Джеймс ВанДемарк, якого газета The New York Times визнає блискучим віртуозом контрабаса, був відзначений за «винятковий дар» та «спонтанні музичні інстинкти» під час дебюту в Лінкольн-центрі. Після сольного виступу з оркестром Міннесоти у віці лише 15 років надалі він виступав з провідними оркестрами, зокрема Нью-Йоркської філармонії, Камерний оркестр Святого Павла, Філармонії Буффало та Симфонічний оркестр Нідерландського радіо.
Універсальний музикант, ВанДемарк виступав на сольних концертах з Андре Воттсом та співпрацював з такими ансамблями, як квартети Гварнері та Клівленда. Він є першим виконавцем ряду творів, серед яких і музика композиторів, лауреатів Пулітцерівської премії. ВанДемарк продовжує надихати як професор контрабаса та співголова кафедри струнних інструментів у Музичній школі Істмена. Його студенти обіймають посади у провідних оркестрах світу.
14 травня музикант дасть майстерклас для молодих виконавців у Львівській національній філармонії, і там само 16 травня Академічний симфонічний оркестр співпрацюватиме з ВанДемарком у рамках 44-го Міжнародного фестивалю «Віртуози», представляючи світові прем’єри концерту для контрабаса двох українських авторів, — композиції були написані за ініціативи басиста. 23 травня концерт під батутою Теодора Кухара відбудеться і в Національній філармонії України (Київ).
— Розкажіть, як ви познайомилися з творчістю композиторів Коломійця та Шведа та як виникла ідея двох концертних замовлень?
У мене склалися особливі зв’язки з українським народом ще з підліткового віку, коли я жив сам у Канаді. У віці 17 років я грав на контрабасі в оркестрі, і тоді одна українська родина прийняла мене до себе на рік, допомагаючи впоратись із великою кількістю обов’язків. Цей вчинок залишив по собі відчуття вдячності на все життя.
Згодом, коли я почав викладати контрабас в Істменській школі музики, одним із моїх найближчих друзів став скрипаль Олег Криса. Він родом зі Львова, його родина тісно пов’язана з музичним життям міста. Ми з ним дуже зблизилися, і я також подружився з його дітьми, які приблизно мого віку.
Я завжди стежив за подіями в Україні, особливо під час війни, і щиро підтримую український народ. Коли дізнався, що мій давній друг Теодор Кухар, з яким ми свого часу грали камерну музику в Пуерто-Рико, диригує Львівським національним філармонійним оркестром у турі США, я був у захваті. На одному чи двох концертах солістом виступав Олег Криса.
Під час виступу оркестру в Істменській школі музики в Рочестері сталося так, що їм не вистачало одного контрабасиста — через хворобу чи сімейні обставини той змушений був повернутися додому. Після репетиції, приблизно за годину до концерту, Тед підійшов до мене й запитав, чи зможу я замінити його. Я усвідомив, що знаю програму, тож з радістю погодився.
Я познайомився з усіма музикантами оркестру — вони справили на мене чудове враження, особливо контрабасова група. Концерт пройшов блискуче, оркестр неодноразово викликали на біс. Тед розповів, що наступний виступ відбудеться в Карнегі-Голі, і я одразу сказав: «Я обов’язково приїду».
Так наші стосунки з оркестром продовжилися, багато в чому завдяки головному диригентові. Оскільки я в минулому замовляв чимало нових творів для контрабаса, мені здалося важливим залучити українських композиторів до написання нових творів для цього інструмента. Я дуже хотів виконати ці твори в Україні — за будь-яких обставин. По суті, саме це зараз і відбувається.
— Ви вже співпрацювали з оркестром раніше, але це буде ваш перший візит до України, чи не так?
Я роками чув про Україну від моїх тамтешніх друзів. Тож настав час — і тепер у мене є ці два чудові твори, які я хочу зіграти. Я познайомився з обома композиторами через Теда Кухара та його друзів. Мені пощастило поспілкуватися як з Максимом Коломійцем, так і з Михайлом Шведом про те, якого звучання вони очікували від інструмента та про те, що вони хотіли передати через музику.
Варто зазначити, що обидва композитори самі є дуже досвідченими інструменталістами: Максим — гобоїст, Михайло — піаніст. Вони знають, що роблять; вони майстерно писали як для контрабаса, так і оркестру.
— Ви працювали з ними безпосередньо, перш ніж вони почали писати? Чи мали ви вже можливість побачити партитури?
Так. Твір Михайла Шведа називається «Свіча». Твір Коломійця — це Концертино у трьох коротких частинах.
У «Свічі» Шведа ви почуєте високий ліризм — щось приголомшливе та глибоке. І в майбутньому буде ще більше «Свічі»: ймовірно, ще дві частини. У Коломійця музика захоплена та лірична. Деякі частини мають досить вільний характер. Проте обидва твори об’єднує прекрасний ліризм — чудова риса для контрабасової музики.
- Mykhailo Shved. Candle
У Концертино Коломієць досліджує весь діапазон баса, включаючи значну частину нижнього регістру. Буде дуже цікаво подивитися, як це поєднується з оркестром. Слухаючи цей твір, я згадую, як підлітком ходив у Канаді на концерти українських хорів, їхній насичений, низького регістру експресивний спів. Його музика передає це відчуття разом з іншими якостями, які в обох творах здаються майже небесними. У Концертино (я знаю, що автор не хотів би, щоб я це розкривав) несподіваний фінал. Він досить театральний, але поки збережемо це в таємниці.
Обидва твори сповнені сенсу. Вони без слів, проте через музику ви почуєте, що говорить кожен композитор — дещо глибоко пов’язане з цим моментом, як би ви його не визначали. Це справжня честь мати можливість їх зіграти.
— Ви згадали, що раніше замовляли твори для контрабаса. Відомо, що для багатьох композиторів це може стати викликом. Які якості ви шукаєте у творах, запрошуючи композиторів писати для цього інструмента? Що для вас найважливіше в цьому процесі?
Я думаю, що найважливіше — і це був мій підхід завжди — дати композиторам повну свободу, дозволити їм писати так, як вони хочуть, не кажучи: «О, ви повинні написати це для мене».
Зокрема, з Коломійцем та Шведом я не мав наміру нічого диктувати. Звичайно, я хотів, щоб вони були знайомі з моїми можливостями, але я також сказав і Максиму, і Михайлу: «Ви повинні говорити те, що хочете сказати, а моя роль — спробувати втілити це в життя».
- Maxim Kolomiiets. Concertino
Колись чотири лауреати Пулітцерівської премії писали для мене твори. І всі вони були дуже різними. Наприклад, Джан Карло Менотті добре знав мою гру. Він часто чув мої виступи на фестивалі в Сполето в Італії, яким керував. Менотті пропонував невеликі консультації під час процесу, але зрештою написав доступний твір для контрабаса. Прем’єра цього концерту відбулася з Нью-Йоркським філармонійним оркестром.
Інший приклад — лауреат Пулітцерівської премії Джозеф Швантнер, який написав щось зовсім інше: твір, який піднявся в стратосферу за висотою звуку. Він навіть попросив мене трохи насвистувати та співати під час виконання. Тож ніколи не знаєш, що отримаєш, але я хотів низку творів, які не були б типовими п’єсами для контрабаса. І я гадаю, що це знову відбувається з цими двома композиторами. Можливо, мета схожа, але шляхи, якими вони її досягають, зовсім різні — і це так захоплює.
— Скажімо, ви могли б обрати лише один музичний стиль на все життя. Що це було б, і що робить його вашим улюбленим?
Це каверзне питання. Я люблю грати все, що маю зіграти. Мій улюблений твір завжди той, який я граю — це єдиний спосіб, що працює для мене та людей, які приходять мене послухати.
Мені справді подобається музика всіх періодів. Я дуже адаптивний. Наприклад, в одному із творів, написаних для мене нещодавно, я мав співати весь час — і це був додекафонний твір. Тож я грав і співав усі ці дисонансні інтервали одночасно. Чесно кажучи, це була чудова наука, майже як отримати ступінь доктора філософії з теорії музики, просто аби мати змогу чути це та виконувати точно. Але мені подобалося це робити. Це було зовсім не схоже на все, що я робив раніше.
Я не хочу робити одне й те саме весь час, тож весь цей досвід буде для мене іншим з усіх боків. Тим не менш, я не міг би бути щасливішим від музики, яку щойно отримав від українських композиторів.
Мені справді подобається все це. Я люблю грати бароко, я люблю грати в оркестрах — хоча я більше не граю в оркестрі на повну ставку. Я також навчаю студентів з широким колом інтересів. Більшість моїх студентів зосереджені на кар’єрі в симфонічному оркестрі, але деякі є фахівцями з сучасної музики, а деякі — джазовими виконавцями. Один з моїх студентів навіть став дуже відомим рок-н-рольним басистом. І в мене таке відчуття: якщо ви можете досягти успіху в музиці, роблячи щось, то ви молодець.
— Ось ще одне нелегке питання для вас: який стиль музики найприродніше звучить на контрабасі на вашу думку, і який твір був для вас найцікавішим або найдивовижнішим для виконання?
Принаймні, якщо говорити про твори, написані для мене, то це, безумовно, концерт Менотті. І я почувався дуже комфортно, виконуючи його, хоча він дуже складний технічно. Також твори деяких інших молодших композиторів, які писали для мене, наприклад, твір молодого афроамериканського композитора Набате Айлза, заснований на джазі. Проте абсолютно чесно кажу, що ці два твори, які я виконаю в Україні, будуть найкращими. Коломієць і Швед пишуть зовсім по-різному. Але в мене таке відчуття, що ці твори точно приваблять людей своїм голосом, а не лише будуть показувати мене, як соліста.
— Ви маєте досвід викладання, пов’язаний з Музичною школою Істмена. Чи не могли б ви поділитися тим, що є специфічним у навчанні гри на контрабасі? В Україні, у наших музичних академіях, не так багато контрабасистів.
В Істмені у мене зараз 18 учнів, хоча зазвичай їх близько 20 або 21. Істмен вважають місцем, де студенти можуть отримати повну, але й різноманітну музичну підготовку, якщо вони цього хочуть. З огляду на те, як музична сцена в США розвивалася останніми роками — і як вона може продовжувати змінюватися — я вважаю, що вкрай важливо навчити студентів грати на найвищому можливому технічному та музичному рівні, а також познайомити їх із різноманітними музичними стилями. Основи завжди однакові: потрібно грати з чудовою інтонацією, легкістю та майстерністю, з фізичною усвідомленістю, з добрим слухом. Треба бути фізично повноцінним та ефективним, щоб гра відчувалася природною, а не складною.
Я наголошую на всьому цьому. А потім, у певний момент, треба запустити цих молодих музикантів у ту кар’єру, яку вони оберуть. Я не можу передбачити, як виглядатиме кар’єра через 30 років.
У мене зараз є студенти, яким 50 і 60 років — я навчав їх, коли їм було за 20. Це був довгий шлях для них.
Викладацький досвід дав мені ширше бачення: не лише того, як люди можуть досягти успіху в музиці, але й того, як вони можуть бути щасливими в музиці. А якщо ви можете і досягати успіху, і бути щасливим — це ще краще.
— Коли ви казали про різноманітність, я згадала, що багато контрабасистів також є композиторами. Ви пишете музику?
Ні, не пишу. Ось чому я роблю замовлення. Крім того, Швед і Коломієць — справді досконалі музиканти.
Я люблю слухати різну музику; завжди любив. Я походжу з музичної родини — одна з моїх сестер та її чоловік викладали гру на фортепіано в Північно-Західному університеті — тому, зростаючи, я був постійно оточений музикою, від рок-н-ролу до опери. Слухаючи стільки музики з раннього віку, я усвідомив дещо: я, мабуть, втратив цю можливість стати композитором, — і це абсолютно нормально. Без проблем визнаю та захоплююся, коли хтось інший має надзвичайний дар створити дещо справді неймовірне.
Я можу уявити, що міг би написати композитор. Я можу показати їм свій «словниковий запас» — тобто те, що я можу робити на інструменті — і запросити їх: «Використовуйте його як завгодно для свого послання». Але компонувати все це самостійно? Ні, такого ще не було.
— Цікавий факт — ви почали грати на контрабасі у 14 років. Ви грали на якомусь інструменті до того?
Ні, не грав. Але я чув музику з того часу, як був немовлям. Моя сестра, яка займалася на фортепіано шість годин на день, також була моєю нянею — вона буквально саджала мене під фортепіано. У дитинстві я постійно ходив на захопливі концерти, бо чоловік сестри був переважно концертмейстером і грав для багатьох великих оперних зірок 1950-х і 60-х років. Концерти не завжди подобалися мені тоді, але я чув це. Тож я виріс в оточенні музики.
Коли я почав грати у віці 14 років, у мене був чудовий вчитель, і я повністю закохався в інструмент — і в саму музику. Все це прийшло саме в потрібний час. Це був інакший шлях, ніж той, який би обрала більшість людей сьогодні — зазвичай уроки починаються набагато раніше, що я б також рекомендував. Але для мене це спрацювало. Без нарікань.
— Тут, в Україні, ми починаємо, як зі скрипкою, у п’ять чи шість років.
Ну, коли я почав займатися, також не було маленьких контрабасів. Зараз у нас є такі, але я був такого ж зросту в 14 років, як і зараз. Тож я також можу сказати, що відколи я почав грати, я так і не виріс (сміється). Це загальмувало мій ріст. Але, знаєте, все гаразд.
— З басом також важко подорожувати.
Це виклик, особливо зараз, коли потрібно дістатися до України. Тож я планую позичити інструмент. Ймовірно, один у Львові, а інший у Києві. У мене є кілька друзів, і ми вже обговорювали, як це зробити. Це поточний план. Навіть подорожі Сполученими Штатами з басом можуть бути складними, але доставити його до Польщі, перетнути кордон, пройти митне оформлення та керувати цією величезною, гігантською валізою… Було б набагато простіше просто витратити день, пристосувавшись до гри на чужому інструменті.
— Ми часто ставимо це питання іноземцям, які відвідують Україну. З огляду на війну, чи було для вас важким рішенням приїхати?
Що ж, бувають моменти, коли всі ми повинні відстоювати свободу, демократію та справедливість. Це той момент. І я не хочу просто стояти осторонь і спостерігати. Знову ж таки, як я вже казав на початку, у мене є борг перед українським народом. Ви піклувалися про мене, коли я був дитиною. Тепер моя черга.
Отже, Слава Україні.
Читайте також: