Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це двадцять другий рік.
Це тридцять другий рік.
Це тридцять третій рік.
Це сорок шостий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
Дмитро Павличко
Щороку останньої суботи листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів — трьох хвиль геноциду, здійсненого радянською владою проти українців. Голодною смертю загинули мільйони людей, ще мільйони через це не змогли народитись. Разом із чисельними репресіями, депортаціями, масовими розстрілами, що відбувались в Україні з подачі більшовиків, Голодомор перетворив для нашої країни ходу історії ХХ століття у хресну дорогу.
Втілення національних трагедій своєї Батьківщини у творчості, осмислення, рефлексія і творення нових сенсів, що промовлятимуть про історію через мистецтво, — це ті риси, які, зокрема, формують статус національного значення митця. Саме такий беззаперечний статус має Євген Станкович, композитор, для якого Україна стала, за гостро-проникливим визначенням Олени Корчової, «головним болем творчості».
Тема Голодомору замовчувалась в Україні владою під час радянської окупації і почала публічно виходити назовні лише з відновленням української незалежності 1991 року. Згадаймо хоч би долю роману Василя Барки «Жовтий князь» (1961), що з моменту написання друкувався різними мовами у США, Франції, Німеччині, а в Україні був уперше виданий аж у 1991 році. У цей же період, а саме в 1992 році, було написано монументальне музичне полотно Євгена Станковича — «Панахида за померлими з голоду». Разом із Каддиш-Реквіємом «Бабин Яр» (1991) та «Чорною елегією (1991) «Панахида» є частиною циклу, названого автором «Страстями за Україною».
«Панахида» Євгена Станковича — це реквієм для повного складу симфонічного оркестру, двох мішаних хорів, баса, народного голосу та читця на канонічні тексти та вірші Дмитра Павличка. У цій музиці є все — крик відчаю і моління про порятунок, ненависть до гнобителя і передсмертний катарсис, погляд в обличчя смерті «від першої особи» і узагальнене вселюдське відспівування закатованих.
Тут відчуваються як індивідуальні ознаки стилю Євгена Станковича — монументальний розмах, гранична драматична експресія, бурхлива лава оркестрових tutti та інтимні, а в такому контексті — щемливо-болючі мелодії солюючих скрипки та сопрано, так і риси, що визначають національну ідентичність цієї музики — лірика українського мелосу із багатством ладового колориту, канонічні псалмодії православного Богослужіння, зрештою, тембр народного жіночого голосу, що звучить у трагічній кульмінації циклу.
За словами композитора, вибір народного голосу був зумовлений бажанням «стилізувати народний грудний спів, пов’язаний із тембровою барвою автентичного розспіву в середніх смугах України». Завдяки цьому музика ще більш безпосередньо промовляє від імені жертв геноциду — їхнім же голосом.
«Панахида» Євгена Станковича не є буквальним втіленням заупокійного молебню. Поруч із церковними канонічними співами, такими як «Трисвяте», «Упокой, Боже, раба Твого», «Алилуя», «Слава», «Вічная пам’ять», рефренами Єктенії — «Господи, помилуй» та «Подай, Господи», тут звучать хори, номери солістів та читця на тексти кожної із восьми частин однойменного поетичного циклу Дмитра Павличка, що з граничною напругою передають трагізм національної катастрофи. Який незгладимий слід залишають по собі хоч би початкові слова, що звучать у славнозвісному соло народного жіночого голосу:
«Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас бозя до неба».
Церковне і людське, узагальнено-піднесене і особисто-життєве, відсторонене, спрямоване до висот небесної благодаті, і безпосередньо пережите, що тягнеться з глибин земних жахіть — ці два паралельні світи співіснують у «Панахиді» Євгена Станковича, чергуються, іноді накладаються один на одного, тим самим формують багатовимірний простір цієї музики. Олена Зінькевич відзначає своєрідну розімкнутість часу у «Панахиді», де поєднуються різні часові параметри: «теперішнє і минуле, “малий час” церковної служби — і “велике коло” історичного часу, час-стан і час подієвий».
Драматургія циклу, що складається із 15-ти частин attacca, має чітку логіку. Крайні частини — «Амінь» і «Вічная пам’ять» — як початок і завершення заупокійного молебню, підкреслюють богослужбову природу музичного твору. Всередині самого циклу виникають тематичні арки, особливо — у номерах на канонічні тексти. Так, «Трисвяте» (Святий Боже, Святий кріпкий»), що звучить у №2, повторюється і у №13. № 5 — «Упокой, Боже, раба Твого» повторюється у №11. Хорові рефрени «Господи, помилуй», що становлять паралельний пласт у №4 — басовому соло «Благословенний труд», де розкривається трагедія всенародних страждань, пізніше звучать і у №7, після грізного хорового співу «Їдуть, їдуть людомори» та драматичних слів Читця «Не забудемо ніколи».
Канонічні тексти органічно сплітаються із поетичними. Кожне відспівування «Упокой, Боже» з’являється як реакція на найгостріші поетичні тексти від імені закатованих. Індивідуально трактоване «Трисвяте», що в православній традиції схиляється радше до Славослів’я, а у Євгена Станковича набуває драматично-трагічного характеру, як картина Судного дня у католицькому Dies іrae, щоразу звучить у циклі перед поетичними рядками, де або описується «від імені автора» жахіття геноциду, або виникає заклик до опору поневолювачам (слова «О, народе, встань» у №13).
У музиці постійно відчувається паритет особистих страждань та всенародного болю. Так, вже у першому номері, «Амінь», у хорові скандування на фоні невблаганного звучання дзвонів вплітається щемлива мелодія солюючої скрипки — наче у звучанні надлюдської скорботи чується одинокий голос людини.
У номерах на поетичні рядки Дмитра Павличка музика пластично слідує за текстом. Особливо чітко це відчувається у №4 — чоловічому соло «Благословенний труд для щастя і добра». Драматургія самого вірша побудована так, що три з половиною строфи змальовують ідилію життя працьовитих селян — «хліботворящого люду на берегах Дніпра», і лише в останні два рядки четвертої строфи вривається жорстока дійсність, що ламає цю ідилію, — «не знали, що помрем з наказу сатани». Так і в музиці — консонантна музична матерія із прозорою фактурою, ліричними інтонаціями, буквально рветься наприкінці жорсткими остинато, дробом ударних, уривчастими дисонуючими фразами міді.
Так, ідилічна, майже пасторальна картина перетворюється у невблаганний поступ, неначе неспинні жорна, що перемололи колись щасливу людську долю. Тут же композитор підсилює драматичний ефект, додаючи до партитури, немов голос самого Часу, слова Читця, вже продекламовані на початку: «Це двадцять другий рік, це тридцять другий рік, це тридцять третій рік, це сорок шостий рік. Голодомор. Голодомор. Голодомор». І в цей же момент вплітається ще одна тематична лінія — молитва нині сущих за невинно вбитих — скорботний хоровий спів «Господи, помилуй».
Цілком закономірно після розгортання такої драми з однозначним закінченням починається відспівування — «Упокой, Боже». Передзвін, що звучить в оркестрі, супроводжуючи хор, залишає місце для двоякого трактування — чи це імітація звуку, що виникає від помаху кадилом при запечатуванні гробу, чи вже музика небесних сфер, куди переставились душі замордованих.
Дуже важливим у драматургії «Панахиди» є принцип контрасту, тож після першого відспівування починається основний, кульмінаційний розділ циклу. До нього входить декілька номерів: наступальне, навіть агресивне хорове скандування «Їдуть, їдуть людомори у червоних прапорах», що переходить у декламування Читця, хорова молитва на фоні дзвонів «Господи, помилуй», до якої додається мелодія солюючої скрипки (знову голос одинокої людини), трагічна вершина — соло народного голосу «Мамо, мамо», до якого на «задньому плані» додаються все ті ж хорові молитви «Господи, помилуй», патетичне хорове скандування початкового поетичного тексту «Відкрийтесь, небеса» на фоні повнозвучного оркестру — крику землі до Небес, та поступове затихання, спад граничної напруги в оркестровому номері на інтонаціях жіночого соло. Так, у цьому кульмінаційному розділі циклу поєднуються, накладаючись один на одного, усі часові виміри, голоси живих, мертвих і самого Часу.
І знову ж, цілком закономірно, після розгортання цієї трагедії, наступає відспівування. Однак, відмолюючи невинні жертви геноциду у заупокійних молитвах, Євген Станкович все ж завершує твір, звертаючись до живих, вселяючи віру у те, що Голгофа лишилась позаду, а в майбутньому цей морок розіб’ється світлом. Зі слів композитора: «Що таке смерть згідно з різними релігіями, перш за все, християнською? Це перехід в інший світ, до іншого життя. Це також очищення від гріха через плач. Це також утвердження справедливості. Це ще і помста за гріх насильства. Це і моління нині живих за несправедливо вбитих».
Просвітлена музика заключних «Слава» та «Вічная пам’ять» сяє, неначе вогонь тієї свічки, яку ми щороку запалюємо в пам’ять про своїх предків. «Оптимістичний» фінал, наскільки це можливо у такому контексті, створює заключний вірш, продекламований Читцем — молитва за «мільйони скатованих душ» і за «сущих, усопших, прийдешніх» — «пшеничний безсмертний народ».
«Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича майже кінематографічно відображає найбільшу національну трагедію в українській історії ХХ століття. Це музика, що змушує стигнути кров у епізодах агресивної ворожої навали, а скорботні мелодії від імені вбитих викликають сльози. Музика жалю, відчаю, жаху смерті, а разом з тим — піднесеної молитви і віри. Музики мертвих, живих і ненароджених.
Нині, під час російсько-української війни, коли той самий ворог, що й століття тому, мордує українців у катівнях, ця музика національної трагедії ще більше актуалізується, а разом з нею — і настанови Дмитра Павличка, озвучені у «Панахиді»:
Не забудемо ніколи —
Не забудьте й ви
Як ми тяжко помирали
З веління Москви.
<…>
Як з могили видихали
Ми життя своє.
З непочутною клятьбою,
Що тирана вб’є!
Читайте також:
• Про дві симфонічні п’ятниці у Національній філармонії України
• «Шлях»: стежками сучасної української музики
• Олексій Шмурак: «В музиці мені подобається парадоксальність, крихкість, багатошаровість»