У лютому 2025 року в Україні стартував перший фортепіанний конкурс Ukrainian Piano Awards. Його ініціаторка — відома українсько-шведська піаністка Наталія Пасічник, партнер події — Львівська національна філармонії імені Мирослава Скорика. Задум конкурсу постав з особистого шляху музикантки, де досвід совєтського минулого поступово змінювався на усвідомлення поклику відродити й утвердити українську спадщину у світовій музиці.
— Як у вас виникла ідея створити цей конкурс? Які його основні ціннісні засади?
Корені цієї ідеї слід шукати у моєму власному досвіді. Попри те, що я вже понад 30 років не живу в Україні, мою першу музичну освіту я здобула саме там. На початку 90-х років, коли я завершувала навчання у консерваторії, майже жоден піаніст, який прагнув зробити кар’єру соліста, не включав до свого репертуару великі твори українських композиторів. Виконання української музики було радше даниною формальності — для випускних іспитів чи рідкісних українських конкурсів, тоді як основа концертних програм складалася переважно з творів Рахманінова й Чайковського — це вважалося необхідною умовою для успішної кар’єри за кордоном.
Піаністи, свідомо чи ні, десятиліттями обслуговували імперські інтереси Росії, поширюючи її музику у світі.
Саме тому сьогодні, навіть під час повномасштабної війни, настільки складно вести конструктивний діалог у культурному середовищі щодо ролі російської музики у просуванні імперського мислення. Ми самі допомагали цементувати її статус як величної, незмінної, а про українську музику просто не знали.
Конкурс Ukrainian Piano Awards має на меті почати змінювати ситуацію. Він створений, щоб мотивувати українських піаністів відкривати власну музичну спадщину, формувати репертуар із масштабних творів українських композиторів, адже вони мають бути відомі світові так само як і твори Рахманінова. Вони володіють не меншою художньою цінністю, що щоразу підтверджується, коли їх виконують у професійних колах на Заході. Просто історично так склалося, що українська музика не отримувала належних можливостей для визнання. Це стало особливо очевидним для всього світу у 2022 році.
Ми хочемо підтримати молодих піаністів, які попри війну продовжують грати й розвиватися. Професія піаніста вимагає величезних фізичних, емоційних, психологічних і інтелектуальних ресурсів — це одна з найскладніших творчих діяльностей. Ми прагнемо створити для українських молодих піаністів можливості розвитку кар’єри, виступів у Європі, участі в майстер-класах і міжнародних проєктах. У довгостроковій перспективі плануємо перетворити цей конкурс на міжнародний, щоб найкращі піаністи світу вивчали та формували репертуар саме з української музики.
Для цього передбачений значний призовий фонд, який надалі зростатиме. Ми хочемо підштовхнути піаністів до відкриття та популяризації української музики. Включення у програму другого туру обов’язкового твору великої форми українського композитора — це крок, який повинен руйнувати шаблонне мислення.
Деякі конкурсанти перепитували, чи справді у другому турі потрібно виконувати твір з окресленого списку українських композиторів — Лисенка, Косенка, Ревуцького, Барвінського та Лятошинського. Це показує, що навіть сьогодні, через 30 років після здобуття Україною Незалежності, у навчальних закладах ситуація суттєво не змінилася.
Досі існує нерозуміння того, що українська музика має величезну мистецьку цінність і не потребує порівнянь чи виправдань.
Варто лише подивитися, як працює російська музична пропаганда: на Заході виконують лише кількох російських композиторів — Чайковського, Рахманінова по колу без перерви, ще Стравінського, Прокоф’єва та Шостаковича. І цього достатньо, щоб створити ілюзію грандіозності російської музичної традиції. Ми ж маємо багато чудових українських композиторів, але вони залишаються невідомими через історичні обставини. Ті ж Барвінський чи Ревуцький — вони мали б стати такими ж знаковими постатями, як Рахманінов, якби їм дали можливість розвиватися.
— Що ви вважаєте головною метою конкурсу у найближчому майбутньому?
Наша мета — змінити підхід до формування репертуару українських піаністів. Спершу — серед українських музикантів, а згодом — і серед світових виконавців. Ми прагнемо, щоб українська музика була впізнаваною, вивчалася та виконувалася нарівні з творами інших класиків. Тому одним із найважливіших призів конкурсу є не лише грошові винагороди, а й можливість виступів за кордоном, участі в майстер-класах, контактів із міжнародними музичними агентами.
— Як виглядає цей механізм?
Я почала працювати з цим питанням ще з часів, коли була в журі конкурсу Горовиця. Ще тоді я запровадила дві власні премії для українських піаністів, яких ми потім запрошували до Швеції на концерти. Вони отримували можливість працювати в міжнародному середовищі, розуміти рівень конкуренції.
Зараз цей механізм значно розширюється. Ми надаємо більше концертів, більше можливостей для виступів за кордоном, більшу видимість українських піаністів на міжнародній арені. Ми також маємо амбітний план на наступний рік — залучити найкращих піаністів світу до вивчення українських фортепіанних концертів, адже в нас є 3–4 гідні фортепіанні концерти, які цілком можуть звучати на найбільших сценах світу. Це лише початок масштабного процесу просування і закріплення присутності України на світовій музичній сцені. Це поштовх до того, щоби спочатку принаймні українські піаністи звернули увагу на ці твори й на свою місію. Адже на фронті у нас є візія, в спорті є, у літературі, а в високій музичній культурі досі весь час дискутується — можна грати Чайковського чи ні.
— Коли 30 років тому ви вирішили їхати за кордон за додатковою освітою, що вас тоді спонукало і що ви можете порадити музикантам у сьогоденні?
Час, в якому живуть молоді піаністи зараз і час кінця 80-х – початку 90-х, — це як два різні всесвіти. Єдине, що поєднувало ці два світи, — це тривала традиція сприймати Москву як головний орієнтир для піаністів. І це вважалося найбільшим здобутком — поїхати в Московську консерваторію або взяти участь у якихось конкурсах, особливо в російських. Звідси, гадаю, йшло не просто бажання, а потреба піаністів мати в репертуарі Рахманінова. Для мене це теж було важливим моментом у кар’єрі та в моєму сприйнятті себе як піаністки. Я розповім, як я звільнилася від цього впливу. Це дало мені поштовх до свободи та самовизначення.
У мої молоді роки я багато їздила на конкурси, бо це був чи не єдиний спосіб показати себе, знайти агента й почати кар’єру концертуючого піаніста. Одного разу я була на конкурсі в Епіналі (Франція). Це було ще до цифрових прослуховувань і YouTube, тому всі прослуховування відбувалися наживо.
У першому турі було 250 учасників, і прослуховування тривало п’ять днів. Моє прослуховування було на четвертий день, а програмку одразу я не взяла, тож пішла слухати перших учасників, не знаючи їхніх імен, країн та біографій. Я просто відзначала для себе, що подобається, а що — ні.
На той момент я вже кілька років жила на Заході й розуміла стилістику, відмінну від тієї совєтсько-російської, в якій виховувалися ми. Адже тоді ще не було такого доступу до інформації, як зараз, коли можна просто увімкнути YouTube і почути всіх підряд. І ось, коли я прочитала біографії тих учасників, чиє виконання мені зовсім не сподобалося, то побачила, що вони були випускниками або аспірантами Московської консерваторії. І зрозуміла: якби я знала це перед прослуховуванням, то, мабуть, слухала б їх зовсім по-іншому.
Це стало для мене відкриттям. Я усвідомила, що це все фейк.
Нам роками нав’язували думку, що лише російська музика велика і має справжню артистичну цінність, так само як і російські піаністи. Нас вчили захоплюватися їхньою агресивністю, впевненістю, певною «нахабністю» у виконанні.
Я вже давно нікому нічого не раджу, але українським піаністам, які зараз живуть у непростий час, я б побажала цінувати себе, свою культуру та Україну. Я не маю на увазі впевненість у власних здібностях. Важливо розуміти, що ти представляєш країну, яка зараз для світу значить набагато більше, ніж будь-коли.
На жаль, у сфері класичної музики досі панує культ російської школи. Російські піаністи завжди приїжджають на Захід з чіткою метою — просувати свою музичну традицію. Українським піаністам теж потрібно формувати в собі це розуміння. Якщо ти їдеш за кордон, пам’ятай, що ти український піаніст. Раніше така перспектива була майже неможливою, але тепер світ відкрився для українських виконавців й українські піаністи мають шанс зайняти свою нішу у світовій музичній культурі. Єдине, що потрібно ніколи не забувати, що ця можливість здобута кров’ю.
Інформаційна довідка:
21–22 квітня у другому турі конкурсу серед 15 учасників-громадян України будуть визначені переможці, які не лише отримають матеріальні премії по 50 000 шведських крон, а й здобудуть право зіграти концерти з оркестром та речиталі в Скандинавії. У обов’язковій програмі — крім твору композитора романтичної епохи, твір великої форми з доробку Лисенка, Косенка, Ревуцького, Лятошинського або Барвінського, а також композиція сучасного українського митця ХХІ століття на вибір.
Ініціаторка конкурсу Наталія Пасічник — засновниця та директорка Українського інституту в Швеції, артдиректорка кількох європейських музичних фестивалів протягом багатьох років (зокрема, «Європейський фестиваль: Українська весна»). Піаністка здійснила численні комерційні записи для таких компаній, як BIS Records, NAXOS, OPUS 111, Pro Musica Camerata, Musicon. Пасічник є лауреаткою П’ятого Північного конкурсу піаністів у Нюборзі (Данія, 1998), Всесвітнього конкурсу піаністів у Цинциннаті (США, 1999), а в 2001 році отримала спеціальну премію на Міжнародному конкурсі піаністів імені Умберто Мікелі в Мілані (Італія). Вона є першою шведською музиканткою, яка отримала золоту медаль Global Music Awards (2024).
Читайте також: