстравагантність» («La stravaganza»). Якщо ж слухати опус 8 під назвою «Суперечка гармонії і винахідливості» («Il cimento dell’armonia e dell’inventione»), то там можна зустріти старих знайомих — «Пори року», один з варіантів «Бурі на море» і ще багато цікавого.