Другу весну поспіль увесь світ живе за новими правилами: носити маски та уникати великих скупчень людей стало звичкою, а шаховий порядок сидінь у театрах та кіно уже нікого не дивує. Відвідання будь-якої масової події, не кажучи вже про її організацію, іноді подібне до лотереї: «відбудеться — не відбудеться». Втім, поміж локдаунами, події плануються і скасовуються, ретельно готуються й переносяться, але зрештою відбуваються, попри всі складнощі нової реальності. І дедалі ясніше відчувається взаємна потреба слухачів, музикантів-виконавців та композиторів один в одному: порожнім залам не вистачає людей, стіни філармоній зовсім марніють без музики. Тож нині кожен концерт – особливий, бо окрім звичної підготовки, він проходить і певний шлях боротьби за можливість відбутися.
Однією з таких особливих пост-локдаунових травневих дійств стала світова прем’єра музики до балету «Дзеркало» Вікторії Польової у виконанні Київського камерного оркестру, що відбулася 11 травня у колонному залі Національної філармонії України. Подія не мала широкого розголосу, усі анонси в медіа рясніли лише інформацією про виконавців, будь-які інші подробиці залишались втаємничені. Втім, прем’єра відбулася цілком успішно, залишивши по собі неабияку інтригу.
Сама назва балету — «Дзеркало» — викликає безліч асоціацій: від дитячих казок до найскладніших метафор. Певний натяк на зміст твору можна знайти в авторській анотації:
«Автобіографічне оповідання, ланцюг притч про любов і смерть, нелінійне переплетення сновидінь і реальності, шлях із уявного минулого в неможливе майбутнє. Головна тема — звільнення від сили тяжіння, що дозволяє йти по воді, падати вгору, жити в щасливому ніде й ніколи. Немає явного сюжету, але є багато внутрішнього руху та культурних алюзій для людини, яка мислить і глибоко відчуває. Загалом — музичний образ самої матерії щастя».
Цей текст — не лише поетична передмова, а й важливий компас для слухача, що налаштовує на інтелектуальне сприйняття. За словами Вікторії Польової, балет «Дзеркало» — найзначніший твір, який вона створила до цього часу. Це автобіографія, що не передбачає літературної першооснови, головний імпульс — дослідження власного «я», дослідження самої себе.
Це був рік безперервної роботи й відмови собі у всьому. Один із найважчих і прекрасних, незважаючи ні на що. Закінчується сага. Любов засяяла і згасла. Але це була можливість повернутися на 27 років назад. Нехай тільки в снах. Знову відчути зародження вітру, звучання вільного повітря. І я її здійснила, дозволила бути життю крізь мене.
За структурою балет «Дзеркало» — це 15 невеликих музичних притч, що відсилають до найрізноманітніших культурних феноменів та міфологем. Назва кожної з частин слугує певним орієнтиром або, скоріш, натяком на закарбовані всередині сенси: Дао, Легкий подих, Сонце крізь дощ, Етюд легкості, Терн, Єрихонська труба, Проща, Невагомість, Ходіння по водах, Острів щастя, Ода, Етер, Петрогліф, Тільки стукіт, Проповідь рибам, — у такому переплетенні архетипів світової культури й особистісної історії створений балет. Першим звуковим враженням «Дзеркала» є легкий ритмічний стук ударних крізь повну тишу.
Розмежування сфер шумового та власне музичного звучання надає ударним значення лейттембру, що поєднує на відстані частини цілого. Автобіографічність як головна ідея твору також транслюється й у звуковій тканині, уся музика здається дуже знайомою: тут композиторка відтворює свої звичні прийоми та знахідки попередніх років. У деяких частинах відчутна близькість із її першим балетом «Гагаку», а загальна стильова орієнтація музики знаходиться в площині естетики Нової простоти та сакрального мінімалізму, що в цілому притаманні творчості мисткині.
Виконавці тонко відчули глибоко особистісну та навіть інтимну концепцію твору. Репетитивність та варійована повторюваність ритмоінтонаційних патернів, що утворюють основний масив звукового полотна, можуть оманливо здатись простими у виконанні. Проте майстерність музикантів найяскравіше проступає саме на таких «легких» деталях: вміння чути музику в паузі або на найменшій динаміці, відчувати зв’язки форми, її внутрішній непростий рух. Стриманість та акуратність диригентського жесту Наталії Пономарчук і чуйність кожного оркестранта та солістів (Ірина Стародуб — фортепіано, Юрій Погорецький — віолончель, Дмитро Ульянов — ударні, Ігор Єрмак — флейта, Юрій Немировський — кларнет, Сергій Череватенко — труба) до найдрібнішого штриха дали можливість створити звукову єдність та цілісність зі складною нелінійною внутрішньою драматургією.
Безумовно, прем’єра музики до балету «Дзеркало» в залі філармонії — це лише перший крок цього твору назустріч своїм слухачам. Концертне виконання музики з балету не може дати повноцінного уявлення про твір. Зрозуміло, що у часи карантину такі постановки сценічних творів є закономірним явищем, втім — не хочеться, аби подібна тенденція стала новою нормою. З балетом «Дзеркало» ситуація поки обнадійлива: уже цього року очікується поява цілісної танцювально-музичної версії твору. Тож чекатимемо нової можливості зазирнути у «Дзеркало».
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon