Останніми роками практика створення якісних студійних записів української музики потроху набирає обертів — на велику втіху всієї мистецької спільноти. Літо 2026 року не стане винятком. Уже в червні цього року вийде новий альбом фортепіанної музики сучасного композитора Віталія Вишинського, записаний піаністом Владиславом Мокрицьким у межах реалізації стипендії Українського культурного фонду.
Презентація альбому відбудеться 19 червня в Національній музичній академії України. У межах події прозвучить наживо декілька творів із релізу.
Про значення грантів та стипендій для сучасних українських музикантів, про співтворчість композитора й виконавця та про концепцію нового альбому говоримо з Владиславом Мокрицьким та Віталієм Вишинським. Розмову починаємо з грантового шляху, який і привів Владислава Мокрицького до реалізації цього проєкту.
Владислав Мокрицький: Усе почалося ще наприкінці 2024 року, коли у Віталія вперше виникла ідея податися на стипендію Українського культурного фонду з проєктом «Re-досвідчення дитинства» — і він її отримав. Ми з вокалісткою Оленою Піньковською брали участь у його проєкті як виконавці вокального циклу «Дитячість», і тоді ж прийшло розуміння, що можна було б записати ще більше музики Віталія. Але за правилами УКФ той, хто вже виграв стипендію, повторно претендувати на неї не може. Тож цього року на стипендію з проєктом запису фортепіанного альбому подався я.
Читайте також: Проєкт «Re-досвідчення дитинства». Віталій Вишинський про (не)дитячу музику
Гранти — це доволі складна й бюрократизована система, і обсяг підготовчої роботи часто демотивує тих, хто подається вперше. Але з досвідом учасника проєкту це вже набагато легше — тим паче що я мав підтримку Віталія.
Віталій Вишинський: Насправді мій грантовий досвід мінімальний — на рівні статистичної похибки. Я подавав різні заявки, але нічого не отримував. Стипендія УКФ, яку я здобув у 2025 році, стала моєю першою успішною спробою такого роду, і тоді це дуже надихнуло, дало енергію та завзяття. Адже коли вам умовно 40+ або 50+ років, отримувати грантову підтримку вже трохи важче, а коли 60+ — зовсім важко. А от 20+ та 30+ — це ідеальний час для активної грантової роботи, просування себе й пошуку можливостей.
Тому ось моя порада молодим виконавцям: не втрачайте час. Якщо подібні ініціативи існують — гріх ними не користуватися. Звісно, це потребуватиме не завжди приємної роботи з оформлення пакета документів, але під лежачий камінь вода не тече. Тож приклад Владислава вкотре доводить, що стипендію можна отримати навіть із першого разу. І я дуже цьому радий — не стільки тому, що в цьому проєкті він записуватиме мої твори, скільки тому, що це ще раз підтверджує моє переконання: молоді люди мають займатися тим, до чого готувалися, і якомога раніше отриманий досвід грантової роботи цьому явно сприятиме.
Утім, отримання гранту — це лише початок. Далі автору проєкту доводиться брати на себе значно більше, ніж суто музичну роботу.
Владислав Мокрицький: Так, доводиться самому поєднувати ролі виконавця-піаніста, менеджера проєкту, бухгалтера, піарника та юриста, працювати зі звукорежисером і дизайнером — і ніхто при цьому не скасовував основної роботи [Владислав Мокрицький є викладачем відділу камерного ансамблю та концертмейстерства Київського державного музичного ліцею імені М. В. Лисенка]. Тому, напевно, найбільша складність для мене — це тайм-менеджмент. Хоча насправді це не стільки про складність, скільки про незвичність.
Віталій Вишинський: Плюс цієї стипендії УКФ у тому, що вона осяжна: поєднувати всі ці ролі справді не так складно, як видається, а заразом можна швидко зрозуміти специфіку грантових процесів. Тож коли випаде нагода зробити більший проєкт, ця повнота досвіду роботи з невеликим грантом точно стане в пригоді.
Мені зараз легко про це розмірковувати, позаяк я у новій для себе ролі спостерігаю за тим, як реалізується проєкт Влада — не як менеджер чи куратор, а як консультант. І ця роль мені дуже подобається. Оскільки я давно займаюся викладанням, мені хочеться все постійно контролювати і бути переконаним, що все відповідає тому, що я говорив чи показував. Тому у цьому випадку я намагаюся себе дещо перевчити: максимально делегувати повноваження, бути лише порадником — і то за потреби. Це не мій проєкт, тому досвід його реалізації мають отримувати інші люди. А ще, окрім творчого спілкування з Владиславом, я вчусь тут спокою, дистанціюванню та довірі до бачення інших.
Новий реліз об’єднає чотири композиції Віталія Вишинського, написані у різні роки.
Владислав Мокрицький: Альбом має назву «Circles» — за назвою одного з чотирьох творів, які увійдуть до нього. Це, власне, «Circles» («Кола») — фортепіанний мікроцикл на зразок прелюдії та фуги, що втілює у звуках різні види руху. Ще одним поліфонічним мікроциклом альбому є «Фуга та постлюдія», що певною мірою апелює до музичної естетики Валентина Сильвестрова та рефлексує щодо неї.
Разом із ними будуть представлені дві виразно віртуозні п’єси — «Кітч-музика», у якій використана додекафонна техніка і якраз немає жодного стильового референсу до музики Сильвестрова, а також коротка і дуже весела п’єса «Fass!-Stück», яка спершу була створена для клавесину. Водночас є думка розширити реліз, додавши до нього великий цикл і тим самим сформувати повноцінний виконавсько-композиторський моноальбом.
Віталій Вишинський: Концептуально йдеться про спробу цілісного й водночас різнобічного представлення творчості сучасного українського композитора. Твори в альбомі дуже різні: віртуозні, навіть віртуозно-агресивні, лірико-споглядальні, інтелектуальні, а «Fass!-Stück» справді можна назвати своєрідним музичним жартом.
Разом із тим, ці чотири п’єси були написані у різні роки: коли я був студентом музичного училища, студентом консерваторії, аспірантом і, зрештою, вже дуже вільним художником [сміється]. Тому для мене як композитора окремою цінністю цього альбому є можливість подивитися на власну музику з доволі великої часової перспективи, що сприяє кращому розумінню її художньої якості. І мій композиторський результат мене переконує. Ба більше, я бачу, що він переконує виконавця, який у своїй інтерпретації зосереджений не тільки на правильних нотах, а й на тому, що приховується за ними.
Якщо ж подивитись на цей проєкт ширше, то його метою є створення якісних звукозаписів сучасної української музики та її поширення на популярних стримінгових платформах. Подібна робота вже ведеться, але спорадично. Тут можна згадати виступи та записи прекрасних піаністів Максима Шадька, Віоліни Петриченко, Тиміша Мельника, Павла Лисого, Олександра Олійника та багатьох інших.
Читайте також: Фортепіанний реліз «Музика Харкова». Ніжність, якої стане на всіх
Утім, значна частина музики залишається на периферії виконавської уваги, а це переважно твори саме сучасних композиторів, до яких у виконавців часто «не доходять руки», оскільки передусім вони звертаються до музики вже усталених у культурі постатей. Я вважаю такий підхід хибним, адже в результаті маємо дисбаланс між минулим і сучасним, між усталеністю і поступом.
Українська музична культура різнопланова, і варто охоплювати все її розмаїття, а не зациклюватися виключно на окремих іменах із минулого чи на одному вже осмисленому десятилітті.
У цьому сенсі кейс проєкту «Circles» можна узагальнити як історію про запис музики певного композитора, який перебуває не в центрі загальної уваги, але, можливо, написав щось цікаве для фортепіанного мистецтва. Щоб з’ясувати це, його музику потрібно представити слухачеві — у якісному виконанні та якісному записі. І це дуже важливо, адже цінність полягає не стільки у відтворенні звучання, скільки в його творенні. Великі виконавці саме так і робили. Тому ми і говоримо про їхню гру як про окреме мистецтво.
Я не знаю рецепту такого виконавського творення, але переконаний, що воно народжується з комплексних дій: інтелектуальних і емоційних зусиль музиканта, низки музичних та позамузичних контекстів, наприклад, смаку гарної кави, яку п’єш під час розмови з друзями.
Звісно, взаємодія композитора й піаніста не обмежується зустрічами за кавою. Робота над програмою альбому потребує тісної творчої співпраці між автором та виконавцем.
Владислав Мокрицький: Думаю, наша співпраця доволі традиційна: я беру ноти, розучую п’єсу, переконуюся, що відтворюю текст більш-менш точно, а далі запрошую Віталія, і ми працюємо разом [посміхається].
Віталій Вишинський: Мені здається, Владислав тут применшує власний внесок. Він точно не «відтворює текст»: своєю грою він пропонує власне бачення, шукає точні стратегії творення образів та передавання ідей твору. Мені дуже цікаво працювати з Владом, бо він уміє почути у нотному тексті дещо неочікуване — те, про що сам композитор навіть не думав. Це прекрасний приклад того, як виражальний чи образний потенціал, який композитор свідомо чи інтуїтивно закладав у свій твір, до-відчувається та, зрештою, реалізується виконавцем.
Я б описав цю ситуацію як зустрічний рух волі композитора та виконавського бачення. Це доволі складна робота, насправді. Тому часто вона проходить у дискусіях і сумнівах з обох сторін. Так, я можу помилятися або записати щось неточно — нотний текст ніколи не є довершеним, особливо щодо агогічних і динамічних нюансів. Своєю чергою, абсолютно зрозумілими тут є сумніви виконавця щодо правильності чи неправильності його прочитання, відчуття й уявлення про музичний зміст. Тож аби «правильно» й «неправильно» перестали бути умовними якостями та набули чіткості й визначеності, шлях спроб, помилок, суперечок і згоди є неминучим. У цьому сенсі наші зустрічі є процесом пошуку слушного шляху.
Через це мені видається, що мистецька цінність релізу посилюється досвідом такої співпраці, адже результатом стає справжня синергія композитора і виконавця. Скажу без перебільшення, що у Владислава є унікальна здатність прочитувати мої твори так, як їх грав би я сам. Його виконання дуже близьке до авторського — за духом, темпераментом, особливим фокусом, а також чуттям музики загалом і цієї конкретної музики зокрема.
Найретельнішу перевірку ця творча синергія проходить безпосередньо під час запису творів, адже студійна робота ставить перед музикантами особливі завдання.
Віталій Вишинський: Усі чотири твори, що увійшли до релізу, вже виконувалися раніше, але професійно не записувалися. Існують лише концертні записи, але це інший досвід і зовсім інша стратегія взаємодії з музикою. Живі записи можуть зафіксувати енергію безпосередньої взаємодії, але водночас містять неточності, технічний брак або акустичні дефекти залу чи реакцію публіки. Концертні записи позначені моментами стихійності, непередбаченості. У цьому їхня цінність. Водночас студійний запис має іншу ауру — ауру зваженості, вивіреності, спокою.
Владислав Мокрицький: Частину творів я почав розбирати ще тоді, коли ідея цього проєкту ще не була остаточно визначена. І це дуже добре впливає на якість: з’являється час щось спробувати, подумати, до якихось моментів повернутися знову. На концерті в тебе фактично одна спроба, але саме це додає драйву й енергії моменту — все відбувається саме «тут і зараз». А під час студійного запису ти більше схожий на художника, який може робити ескізи, переробляти фрагменти, що не сподобалися, і не зупиняти роботу, доки не буде задоволений результатом.
Попри спільне бажання композиторів і виконавців створювати й записувати сучасну музику, в умовах нашої країни така діяльність часто тримається на особистій ініціативі музикантів — без можливості отримати за неї гідну фінансову винагороду. Гранти та стипендії лише частково можуть забезпечити цю потребу, але наразі альтернатив їм не так багато.
Віталій Вишинський: Думаю, що вся ця мистецька робота здебільшого виконується на голому ентузіазмі та творчій солідарності. Тому на сьогодні гранти — це основне джерело фінансової підтримки зокрема й для композиторів. Водночас варто підкреслити вагу й роль інституцій, які все активніше долучаються до цього процесу, демонструючи свою підтримку митцям. Ідеться про роботу, що її проводить Львівський органний зал, Vere Music Fund у Києві, Національна філармонія України, Національний будинок музики, а також про окремі фестивальні проєкти — зокрема Kyiv Baroque Fest, що проходить за ініціативи платформи Open Opera Ukraine спільно з Національною філармонією та Національним будинком музики.
Читайте також: Як виконувати ранню музику сьогодні? Конспект із Kyiv Baroque Fest
Утім, навряд чи цей третій шлях підтримки зараз можна назвати системним. Те, що відбувається, є результатом ініціативи окремих людей або окремих установ, які прагнуть вирішити низку болючих питань у конкретній суспільно-мистецькій сфері. Я радий, що такі установи і такі люди є, але їх мало б бути більше, адже тоді можна було б говорити про створення великої мережі підтримки та можливостей. Наразі це радше яскраві точкові явища, які у разі подальшої роботи зможуть набути сталого характеру, чого б я дуже бажав.
Водночас подібний досвід залишається однією з небагатьох релевантних для українських музикантів можливостей реалізувати власні творчі задуми, тож Віталій і Владислав охоче діляться своїми міркуваннями та інсайтами, заохочуючи інших принаймні спробувати свої сили на цьому шляху.
Віталій Вишинський: Перший інсайт: робити навіть тоді, коли страшно і незрозуміло, що з цього вийде, бо краще спробувати, ніж не спробувати. Ніхто за це не покарає і навіть нічого поганого не скаже. Другий інсайт: дотримуватися дедлайнів, знати їх заздалегідь і готуватися вчасно. Третій інсайт: детально планувати навіть невеликий проєкт. Це дуже полегшує життя, коли вже перебуваєш у процесі реалізації. УКФ у цьому плані добре організовує, адже у заявці є пункти, які вимагають дуже ретельного планування. Виходить, що окрім суто творчо-музичних завдань, доводиться опановувати ще й нові компетенції та навички. Але сучасний виконавець має володіти ними, якщо хоче розвиватися і чогось досягати.
Владислав Мокрицький: Сьогодні будь-хто, хто займається творчою роботою, на жаль чи на щастя, не може зосередитися лише на ній — інакше вона, найімовірніше, залишиться непоміченою. У цьому є свої позитивні аспекти: ти більше не можеш цілодобово сидіти за інструментом, доводиться комунікувати з людьми, вибудовувати стратегію й планувати. Але є й не надто добрі наслідки — передусім, коли фізично не вистачає часу чи сил на творчий процес, або, що ще гірше, коли є і час, і сили, але ти настільки вигорів, що сам творчий процес знецінюється для тебе.
Від вигорання рятує кава, а насправді — щось поза роботою, на що можна перемкнутися і на якийсь час забути і про необхідність організації, і про заняття за інструментом. Важливо вміти свідомо себе зупиняти і перемикати, бо вигорання — це справді страшно.
Але найбільше джерело натхнення для мене — це все ж сама музика. Мені завжди було цікаво відчути ідею, що стоїть за нотним текстом. У музиці Віталія це відчуття для мене дуже яскраве, і саме воно змушує мене заглиблюватися в цю музику, вивчати її, думати над нею, сумніватися, шукати — і врешті-решт неймовірно радіти цьому процесу, бо, власне, це і є творчість.
Читайте також: