Арфу легко впізнати на сцені, але значно менше ми знаємо про професійне життя музикантів, які на ній грають. Навчання, робота в оркестрі, сольна й камерна музика, гастролі — у кожній із цих сфер специфіка інструмента створює свої умови й обмеження.
Про те, як насправді влаштований цей світ, розповідає українська арфістка Вероніка Лемішенко — переможниця World Harp Competition 2026 (Нідерланди) та артистка оркестру Хорватського національного театру в Осієку. Вона виступає як солістка й камерна музикантка, викладає в Англії та Україні, а також розвиває власні проєкти, зокрема фестиваль і конкурс «Арфові барви» та спільноту українських арфістів «Арфопростір».
Ми поговорили про українську арфову школу та про те, як влаштована професія арфіста, про можливості самого інструмента й роботу з композиторами, а також про український репертуар і альбом Ukrainian Patterns, який Вероніка випустила у березні 2026 року.
Арфа і Україна
— Як арфа з’явилася у вашому житті?
— Мені дуже пощастило, тому що я з Харкова. Коли мені було приблизно три роки, я побачила арфу на виставі в театрі — і її вигляд та звучання було просто неможливо не помітити. Пізніше ми з батьками дізналися, що арфі можна навчатися в Харківській десятирічці — зараз це Харківський державний музичний ліцей. І саме та арфістка, яку я бачила в театрі, за кілька років до мого вступу почала там викладати.
Так я потрапила до класу Лариси Клєвцової. Тоді вона була дуже молодою викладачкою, ще сама навчалася, а з роками вибудувала один із найсильніших арфових класів в Україні. Вона багато їздила на конкурси, привозила нові ноти, і вже у 2000-х ми мали дуже хорошу бібліотеку сучасного репертуару, постійно дізнавалися про нові прийоми, виконавців і те, що відбувалося у світі арфи.
Я почала навчатися у сім років. Зараз діти зазвичай спершу грають на маленьких леверсних арфах, а приблизно з четвертого класу переходять на великі педальні.
У мого покоління маленьких арф ще не було: ми починали одразу на великих інструментах, і на той момент в інструментарії були лише радянські арфи. Тому в нас було багато підставок — і на стілець, і під ноги, щоб можна було дотягнутися до арфи та при цьому мати правильну позицію. Звісно, діти не грають по всьому діапазону — спочатку ми грали тільки в середньому регістрі.
— Якщо дитина сьогодні хоче навчатися гри на арфі в Україні, де вона може це робити і наскільки така освіта доступна?
— Якби не почалася повномасштабна війна, картина арфової школи в Україні виглядала б досить конкурентною, в навчальних закладах поступово почали з’являтися нові арфи — як леверсні, так і педальні. У Харкові була найсильніша школа, її випускники вступали до провідних музичних закладів в Німеччині, Англії, Нідерландах.
З арфою взагалі найбільша проблема — це інструментарій. Купити власний інструмент — це, звичайно, мрія.
Маленька леверсна арфа в середньому коштує близько 3-х тисяч євро, а педальна — щонайменше 20 тисяч. Інструмент середнього класу — приблизно 30 тисяч, концертний — близько 40-ка тисяч. Арфа — хоч і великий, але дуже тендітний інструмент, вона потребує конкретних умов температури та вологості, професійного догляду.
Тому арфовий клас неможливо відкрити, якщо школа або вищий навчальний заклад не мають власних інструментів та всіх необхідних аксесуарів: запасу додаткових струн, возика, чохлів для транспортування тощо.
Причому однієї арфи недостатньо: потрібен інструмент, на якому проходять уроки зі спеціальності, й окремий — для самостійних занять учнів. Так було в Харкові: у нас було два арфові класи й кілька інструментів. Дві арфи були основними, а інші могли видавати учням додому. Мені, наприклад, одну таку арфу дали з четвертого класу.
Зараз у Харкові картина дуже сумна. З нуля навчатися онлайн — це в принципі не варіант. Якщо вже є якась база, її можна більш-менш підтримувати, але більшість учнів виїхали: хтось продовжив навчання у Львові, багато хто — за кордоном. Вони можуть паралельно продовжувати навчання в Харкові, але це вже зовсім не те.
Якщо говорити саме про професійний рівень, основними центрами залишаються Харків, Київ і Львів. Але зараз можливість повноцінно навчатися офлайн є передусім у Києві та Львові. Протягом останніх років у Львівських музичних школах оновився інструментарій — з’явилися саме педальні арфи європейського виробництва, також провідні оркестри міста мають гарні інструменти. В Києві досить велика кількість різноманітних леверсних арф, але з педальних ще дуже часто використовуються радянські інструменти — і в оркестрах, і в навчальних закладах.
— Наскільки важливі для арфіста майстер-класи, літні академії та інші освітні формати поза основним навчанням? І наскільки такі формати доступні українським студентам?
— Дуже важливі. Але знову-таки основний момент для нас — мати якісний інструмент. Якщо навчатися на поганій арфі, то неможливо працювати над певними технічними прийомами чи складними творами, які старий механізм просто не дає змоги виконувати.
Щодо самих майстер-класів, то їхня доступність, звичайно, залежить від фінансових можливостей родини. Але в Україні проводилося досить багато міжнародних заходів. Наприклад, у 2014 році ми заснували в Харкові фестиваль і конкурс «Арфові барви»: запрошували іноземних викладачів до складу журі та з майстер-класами. Тобто відбувався дуже активний обмін досвідом. Одним із призів конкурсу, наприклад, була стипендія на поїздку на закордонний майстер-клас.
— Ви вже згадали «Арфові барви». А після початку повномасштабного вторгнення з’явився ще й «Арфопростір». Як виникли ці проєкти і як вони розвивалися?
— «Арфові барви» виникли з ідеї зробити конкурс професійного рівня. На той момент я була студенткою і вже брала участь у багатьох конкурсах, тому мала досвід і розуміння того, що можна зробити, щоб учасникам було цікаво й комфортно. Ми починали як всеукраїнський конкурс, а з 2017 року стали міжнародним. У 2018 році приєдналися до Спілки міжнародних музичних конкурсів Європи — це означало, що конкурс відповідав усім необхідним стандартам.
Коли почалася пандемія, ми одними з перших відреагували на ситуацію і перевели конкурс в онлайн. У 2021 році в нас було 160 учасників з усього світу. Завдяки тому, що «Арфові барви» стали досить відомими, ми налагодили багато зв’язків з іноземними викладачами. Це дуже допомогло після початку повномасштабної війни: багато хто запропонував допомогу українським арфістам, щоб вони могли продовжити навчання за кордоном. У результаті близько 15 арфістів різного віку — приблизно від 8 до 24 років — змогли продовжити навчання в Європі, Великій Британії, Канаді.
«Арфопростір» натомість розпочався у 2022 році просто як чат у Telegram. Я додала туди всіх арфістів, чиї контакти мала, поступово він розширювався, і зрештою ми вирішили оформити цю спільноту, бо вона стала важливою платформою для обміну інформацією: де можна виступити, поїхати на гастролі, знайти ноти, орендувати інструмент, які зараз є конкурси чи оркестрові програми.
З моменту створення цей чат став ще, у певній мірі, моральною підтримкою. У перші місяці повномасштабної війни не було нічого стабільного під ногами, а тут залишався хоча б якийсь професійний осередок. Для арфістів це було особливо важливо: арфа прив’язана до місця, і коли ти мусиш кудись виїхати з родиною без інструмента, то виявляєшся повністю відірваним від того, з чим себе ідентифікував. Ти кажеш: «Я арфістка / арфіст», але насправді навіть не маєш інструмента поруч. Тому ми намагалися дати молодим арфістам хоча б частину того професійного середовища, яке вони мали до цього.
— Якщо порівняти час, коли ви самі навчалися, із тим, що є зараз, як змінилося арфове середовище в Україні?
— Я думаю, що найбільший прогрес — це те, що почав оновлюватися інструментарій. Я буду це повторювати постійно, тому що це дійсно дуже важливо.
І, звісно, треба віддати належне інтернету. Набагато легше стало бути на зв’язку, і три основні навчальні «арфові центри» України — Харків, Київ, Львів — стали комунікувати активніше. Раніше могло бути так, що в кожному місті було своє коло, і те, що відбувається в іншому, нікого особливо не цікавило. З часом стало набагато легше комунікувати й залучати одне одного.
Особливо це видно на молодшому поколінні. Наприклад, в «Арфопросторі» можна абсолютно спокійно запитати, якщо шукаєш якусь редакцію чи не розумієш, як грається певний форшлаг. Ніхто не намагається притримати найкраще для себе й не поділитися. І мені здається, що це найважливіше, що має бути в професійному середовищі.
Навчання, робота, вибір
— Після навчання в Харкові ви продовжили освіту в Москві. Чому тоді обрали саме цей шлях?
— Тут важливо враховувати час і покоління. Я закінчувала школу у 2007 році — тоді не було стільки шляхів, як зараз. Поїхати кудись, наприклад у Лондон, здавалося чимось «для богів».
Мені знову-таки дуже пощастило, тому що я їхала саме до конкретної викладачки в академію імені Гнесіних — Мільди Агазарян, а не просто навчатися в Москві. Пані Агазарян дуже відома в арфовому світі, вона видатна педагогиня. Була членкинею журі найпрестижніших конкурсів. І саме ця постійна комунікація з арфовим світом дуже допомогла моєму розвитку.
Коли я закінчувала школу в Харкові, ми досі мали тільки радянські арфи. Тому можливість уже студенткою постійно займатися на сучасних інструментах теж була для мене величезним професійним стрибком.
Буквально за кілька років ситуація з вибором навчальних закладів для вищої освіти почала змінюватися: всі стали активніше користуватися інтернетом, і ми побачили, що є купа різноманітних можливостей. Але на той момент це був перевірений шлях, так би мовити. Також існували наші державні програми — наприклад, я отримала грант на навчання в академії від українського міністерства.
— Після завершення навчання ви залишилися працювати в Росії. Як далі складалася ваша професійна кар’єра?
— Після закінчення академії я отримала роботу в оркестрі, і це була моя основна робота. Але «Арфові барви» ми заснували саме в Харкові, і моє місце роботи не впливало на реалізацію проєктів, які я завжди хотіла зробити саме в Україні. Наприклад, ми завжди з моменту заснування у 2014 році проводили «Арфові барви» офіційно двома мовами — українською та англійською, хоча мене часто запитували, навіщо я це роблю.
Щодо досвіду роботи в оркестрі, звичайно, оркестр — дуже корисне місце для розвитку музиканта. Це величезна слухова бібліотека: можна дуже багато чого навчитися, особливо коли працюєш із хорошими диригентами, їздиш на гастролі, слухаєш інші колективи.
Паралельно я їздила на прослуховування в інші оркестри, коли була така нагода. Перед самою пандемією, я пройшла конкурс до Національного симфонічного оркестру України. Потім почалася пандемія, а з 2022 до 2024 року я вже була в його штаті. Переважно я доєднувалася до колективу на гастролях, оскільки в основному складі була ще одна арфістка, яка здебільшого працювала в Києві.
Я постійно, впродовж років, шукала варіанти для подальшого професійного розвитку. Врешті-решт я отримала роботу в Хорватії.
— Якщо порівняти професійне середовище в Росії та Європі, наскільки вони відрізняються?
— Звичайно, відрізняються. Це різні менталітети, різне ставлення до багатьох речей. Наприклад, у європейських оркестрах є профспілки, тому там трохи інакше вибудувана система субординації. Можна сказати, що, працюючи в Європі, почуваєшся більш захищеною. Щодо професійного рівня виконання, він є різноманітним всюди.
— Після початку повномасштабного вторгнення ви виїхали з Росії. На той момент там були ваша робота, колеги, професійне середовище. Як вам було все це залишити?
— Це було дуже просте і швидке рішення. Написала заяву в оркестрі та школі. Залишити школу було емоційно складніше, бо це робота з дітьми, але сумнівів не було.
Я знаю, що багато людей не вірили, що почнеться війна — абсолютно не хотілося в це вірити. Але ще більшим шоком для мене стала кількість людей у Росії, які її підтримали. Або робили вигляд, що взагалі нічого не відбувається. Я не кажу, що це всі, але це дуже велика кількість.
Як влаштована професія арфіста
— Якщо говорити ширше про професію арфіста, які професійні шляхи зазвичай обирають музиканти?
— Звичайно, як і в більшості музикантів, в юності основною мрією було їздити на конкурси, грати концерти. А згодом розумієш, що потрібно ще й заробляти гроші. Тому оркестр — це найпоширеніший варіант для арфіста.
У великих містах і великих оркестрах, звичайно, є постійна позиція арфи, а — що викликає особливу гордість — іноді й двох арф (до 2022 року так було в провідних оркестрах Харкова, Одеси, у кількох київських оркестрах). Але все ж таки часто запрошують арфістів тільки на конкретні програми, що робить фінансовий стан дуже нестабільним.
Якщо говорити про Європу, викладання теж може бути основною роботою, на якій можна почуватися стабільно. В Україні, якщо ти тільки починаєш викладати з нуля, жити лише з цього нереально: потрібні роки стажу й великий клас.
Але навіть якщо подивитися на найбільших арфових солістів, ніхто не займається виключно сольною кар’єрою. Зазвичай вони або викладають у престижному навчальному закладі, або паралельно грають в оркестрі. Тобто такого, щоб людина була тільки солістом, практично немає.
— Арф в оркестрі, на відміну від тих самих струнних, зазвичай одна-дві. Як це впливає на можливості знайти роботу й отримати оркестровий досвід?
— Якщо говорити про Україну, роботу для арфіста можна знайти передусім в оркестрах, але якщо розглядати саме повну зайнятість, далеко не всі з них мають арфу в штаті. Інша проблема починається ще під час навчання. У студентських, а особливо у шкільних оркестрах дуже часто обирають репертуар без арфи — Моцарта, Гайдна тощо. Тому молоді арфісти можуть узагалі пропустити цей досвід, а потім життя кидає тебе в професійний оркестр, де всі приблизно розуміють, що відбувається, а ти прийшов уперше і до того ж сидиш наодинці.
Арфа — не груповий інструмент: поруч немає цілої групи арфістів, які підкажуть, коли вступати, як рахувати й на що звернути увагу. У наших навчальних закладах є предмет оркестрових партій, але не вистачає можливості саме грати в оркестрі. До того ж інколи цей предмет викладає не арфіст, що теж досить дивно. Адже в арфових партій, як і в будь-якого іншого інструмента, є своя градація складності: не можна просто дати студентові першого курсу «Фавна» Дебюссі, де ще й потрібні дві арфи. [Йдеться про «Прелюдію до “Післяполудневого відпочинку фавна”» Клода Дебюссі — Х.М].
До того ж значна кількість партій відредагована самими арфістами (бо часто вони є неграбельними через недостатню увагу композиторів до можливостей інструменту), існують канони та традиції виконання тих або інших партій — і пояснити ці всі тонкощі може тільки досвідчений оркестровий арфіст чи арфістка.
У Європі, наприклад, дуже розвинена система оркестрових академій. Багато великих оркестрів мають при собі такі академії для молодих музикантів. Протягом одного або двох років вони займаються з менторами — музикантами основного складу, а коли вже мають достатньо досвіду й професійного рівня, можуть зіграти не тільки в молодіжному, а і в основному оркестрі. Для арфіста це може бути друга арфа, а інколи й перша. Також в академіях багато уваги приділяють камерній музиці.
— Наскільки професійні можливості арфіста залежать від того, як організована робота самого оркестру?
— Дуже сильно. В Україні до повномасштабної війни ситуація з оркестрами була не така погана — їх було багато. Найбільша проблема знову-таки була з інструментарієм. В ідеалі в оркестрі має бути дві арфи, і ці інструменти щороку мають проходити регуляцію — це приблизно як технічна перевірка машини. Регуляцію має проводити спеціальний майстер. Це окрема професія: потрібно перевірити близько двох тисяч деталей механізму, які поєднують педалі, струни тощо, щоб усе перемикалося точно. Так само потрібно регулярно оновлювати запас струн, і відповідальність за це має нести навчальний заклад або оркестр, а не сам арфіст.
Я би сказала, що саме організаційні й адміністративні моменти в нас іще не до кінця налагоджені. Хоча багато залежить від диригента й від того, наскільки адміністрація розуміє цей музичний світ. В серйозному оркестрі не виникне ситуація з серії: «Тут зіграє фортепіано, навіщо нам арфа?» або: «Нічого, що тут дві партії арфи, давайте щось зліпимо в одну». Людський фактор, атмосфера в колективі також мають значення. Можу щиро сказати, що мій досвід роботи у складі Національного симфонічного оркестру України є суто позитивним.
Важливий і розклад. Щоб паралельно з роботою в оркестрі займатися сольними чи камерними проєктами, потрібно знати його заздалегідь. Якщо ти отримуєш розклад лише на наступний місяць, дуже складно щось планувати, тому що великі фестивалі й інші проєкти можуть плануватися приблизно за рік. У Європі розклад зазвичай дають набагато раніше, і ти можеш планувати своє життя. Звичайно, я не кажу про ситуацію сьогодення, коли на життя та роботу в Україні війна вносить свої страшні корективи.
— Арфа — великий і досить складний у транспортуванні інструмент. Як це впливає на повсякденну роботу арфіста — репетиції, концерти, гастролі?
— Арфісти практично ніколи не носять арфу самі — це фізично не зовсім можливо. Інструмент мають принести або привезти, а завдання арфіста — розпакувати його, налаштувати, а після роботи запакувати.
Є й локальна специфіка. Наприклад, у Великій Британії заведено, що арфіст приїжджає зі своїм інструментом. Мене це дуже здивувало. Але всі витрати оплачуються: якщо їдеш своєю машиною — пальне, якщо викликаєш таксі — таксі. Тобто транспортування інструмента — не твоя проблема фінансово.
Якщо ж граєш на незнайомому інструменті, завжди треба приїхати заздалегідь. Бажано навіть не просто на годину раніше, а напередодні, якщо немає можливості запитати в колеги, у якому стані арфа і до чого бути готовим. Наприклад, якщо потрібно замінити багато струн, їм потрібен час, щоб почати тримати стрій. Потім уже нікого не цікавитиме, що ти граєш фальшиво через те, що щойно поміняв 15 струн. До того ж різні моделі арф трохи відрізняються між собою — діапазоном у верхньому регістрі, рухливістю педалей. Для людини, яка звикла постійно грати на одній моделі, це може бути досить відчутно. Тому не можна просто прийти й почати грати — інструмент завжди треба спробувати заздалегідь.
Є ще одна специфічна річ: в оркестрі арфа зазвичай уже стоїть на сцені. Тобто ти не можеш, як інші інструменталісти, залишатися зі своїм інструментом до моменту виходу і щось перевіряти чи догравати. Ти залишаєшся сам із собою за сценою — пів години в кращому випадку, іноді довше, — а потім виходиш і граєш. Тому до цього дуже важливо готуватися ще з дитинства: не привчати учнів до того, що перед виступом можна сказати: «Я ще раз повторю». У день концерту ти вже маєш бути готовим зіграти після короткого розігрування.
І, звичайно, є саме транспортування. В Україні далеко не в усіх оркестрах і школах досі є спеціальні візки для арфи, хоча це величезна допомога. Якщо клас і концертна зала розташовані на одному поверсі, викладач або старший студент може просто перевезти арфу на візку. Якщо його немає, треба шукати двох людей, які нестимуть її на руках.
Коли я була маленька, ми дуже часто їздили на фестивалі потягом, возили з собою арфу, підставки, свої стільці. Мільйон сумок їздило разом із нами. І транспортувати арфу насправді непросто: вона важить близько 40 кілограмів, але проблема навіть не стільки у вазі, скільки в її габаритах. Вона велика, але дуже тендітна, зовнішні фактори впливають на неї так само, як і на інші струнні інструменти.
— А в машину вона взагалі влазить?
— В універсал — так. Škoda Octavia — наша улюблена машина. Є навіть цілі форуми й опитування, де арфісти публікують інформацію про те, яка машина підходить для арфи, усе перемірюють. Це досить популярна тема.
Якщо їхати машиною або потягом, є спеціальний транспортувальний чохол із більш жорсткої тканини, у який арфа повністю запаковується. А для великих переїздів є ще спеціальний кейс — величезний кофр, у якому інструмент фіксується. Сам він важить близько 100 кілограмів.
Це важливо, тому що якщо арфу постійно трясти, збивається точність механізму. Тоді ти можеш налаштувати інструмент, але після натискання педалі зміна півтону уже буде неточною — і сам під час гри ти з цим нічого не зробиш.
— У своїй кар’єрі ви поєднуєте оркестрову роботу, сольні виступи, камерну музику, викладання, власні проєкти. Як ви прийшли до такого формату професійного життя?
— Арфісти взагалі фанати свого інструмента. Усе, що стосується арфи, — у нас горять очі, ми хочемо робити все, що можливо. І ви вже трохи знаєте специфіку: якщо ти не фанат, то просто не будеш цим займатися, тому що це занадто.
Я дуже люблю все, що пов’язано з арфою. Мені цікаво слухати, як грають інші, цікаво допомагати молодим арфістам, дискутувати з колегами. І, в принципі, арфова спільнота живе на тому, що нам усім це дуже важливо.
Тому все йде такою сніговою кулею: сольні проєкти, оркестр, майстер-класи, камерна музика — усе настільки переплітається, що важко відокремити щось одне. Зазвичай у кожного це просто в різному співвідношенні — залежно від того, як складаються кар’єра, можливості, робота.
На мою думку, якщо робити щось одне, дуже важко залишатися в повній формі. Навіть якщо ти постійно граєш у прекрасному оркестрі найвищого рівня, але через рік виходиш грати соло, тобі буде страшно. Сцена є сцена. Тому дуже важливо постійно працювати з різними сторонами своїх можливостей.
— А якщо говорити про різні складові вашої роботи — сольні виступи, камерну музику, оркестр, викладання, — що кожна з них дає вам особисто?
— Я дуже люблю грати сольно, звичайно. Але камерна музика для мене, мабуть, — найкомфортніше проведення часу на сцені. Ти вже ніби в компанії, там виникає свій маленький мікроклімат. І це завжди дуже цікаво, тому що ніколи не знаєш, хто сьогодні як зіграє. Це такий діалог без слів, який я дуже люблю.
В оркестрі зовсім інше відчуття. Коли граєш визначні твори й відчуваєш цей масштаб навколо, розумієш, що ти — лише його частинка. В оркестрі розумієш, що це не про тебе. Коли граєш сольно, звичайно, теж маєш обов’язки перед композитором, але все одно це більше твій вихід. А в оркестрі йдеться про якусь вищу ідею.
Цей оркестровий масштаб — есенція всього, що накопичувалося століттями: різних інструментів, композиторського досвіду. Це абсолютно окремий всесвіт. І коли ти все це відчуваєш, то вчишся ще більше, відкриваєш нові кольори, думки, підходи, в тому числі і для сольного виконання.
І я дуже люблю викладати. Особливо люблю працювати з маленькими учнями, коли починаєш із нуля, дитина тобі довіряє і ти бачиш, як вона розвивається. Для мене дуже важливо ставитися до дитини з повагою — не як до подружки або друга, звичайно, має бути субординація, але це теж маленька людина, яка має право ставити тобі питання й отримувати на них відповіді.
Особливо я люблю, коли студенти грають між собою камерну музику, арфові ансамблі, разом їздять на конкурси. Для мене прикладом досі залишається атмосфера класу моєї викладачки Лариси Клєвцової в Харкові, яку я пам’ятаю з дитинства. Саме вона сформувала в моїй голові уявлення про те, яким має бути арфовий клас.
— Як у вашому випадку виникають нові проєкти та колаборації? Наскільки тут доводиться бути менеджером власної кар’єри?
— Менеджером власної кар’єри доводиться бути абсолютно точно. Я можу підійти до когось, хто мені сподобався на концерті, зробити комплімент, і вже за реакцією подивитися, чи було б нам цікаво щось зробити разом.
Особливо коли ти молодий і тебе ще мало знають, усе тримається на ентузіазмі. Ти знаходиш людей, яким цікаві подібні речі, ви починаєте разом грати, вас поступово починають помічати — і після цього вже можуть кудись запрошувати.
Але момент, коли ти щось робиш сам, відкриваєш, шукаєш і пропонуєш, не зупиняється. І мені здається, що це добре. Навіть якщо вже є певне коло людей, з якими ти постійно працюєш, важливо, щоб воно не перетворювалося на стоячу воду. Потрібно, щоб усе постійно трохи змінювалося й рухалося — це дуже розширює погляд.
— А яку роль на початку кар’єри відіграють конкурси? Що вони можуть дати музиканту, окрім нагород?
— Передусім знайомства та охоплення репертуару. Якщо взяти моє професійне й дружнє коло, то, мабуть, 90% людей, з якими я спілкуюся, — арфісти. Є дуже близькі друзі ще зі школи в Харкові, але професійне коло — це переважно люди, яких я зустріла на конкурсах, фестивалях, майстер-класах.
Конкурс — це ще й величезна мотивація. Там великі програми, і стільки, скільки ти займаєшся, коли ти студент, потім уже, мабуть, ніколи не займаєшся. Це найбільш продуктивний період, коли ти справді можеш проводити за арфою по сім годин на день. Потім починається робота, стосунки й усе інше, що теж є важливим та необхідним, але потребує часу.
І, звичайно, конкурси дають величезний сценічний досвід: як ти поводишся на сцені, скільки можеш вивчити й винести, який у тебе самоконтроль, як ти справляєшся із собою.
Але я не кажу, що конкурси для всіх. Для них потрібна певна психологія. Може бути прекрасний музикант, який із якихось причин не грає на конкурсах, і це абсолютно не кінець.
Водночас конкурс залишається однією з найбільших кар’єрних можливостей, особливо якщо ти його виграєш. Ти можеш отримати запрошення виступити на концертах, записати диск, а на найбільших арфових конкурсах навіть виграти арфу. Для нас це дуже важливий момент. Це також можливість знайти майбутнього професора — наприклад, якщо ти ще навчаєшся у школі або закінчуєш бакалаврат і шукаєш, куди вступати на магістратуру. Тобто це один із найкращих способів показати себе, познайомитися з людьми й професійно розвиватися.
— Ви досить рано почали виступати за кордоном і брати участь у міжнародних конкурсах та фестивалях. Як з’явилися ваші перші можливості виступати за межами України?
— Моя перша закордонна поїздка була на конкурс у Болгарію. Мені тоді було приблизно 14 років. І це, звичайно, стало можливим завдяки викладачці й підтримці батьків. Коли йдеться про навчання у школі, це завжди такий трикутник: викладач, дитина і батьки. Якщо все це складається, тоді є успіх. Якщо щось випадає, то успіху немає.
Пізніше був конкурс в Іспанії. Там я познайомилася з представниками французької фірми Camac, з якими ми зараз дуже тісно співпрацюємо і від яких маємо величезну підтримку, і особисту, і професійну. Згодом вони стали генеральними спонсорами «Арфових барв» і почали запрошувати мене на фестивалі.
Ще на конкурсі арфістів в Уельсі я познайомилася з композитором Полом Паттерсоном. На одному з етапів ми мали грати його п’єсу, він був присутній на конкурсі, і після цього почалася наша тривала співпраця. Згодом він присвятив мені твір, друга частина якого побудована на темах українських народних пісень. А пізніше він також почав підтримувати наш благодійний фонд.
— Розкажіть детальніше про ваш благодійний фонд і його роботу.
— Ми заснували фонд у 2018 році під проєкт «Арфові барви». Спочатку він був потрібен для стипендій та інших внесків, пов’язаних із проєктом.
Коли почалася повномасштабна війна, ми почали допомагати вже значно ширше: волонтерам, шпиталям, людям, які їздять у прифронтові зони й вивозять звідти людей. Дуже багато запитів надходило від тих, кого ми знали особисто.
Після того, як я виїхала з Росії, перший благодійний концерт відбувся у Відні 21 березня. У перший рік таких концертів було дуже багато. Я навіть склала собі мапу, щоб їздити якомога швидше й дешевше, а не хаотично. Дуже допомагали арфісти, яких ми знали через «Арфові барви»: я могла приїхати й зіграти, а вони знаходили місце, збирали людей на концерт і давали інструмент.
Загалом завдяки цим концертам нам вдалося зібрати близько 50 тисяч євро. Частину коштів ми спрямовуємо на потреби України, пов’язані з війною, а частину — на підтримку української культури й проведення різних заходів.
Що може арфа
— Ви рік навчалися у барокової арфістки Мари Галассі. Чим старовинна арфа відрізняється від сучасної?
— Там абсолютно інша концепція будови інструмента. Немає ні леверсів, ні гачків, ні педалей, натомість є три ряди струн. Крайні ряди однакові, а посередині розташовані півтони. Тому, щоб їх зіграти, треба буквально проковзнути пальцями всередину.
Через це інструмент налаштовують під певну тональність, щоб якомога рідше користуватися середнім рядом струн. У Мари вдома близько 15 барокових арф, налаштованих по-різному.
І це абсолютно інший тип мислення. Вона може просто взяти арфу, налаштовану в потрібній тональності, й почати грати. Там немає мислення від конкретної ноти, є мислення гармонічне, від ступенів: перший, четвертий, п’ятий тощо.
У нас, на жаль, досі дуже мало уваги приділяють специфіці барокової музики. Ми, по суті, не знаємо, як її грати: просто беремо ноти й виконуємо те, що написано, без глибокого розуміння, чому саме так. А це величезний світ.
Читайте також: Як виконувати ранню музику сьогодні? Конспект із Kyiv Baroque Fest
Перше, що Мара сказала: барокова музика — це не строга музика. Вона дуже вільна, імпровізаційна. Звичайно, там є свої канони, але це зовсім не щось жорстко зафіксоване. Для мене це був легкий шок. І це бездонна тема. Коли я бачу, що Мара десь проводить майстер-клас і я можу там бути, то обов’язково їду.
— Наскільки взагалі різними можуть бути підходи до гри на арфі?
— Є цікаві експерименти з електронною арфою. Це більше про додаткові ефекти, про те, як їх можна комбінувати, наскільки швидко перемикати педалі (маються на увазі педалі не арфові, а для звукових ефектів). Це теж абсолютно окремий світ, і цьому я зараз потрохи вчуся.
Єдине, чого я точно не навчуся, це грати джаз по-справжньому. Є дуже хороші джазові арфісти, їх небагато, але вони є. Там існує ціла система побудови акордів на арфі, багато чого робиться через енгармонізми. Наприклад, фа-дієз можна зіграти через соль-бемоль, щоб не було дуже багато перемикань.
Це люди з абсолютно іншим типом мислення. Мені дуже цікаво за цим спостерігати, але є речі, які я хочу спробувати сама, а є такі, де я просто буду спостерігати й віддавати належне.
— У вашому репертуарі є твори, написані спеціально для вас. Як зазвичай виникає така співпраця з композиторами і наскільки активно ви долучаєтеся до роботи над новим твором?
— Я сама ініціювала твори, які писали для «Арфових барв» Євгеном Андрєєвим. Вони були обов’язковими на конкурсі, і, звичайно, я сама їх також граю. А інші твори переважно знаходили мене самі.
Наприклад, Валерій Антонюк сам зв’язався зі мною щодо редакції вже написаного арфового дуету. Потім ми почали спілкуватися, вибудували хороші стосунки, і подальша співпраця вже була його ініціативою.
Я дуже активно долучаюся до роботи над твором, особливо якщо для композитора це перший досвід роботи з арфою. Наприклад, з Євгеном Андрієвим спочатку ми дуже багато працювали разом. Зараз він уже надсилає мені твори, де потрібні лише мінімальні правки. Тобто все це приходить із досвідом.
Для мене важливо долучатися й пояснювати, тому що це насамперед в інтересах арфістів — мати твори, які зручно грати і які показують наш інструмент у найкращому світлі.
На жаль, дуже часто для арфи пишуть приблизно як для фортепіано. А єдине, що в нас спільного з фортепіано, — це два нотні рядки. На цьому все.
Звичайно, бувають речі, які на арфі звучать прекрасно. Найяскравіший приклад, який усі знають, — «Лебідь» Сен-Санса. В оригіналі він написаний для фортепіанного акомпанементу, але ми його «забрали, привласнили» і дуже цим пишаємося. Але це радше виняток.
Зазвичай фортепіанну фактуру потрібно редагувати, а інколи така редакція взагалі не має сенсу. Наприклад, якщо в басах багато стакато, це не про арфу. Вона резонує, і скільки не приглушай струни, все одно буде гудіти.
Є багато нюансів і з педалями. Наприклад, ти не можеш одночасно зіграти ля-бекар і ля-бемоль у різних руках. Тоді одну з нот потрібно енгармонічно замінити. Усе це композитору потрібно враховувати. На папері арфа й фортепіано можуть виглядати схоже, але насправді це зовсім різні інструменти.
— Чи був випадок, коли співпраця з композитором відкрила вам якусь нову можливість арфи?
— Була одна історія, результат якої ми, власне, бачимо просто зараз. Я познайомилася з чеським композитором Їржі Тртік. Ми робили разом його проєкт у 2022 році, а пізніше він захотів зробити благодійний концерт для України й написав обробку «Ніч яка місячна» у своєму стилі. Там був дуже цікавий склад: дві арфи, орган, валторна, віолончель, препароване фортепіано і хор.
Я дуже хотіла показати цей твір на «Арфових барвах», які ми проводили в Україні у 2024 році. Це був єдиний фестиваль, який ми зробили в Україні від початку повномасштабної війни. У нас було три концерти — у Харкові, Києві та Львові, і принцип був такий, що в кожному місті ми працювали з музикантами, які вже там знаходилися.
А склад твору досить великий, тому ми записали кожну партію окремо. Залежно від того, які музиканти були в конкретному місті, ми прибирали потрібні доріжки й наживо грали ці партії, а решта залишалася в записі.
У результаті в мене залишилися всі записані доріжки, крім арфи. Коли я брала участь у конкурсі в Нідерландах в квітні 2026, то трохи перекомпонувала їх, дописала арфову каденцію і вже сама виконала цей твір.
Але в процесі виник ще один момент. Композитор написав глісандо вгору для віолончелі. Коли ми записували цю партію в Харкові, помітили, що якщо на секунду затриматися на високих нотах, це звучить як повітряна тривога.
Тепер твір починається з пісні, яку співає хор, а потім вона раптом прорізається цими сиренами, яку імітують інструменти. Коли я граю цей твір в Україні, нічого пояснювати не треба, усім усе зрозуміло. За кордоном я пояснюю цей контекст. Для мене це можливість показати нашу музичну реальність: може бути концерт, потім повітряна тривога, і це постійно переплітається. Це зміни нормального життя і ненормального.
Український репертуар
— Якщо говорити про український репертуар для арфи, наскільки він сьогодні великий і різноманітний? І чого вам як виконавиці досі в ньому бракує?
— Я б хотіла мати новий масштабний твір. У нас є дуже хороші невеликі твори. Я не можу сказати, що їх дуже багато, але вони є. За бажання уже можна скласти концерт суто з української музики. Це вже перемога, скажімо так.
Маємо сольні п’єси приблизно до чотирьох-п’яти хвилин, є дуети, навіть трохи довші. Є й масштабні твори ХХ століття: великий концерт для арфи з оркестром Анатолія Кос-Анатольського, а також дуже цікавий твір для арфи соло й камерного складу Геннадія Ляшенка.
І, звичайно, є концерт Глієра. Його грають усі — це один із найбільш репертуарних арфових концертів у світі. Тобто я не можу сказати, що в нас дуже багато великих концертних творів, але вони є, і серед них є справді дуже якісна музика.
— У березні вийшов ваш альбом Ukrainian Patterns, у якому ви зібрали українську музику для сольної арфи та ансамблів з арфою. Як виникла ідея цього альбому і що вам було важливо ним показати?
— У мене часто буває так, що якась ідея десь зріє, а потім у потрібний момент вискакує. Так сталося і цього разу. Британський композитор Габріель Прокоф’єв запитав мене, що він може зробити, щоб підтримати мою діяльність і загалом українську культуру. І тут я зрозуміла: ось воно, що треба.
На той момент я вже кілька років досить багато грала українські твори у своїх концертах, тому приблизно розуміла, що хочу записати. Якісь твори точно знала, що мають увійти до альбому, а якісь знаходила вже в процесі.
Наприклад, у мене був концерт у Принстоні в США, де разом зі мною виступав піаніст, який також навчався в нашій школі в Харкові й уже дуже давно живе в Америці. Він грав музику Валентина Сильвестрова. Я слухала й у якийсь момент зрозуміла: це може звучати на арфі. Так музика Сильвестрова теж з’явилася в альбомі.
— За яким принципом ви складали програму альбому і що для вас об’єднує ці твори?
— Спочатку в програмі було ще два твори, які я потім виключила. Коли ми почали готуватися і я стала слухати програму як щось ціле, зрозуміла, що ті твори, які зрештою до нього увійшли, складаються для мене в якусь подорож, у спільне враження.
Я не хочу сказати, що твори в одному стилі. Вони досить різні: є більш романтична музика, є авангардна. У мене не було ідеї записати суто романтику або, навпаки, щось суперсучасне. Хотілося показати різні шари сучасної української музики.
Зараз це такий зріз від 1990-х до сьогодення. Звичайно, можна було б копати набагато глибше, брати різні століття і показувати, як ця музика розвивалася й змінювалася. Але це вже було б окреме велике дослідження.
Щодо порядку творів, я точно знала, що останнім буде Сильвестров, тому що після нього вже не треба нічого грати. Це абсолютна медитація, і після цієї п’єси, мені здається, треба просто помовчати. Все інше я перекомпоновувала кілька разів.
У результаті вирішила почати з «Контрапунктів» Геннадія Ляшенка. Думаю, ця авангардна композиція має потенціал увійти й у міжнародний арфовий репертуар — справді вдало написано для арфи. Я грала «Конрапункти» у фіналі конкурсу в Нідерландах і потім отримала багато запитань від колег про те, що це була за музика.
Якщо говорити загалом, задум альбому був у тому, щоб показати: українська музика варта виконання і з неї можна скласти різноманітну програму. Саме тому ми включили й камерну музику. Це невеликий зріз того, що ми маємо зараз.
Бо іноді про українську музику говорять: так, це чудово, але радше як доповнення, цілий концерт із неї не зіграєш. А на мою думку, якщо взяти цей альбом — це вже концерт. І це тільки один приклад.
— Усі музиканти, які взяли участь у записі альбому, також пов’язані з Харковом. Це було свідомим рішенням?
— Ні, це не було спеціально, просто так склалося. Мабуть, це відгук того, що дуже багато друзів з’являється саме за часів навчання.
В альбомі грають музиканти різних поколінь. Там є моя перша викладачка Лариса Клевцова, є і арфістка Катерина Муслієнко, яка навчалася всього на три роки раніше за мене і з якою ми дуже давно товаришуємо. На віолончелі грає мій однокласник Максим Римар, який зараз працює у Львові.
А скрипаля Дмитра Удовиченка я знала не з дитинства, тому що він прийшов до нашої школи вже тоді, коли я випустилася. Це зовсім інше покоління. Але ми кілька разів перетиналися в музичному світі, і коли постало питання, хто гратиме на скрипці, я запитала Діму.
І вже потім я зрозуміла, що так збіглося: всі з Харкова. Мені було дуже приємно це усвідомити. Всі свої.
Плейлист Вероніки Лемішенко
Шість записів арфової музики, які Вероніка Лемішенко радить послухати
— Це була тяжка боротьба, тому що хочеться показати всю палітру, але я вирішила зосередитися на есенції.
- Isabelle Moretti — Musique de chambre pour harpe
Ravel, Debussy, Caplet, Cras
У першу чергу це французька музика, імпресіонізм. Ізабель Моретті — одна з тих арфісток, у яких можна слухати абсолютно все.
2. Mara Galassi — Microcosm Concerto.
Haendel
Для мене дуже важливі якісні записи барокової музики саме у виконанні спеціалістів такого рівня, як Мара Галассі.
3. Anneleen Lenaerts — Reinhold Glière, Concerto for Harp and Orchestra
Звичайно, не можна обійтися без масштабного твору. І, як я вже казала, дуже приємно, що концерт Глієра посідає настільки важливе місце у світовому арфовому репертуарі.
4. Emmanuel Ceysson — Images.
Tournier
І знову повертаємося до французької музики — вона не відпускає ніколи. Це зовсім свіжий запис музики ХХ століття. Ці твори Турньє ми завжди грали соло, а Еммануель Сейсон записав їх зі струнними.
5. Nancy Allen — Ottorino Respighi, Ancient Airs and Dances
Тут для мене передусім важливе саме ім’я Ненсі Аллен. У перших п’яти записах я намагалася поєднати статус і визнання арфіста чи арфістки з конкретно обраним репертуаром.
6. Lavinia Meijer — The Glass Effect
В останньому записі мені хотілося більше зосередитися саме на репертуарних можливостях арфи. Звичайно, є й набагато радикальніші сучасні підходи до інструмента, але я вирішила обрати записи музики Філіпа Гласса у виконанні Лавінії Меєр. Я їх дуже люблю і слухаю навіть просто для себе, щоб трохи розслабитися. Що музиканти роблять нечасто.
Читайте також:
- Бандурист та імпровізатор Володимир Войт. Довга розмова про відродження традицій і нову музику
- Євген Станкович. Довга і майже серйозна розмова з композитором
- Велика розмова із французькою гамбісткою Саломе Ґаслен