28 червня померла Марина Черкашина-Губаренко — докторка мистецтвознавства, професорка, академікиня Національної академії мистецтв України, засновниця і незмінна очільниця Київського Вагнерівського товариства.
Марина Романівна навчила багатьох бачити в музиці не лише мистецтво, а спосіб відчувати справжність і наповненість кожної миті існування. Її слова завжди несли з собою силу, яка надихала всіх, хто мав щастя бути поруч, бажанням творити. Вона жила кожною нотою, кожним звучанням, і навіть у найважчі часи її життєрадісність та гумор допомагали їй бачити прекрасне в цьому світі. Марина Романівна — Людина справді з великої літери, втрата якої непоправна. Тож, найменше, що ми можемо зробити — це наповнити пам’ять про неї світлими спогадами, в яких вона буде такою ж вічно-прекрасною як і за життя.
У цій статті спогадами про Марину Черкашину-Губаренко діляться Олена Зінькевич, Тимур Довгаль та Віра Артем’єва.
Олена Зінькевич
музикознавиця, колега і подруга Марини Черкашиної-Губаренко
Знайомі з Мариною Романівною ми були дуже давно, спочатку — заочно, через публікації та через спільних друзів і колег, а особисто — з 1985 року, коли її було запрошено до Київської консерваторії очолити нашу кафедру історії музики. Нова завідувачка кафедри — як новий диригент оркестру — завжди потрапляє під прискіпливий рентген підлеглих: що за «птах» залетів до нас із Харкова?
Незабаром стало ясно: нам пощастило! На чолі кафедри з’явилася не просто першокласна фахівчиня (докторка наук, професорка), а творча людина! У кафедри нашої раптом з’явилися наукова та суто-мистецька іпостасі. Виявилося, що її діяльність — це зовсім не багатогодинні нудні чування з формальними звітами та керівними нотаціями. На порядку денному чільне місце посіли обговорення наукових праць, виникла перспектива нових дисертаційних захистів, з’явилися невідомі раніше кафедральні конференції, а за ними — міжкафедральні, міжвузівські з постійним розширенням проблемних радіусів.
Марина Романівна ніколи не прагнула зосередити увагу лише на собі, на своїх наукових інтересах, всіляко підтримуючи будь-які ініціативи, зокрема — у зміні та наповненні навчальних курсів та у створенні нових (наприклад, у розширенні курсу критики, надання йому спеціалізованої функції). Коли виникла можливість створення нової кафедри (критики), що вимагало поділу кафедрального складу, Марина Романівна всіляко цьому сприяла, не боячись позбутися важливого для кафедри наукового потенціалу, а потім завжди брала активну участь у всіх ініціативах нової кафедральної спільноти (конференціях, презентаціях).
Людина театру (в цьому — унікальність Марини Романівни в українському музикознавстві, але про це має бути особлива розмова), вона була неодмінною учасницею наших «скомороших» першоквітневих посиденьок («Веселе музикознавство»), розкриваючи свій «сміховий» талант.
Марина Романівна ніколи не робила відмінностей серед своїх підлеглих (та й слово «підлеглі» їй зовсім не личить), рівно ставлячись до всіх, але особливо вимогливо — до своїх друзів, а я скоро (і теж з ініціативи Марини Романівни) увійшла до числа близьких, друзів. Сприяло цьому і спілкування сім’ями (я щаслива, що знала незвичайних батьків Марини: Юлію Гаврилівну та Романа Олексійовича, її доньку — Ірочку, а з характером та людським типом Віталія Сергійовича Губаренка у мене, мабуть, було навіть більше спільного, ніж із Мариною Романівною).
Зближенню допомагав і Ворзель із його Будинком творчості. Коли вдавалося потрапляти туди, що звільняло від побуту та давало свободу саме роботі, довгі прогулянки в рідкісних «антрактах» були сповнені розмовами. І знову — не на побутові чи навколомузичні теми, а про наукові новини, проблемні музикознавчі питання, про майбутні конференції, куди ми часто їздили разом.
Це не були пересуди подруг, бо (що для мене важливо), ми не були подругами, ми були друзями (для мене — вище). Цими розмовами (потім, на жаль, телефонними) було наповнено наше спілкування аж до останніх днів Марини…
Смерть друга завжди створює непоправну пустоту… Заповнити її можна тільки дорогими розгорнутими спогадами…
Тимур Довгаль
член Київського Вагнерівського товариства, учень та друг Марини Черкашиної-Губаренко
Марина Романівна була особливою людиною, настільки особливою, що навіть спогади про неї перетворилися на справжні, незабутні, живі картини. І хоча в пам’яті спливає безліч дорогоцінних моментів, все ж є декілька найнезабутніших епізодів, які краще за будь-які згадки змальовують неповторність великої особистості.
Наприкінці дев’яностих я, молодий шанувальник Вагнера, відвідав чотириденний показ «Персня Нібелунга» в планетарії, організований Вагнерівським товариством. Відеозаписи опер тоді ще були великою рідкістю. А тут — «Перстень Нібелунга» повністю, та ще й у класично-якісно-дорогій постановці Метрополітен-опера з Джеймсом Лівайном, Джессі Норман, Хільдегард Беренс, Зігфрідом Єрусалимом — зірковим складом номер один. Це було щось неймовірне. Проєктор транслював величезне зображення просто під купол планетарію, зал наповнювався чистим, насиченим звуком. Здавалося, що час зупинився.
Це був мій справжній перший відео-«Перстень», одне з найяскравіших вражень у житті, і тоді я вперше побачив Марину Романівну, адже перед кожною виставою у неї було вступне слово. Там я вперше усвідомив її геніальний дар говорити так, що здавалося, ніби читаєш захопливий роман. За нею можна було записувати і відразу відправляти до видавництва. У ті літні вечори її вступне слово іноді тривало більше години, а попереду було ще чотири години «Валькірії» або п’ять годин «Загибелі богів». Вона з захопленням розповідала про те, як Вагнер писав «Перстень», про кожного персонажа, переказувала германські міфи та ісландські саги, покладені в основу сюжету.
Багато років потому, вже на зустрічах нашого Вагнерівського товариства, я ловив себе на думці: можна ж і вдома подивитися запис цієї опери, а я хочу слухати та слухати Марину Романівну годинами.
Її мова була настільки виразною, настільки образною, а розповіді настільки детальними, що здавалося, ніби вона була свідком тих подій, про які говорила, і особисто знайома з Вагнером, Россіні, Верді, Пуччіні та іншими великими.
Так під небосхилом планетарію пройшли чотири незабутні вагнерівські вечори. Після кожного показу Марину Романівну оточували вражені слухачі, засипаючи її питаннями. В останній вечір я також набрався нахабства і звернувся до неї з проханням позичити відеокасети із записом «Персня Нібелунга», щоб переписати собі.
Марина Романівна, не вагаючись, віддала цей скарб незнайомому юнакові, дала номер свого домашнього телефону і попросила бути дуже обережним, оскільки це був єдиний екземпляр запису постановки Метрополітен-опера. Так ми познайомилися. Чи міг я тоді подумати, наскільки близькою і дорогою мені стане ця людина, створене нею Вагнерівське товариство і як сильно я буду захоплюватися нею під час кожної нашої зустрічі та цінувати кожну можливість для спілкування…
«А тепер ходімо пити чай» — цією фразою зазвичай завершувалися наші офіційні зустрічі Вагнерівського товариства в Київському будинку вчених. І відразу ж вони продовжувалися у найближчій кав’ярні. Коли чай був випитий, а шматочок торта з’їдений, починалося найцікавіше — неймовірні, сповнені гумору й яскравих барв розповіді Марини Романівни про поїздки на Мюнхенський фестиваль і на Россініївський у Пезаро, про сучасні постановки і новаторські режисерські ідеї, які, до слова, її дуже цікавили, а деякі, такі як «Лоенгрін» із щурами чи «Тангейзер» із клоунами, були найулюбленішими.
Протягом останніх років ми також влаштовували домашні музичні вечори, по черзі збираючись то у мене вдома, то в улюбленому всіма нами, чудовому, гостинному домі Іванових — Наталі Давидівни та Ірини Михайлівни, близьких друзів Марини Романівни.
Марині Романівні дуже подобався мій плов, але головною окрасою програми був фірмовий лимонний пиріг Наталі Давидівни. Під час застілля Марина Романівна жартувала, розповідала анекдоти й веселі історії з життя. Особливо вона вміла розсмішити всіх до сліз історіями зі студентського життя, театральними «хохмами», замальовками з її харківської молодості.
Після гарячого, перед чаєм зі смаколиками, ми затишно влаштовувалися перед екраном телевізора і вмикали якусь свіжескачану постановку особливо улюблених Мариною Романівною опер Генделя чи Россіні, або, звісно, Вагнера. І занурювалися в цей казковий, солодкий світ музики. Напевно, це були моменти абсолютного щастя, коли всі життєві проблеми відходили на другий план, і ти з друзями та однодумцями переносився у якусь іншу реальність, наповнену прекрасними звуками, яскравими барвами й захоплюючими емоціями.
Марина Романівна була однією з найбільш позитивних, добрих, енергійних і життєлюбних людей, яких я коли-небудь зустрічав.
Здавалося, всі труднощі, з якими їй доводилося стикатися в житті, ніколи не позбавляти її оптимізму. Вона говорила про це легко, як про щось другорядне й неважливе. Найголовнішими речами для неї завжди були мистецтво й творчість.
Наш останній телефонний дзвінок відбувся у травні 2024 року. Вона вже перебувала в лікарні. Тоном, сповненим захвату, вона розповідала мені про нові відкриття, які зробила, слухаючи опери Пуччіні, про свої творчі плани, про нові поїздки на європейські фестивалі…
Віра Артем’єва
музикознавиця, учениця та колега Марини Черкашиної-Губаренко
Марина Романівна була особливою людиною. Попри високу професійну майстерність та затребуваність (поєднання викладацької, критичної та просвітницької діяльності, участь у різних офіційних заходах), вона завжди знаходила час для щирого особистого спілкування. Жодного разу не помітила у неї неприроднього пафосу чи самозвеличення. Навпаки, пристрасна захопленість своєю справою та уважне ставлення до колег та учнів обумовлювали широке коло людей з різних мистецьких сфер, які оточували Марину Романівну. Мене завжди вражала її незгасна зацікавленість музичним театром, легке сприйняття усього нового і натхнення до наукових відкриттів.
Марина Романівна дуже творчо ставилась до матеріалу та роботи з ним, бачила неочевидні перспективи тем і, найголовніше, сама була авторкою величезної кількості музикознавчих ідей, які щедро дарувала оточуючим. Дуже часто ці ідеї ставали основою наукових робіт та ґрунтовних монографій.
Життєва позиція Марини Романівни складалась з оптимізму, мудрості та стійкості, збережених попри життєві випробовування, яких випало на її долю немало.
Моє спілкування з Мариною Романівною як учениці і колеги продовжувалось майже два десятиліття і було наповнене як професійними музикознавчими темами, так і особистісними моментами. Яскравими подіями професійного життя були виступи на конференціях, яких відбулось чимало. Більшість із них проходили в Києві. Не такими частими, тому особливими, були конференції поза межами рідної столиці. Тимчасове перебування в іншому просторі, позбавленому звичних турбот домашнього повсякдення, дозволяло максимально сконцентруватись на нових враженнях, повністю зануритись у сферу професійних тем та спілкування з колегами.
Одним із таких міст, яке обожнювала Марина Романівна, була Одеса. Вперше наша спільна поїздка на конференцію в Одесу відбулась у 2009 році. Саме на час проведення конференції (це була пізня осінь) припав карантин і Одеську музичну академію закрили для відвідування. Організатори конференції вирішили проводити її у конференц-залі готелю, де були розміщені учасники, тож атмосфера спілкування була особливо затишною. Вечорами ми збирались у великому номері Марини Романівни і продовжували розмови про музику, музичний театр, музикознавство.
Для мене, тодішньої аспірантки, зачаруванням і яскравим враженням на все життя стало таке «позаофіційне» спілкування з колегами, які вже були шанованими професорами, докторами, але в неформальній обстановці охоче ділились історіями про роки навчання, закордонні подорожі, цікаві випадки з викладацької діяльності, невимушено жартували і декламували поетичні рядки. Саме Марина Романівна вміла всіх організувати і задати невимушений і емоційний тон розмови, яскраво оповідаючи історії про театральну родину батьків і своє життя з чоловіком Віталієм Губаренком.
Символічною стала й спільна поїздка з Мариною Романівною до Одеси влітку 2023 року. Через тиждень після ювілею Марини Романівни ми опинились біля моря, в колі колег (онлайн і офлайн), де знову ж таки обговорювали широке коло проблем від перспектив сучасного музикознавства і шляхів розвитку музичного театру до метамодерну, ембієнту і того, як розвивається музична культура сьогодення. І хоч я вже мала трохи більший професійний досвід, порівняно із версією аспірантки 2009 року, захоплення Мариною Романівно було незмінним, а цінність кожної хвилини спілкування з нею — ще більш усвідомленою.
Насправді мені неймовірно бракує Марини Романівни, і я точно знаю, що нас таких багато — тих, кому теж не вистачає вчителя, колеги, зрештою, людини, яка вміла бути справді присутньою у твоєму житті, яка завжди підтримувала, надихала, мотивувала, показувала горизонти і була прикладом невтомного руху у професії і житті.
Восени планується низка заходів, присвячених Марині Романівні. Наприкінці листопада на кафедрі історії світової музики ми вже чотирнадцятий рік проводитимемо конференцію «Ювілейні й пам’ятні дати», ідея якої належала Марині Романівні. Цього року конференція буде присвячена її пам’яті. Тож ідеї, плани і проєкти життя Марини Романівни продовжуються і будуть продовжуватися у роботі колег та учнів. Здається, це зараз найкраще, що ми можемо зробити не лише для її пам’яті, але й для себе.
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також: