Для вас мі мажор теж яскраво-зелений, із травневою атмосферою? Якщо ви з полегшенням відповіли «так», нарешті знайшовши підтвердження своєму світосприйняттю, то ви справді не одні — так мислить і композиторка Леся Дичко. А якщо ви обурено заперечили, бо мі мажор безсумнівно жовтий — це чудово. Але знайте: Мессіану ваше бачення навряд чи би сподобалось, адже він мав алергію на цей колір. Проте який би не був варіант — правильної відповіді не існує. Але діагноз є: вітаю, у вас синестезія! Чи точніше — хроместезія. Усе по черзі…
Спершу розберемося, що воно таке. Отже, синестезія — це явище, коли різні відчуття в мозку буквально перетинаються: ви не просто чуєте звук, а ще й бачите його як колір, або навіть відчуваєте на дотик чи смак. І це зовсім не метафоричність, а цілком реальна особливість сприйняття. Власне, слово «синестезія» походить із грецької і означає «одночасне відчуття».
Так відбувається через те, що в людей із синестезією одне враження (скажімо, звук) автоматично викликає інше (наприклад, зоровий образ). А це підводить нас до того, що називають хроместезією — перетворення звуку в колір. Це один із найпоширеніших і найяскравіших проявів синестезії.
Тепер, коли ви оснащені основними термінами — запрошую вас у клуб синестезії: тут зізнаються у фантастичних теоріях, химерних звукових символізмах і спазмах від кольорових невдач.
Щоб у вас хтось так повірив, як Кастель в теорію Ньютона
Хто ж додумався зіставити звуки і кольори? Винуватець — Ісаак Ньютон. У результаті його досліджень природи світла та експериментів з призмами, які він опублікував у трактаті «Opticks» (1704), з’явилися припущення, буцімто спектр білого світла, розкладений на сім кольорів, якимось чином відповідає семи тонам діатонічної гами. Він навіть створив схематичне коло, де кожна нота мала свій відтінок.
Звісно, фізика Ньютона не пояснює синестезію в сучасному розумінні — як нейронну взаємодію сенсорних зон мозку. Але його спроба знайти логіку у зв’язку звуку й кольору стала першим кроком до появи того, що згодом назвуть «кольоровою музикою». Власне, на цьому стику між наукою та мистецтвом і починається тривалий пошук гармонії між слухом і зором — пошук, який і привів до феномену хроместезії.
Ця теорія не була науково обґрунтована, тож з часом її почали сприймати радше як естетичну, філософську або навіть містичну. Але все ж знайшовся один ентузіаст — французький математик Луї Бертран Кастель — який сприйняв цю ідею буквально. Його палка віра у зв’язок між звуком і кольором реалізувалася у створенні спеціального музичного інструменту — модифікованого клавесину, який він назвав «clavecin pour les yeux», тобто «клавесин для очей» (відомий також як окулярний клавесин).
Кастель власноруч оснастив свій інструмент шістдесятьма різноколірними ліхтарями. А працювало це так: коли натискалася клавіша — відкривався маленький отвір, через який світло проходило крізь кольорове скло й створювало сяйво відповідного відтінку.
Математик стверджував, що завдяки здатності його інструмента «малювати звуки», навіть людина з вадами слуху може насолоджуватися музикою.
З-поміж сучасних експериментів цього напряму можна згадати лазерну арфу (Lazer harp) — інструмент, який навпаки перетворює світло на звук.
Коли спектр не рятує: наука навертається на праведний шлях
Згодом і сам Кастель почав критикувати теорію Ньютона. Він зауважив, що кольори білого світла, розщепленого за допомогою призми, залежать від відстані до неї, а отже, Ньютон розглядав лише особливий випадок. Цю думку згодом розвинув Йоганн Вольфганг фон Гете у праці «Теорія кольору» (1810). На відміну від Ньютона, він розглядав колір не як фізичне, а як психологічне явище.
Вчений класифікував кольори, умовно поділивши їх на теплі (жовтий, червоний) і холодні (синій, фіолетовий), та описав їхній вплив на внутрішній стан людини. Так поступово фокус зміщується: від фізичних експериментів — до дослідження суб’єктивного досвіду кольору і його зв’язку з емоційним сприйняттям.
Власне з математикою ми вже розібралися, а от з психологією — ще ні. Карен Шлосс та Стівен Палмер, психологи з Каліфорнійського університету в Берклі, вирішили з’ясувати, як пов’язані між собою колір, музика та емоції. Для цього вони провели цікавий експеримент: учасникам дослідження дали прослухати 18 коротких оркестрових фрагментів, кожен з яких тривав приблизно хвилину. Після прослуховування їм пропонували палітру, що складалася з 37 кольорів, з якої слід було вибрати ті відтінки, які, на думку учасників, найбільше або найменше пасували до кожного музичного уривка.
Результати дослідження виявили закономірність:
твори, написані в мажорних тональностях та швидких темпах, найчастіше асоціювалися зі світлими та жовтими відтінками, а повільніші мінорні — з темними, синіми кольорами.
Тож звідси й висновок: зв’язок між музикою і кольором зумовлений передусім емоціями, які вони викликають.
Як це працює в композиторів? Спойлер: соль бемоль мажор = чорнозем
Ідея емоційного забарвлення кольорів втілюється у творі «Кольори» для тромбона з оркестром бельгійського композитора Берта Аппермонта. Тут кожна частина наділена своїм відтінком і настроєм:
- Жовтий — натхнення, світло і мудрість
- Червоний — пристрасть, шаленство і мужність
- Синій — мрійливість, спокій і меланхолія
- Зелений — гармонія, надія та врівноваженість
В анотації композитор зізнається: «Мені хотілося висловити характеристики, асоціації та емоції, пов’язані з цими кольорами».
Синестетичне світосприйняття має і українська композиторка Леся Дичко. Вона наділяє тональності не лише кольором, а й настроєм, образом чи символом. Наприклад, ля мажор та фа дієз мінор для неї є глибоко-синіми, вони пов’язані із зеленню та березнем. А символами соль бемоль мажору є чорнозем, земля, природа та радість. І хоча мінорні тональності в семантичному сенсі близькі до мажорних, вони завжди звучать трохи тьмяніше.
Проте не всі митці співвідносили звук і відтінок так буквально.
Хроместезія Мессіана
або від якого кольору в нього з’являлися і «метелики», і спазми в животі
Французький композитор-синестет Олів’є Мессіан вважав, що шукати точну відповідність між тональністю й кольором — надто наївно. В інтерв’ю з Клодом Самуелем він пояснював, що колір — явище таке ж складне, як і гармонічні співзвуччя, з якими він пов’язаний.
Хроместезія композитора проявлялася в різних варіантах: від монохромних відтінків до змішаних двоколірних переходів і складних триколірних комбінацій, що виникали через послідовність акордів. Також він описував кольорові смуги, цятки чи облямівки в межах основного відтінку. Мессіан регулярно записував свої кольорові асоціації у нотатках до своїх партитур або безпосередньо в нотному тексті.
На першу таку ремарку натрапляємо в описі другої частини «Квартету на кінець часів» (1942):
«Вокаліз для ангела, що сповіщає кінець часів… Із фортепіано — м’які каскади синьо-помаранчевих акордів, що, мов віддалене карильйонне дзеленчання, огортають речитатив скрипки та віолончелі, схожий на григоріанський хорал».
Подібне знаходимо й у п’єсі «Очеретянка» з «Каталогу птахів», а саме кольорові позначення: помаранчевий, червоний і фіолетовий.
Є й інша сторона цього «дару»: у Мессіана був як улюблений колір — фіолетовий (що, до речі, він вважав абсолютно природним, оскільки народився під знаком Стрільця), так і той, на який мав добрячу алергію — жовтий. Але навіть народження під знаком Стрільця не гарантує, що фіолетовий завжди приноситиме лише радість. Одного разу з ним трапився казус: на концерті, де виконували твір Бетховена у соль мажорі, сцену заливало місячне світло у фіолетових тонах. Композитор, побачивши ту «гармонію» між відтінком і звуком, відчув справжню «дисгармонію» у шлунку, адже таке поєднання вважав «абсолютно жахаючим дисонансом».
На думку Мессіана, зв’язок між звуком і кольором у нього мав радше інтелектуальну природу, а не фізіологічну, як у швейцарського художника Шарля Блана-Гатті, який буквально бачив кольори під час прослуховування музики.
Власне зустріч із ним справила велике враження на Олів’є та зміцнила його переконання в існуванні фізіологічної синестезії.
А можна ж і навпаки: художники-синестети, що малювали музику
Про Блана-Гатті варто згадати бодай тому, що він «сповідував» музикалізм — модерний напрям, що поєднував живопис і музику, шукаючи між ними відповідності у відчуттях та цінностях.
У 1932 році асоціація музикалістів, одним із засновників якої був Блан-Гатті, опублікувала маніфест:
«Ми заявляємо тут про наше усвідомлення того, що з естетичної точки зору музичний дух домінує в наш час і що для того, щоб і надалі традиційно передавати наше життя, “мистецтво повинно музикалізуватися”».
Шарль Блан-Гатті намагався поєднати світи звуку й світла, перетворити довжину, частоту й рух звукових хвиль у живопис. За допомогою фарб художник втілював свої музичні враження, створюючи візуальні інтерпретації творів різних композиторів — від Баха до Сен-Санса. Один із яскравих прикладів — його живописне виконання «Бергамаської сюїти» Клода Дебюссі, зокрема третьої частини — «Місячне сяйво» (Clair de lune).
Ще одним цікавим та рідкісним прикладом синестета, в якому врешті поєдналися художник та композитор є Мікалоюс Чюрльоніс. Те, що він бачив — перетворював у звук, те, що чув — у фарбу.
Одним з найцікавіших прикладів його хроместезії є картина «Фуга», у якій митець візуально відтворює поліфонію. Як тему Чюрльоніс обрав ялинку. Різними відтінками і формами дерев художник виділяє тему та контрапункт, а також ділить класичну структуру фуги на три частини — експозицію, розробку та репризу. В експозиції зображення чіткіші та насиченіші, що відповідає представленню теми. У розробці — атмосфера стає більш розмитою, що відображає варіативність теми, її розвиток і модуляції. А в репризі художник використовує стретту — нашарування теми одна на одну, що є типовим засобом для фуги. Цікавий факт: цей твір можна розглядати, як вам заманеться — вертикально чи горизонтально.
Блукайте серед музичних «ялинок» та теорій про синестезію
Від наукових теорій Ньютона до індивідуальних зізнань Мессіана, від незвичайного клавесина Кастеля до «поліфонічного лісу» на полотнах Чюрльоніса — ми лише краєм ока зазирнули у світ хроместезії.
Та якщо після прочитання статті вам захотілося вивести власну теорію взаємозв’язку звуку і кольору, намалювати симфонію або спробувати розчути відтінки у творах синестетів — не стримуйте себе. Наука все ще намагається усе це пояснити — можливо, саме ви їй допоможете.
А поки — насолоджуйтеся! Бо у такому світі, де ля бемоль мажор є тональністю смарагдової свіжості, а фа дієз мажор має золотисте забарвлення (за Лесею Дичко), справді хочеться жити — слухати і бачити.
Читайте також: