Йшов сьомий рік, як ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні. Вони не забуті: 20 лютого 2021 відбувся концерт, на якому почуття з’єднались у велич та біль.
Концерт мав символічну назву «Затули мене крилом». Вона стала молитвою-проханням до янголів Героїв Небесної Сотні, але водночас і пересторогою про те, що стається і зараз. Три твори програми виразно змалювали хронологію визначальних українських подій: життя перед Революцією Гідності, її боротьба та нинішній наш вільний час. Ввечері в Національному будинку органної та камерної музики України звучали: розмаїта «Українська поема», «Реквієм», що роз’ятрив в уяві картини безжальної зими та як ніколи актуальна Opera rustica. Під час неї з’явились міркування про «ошуканих та приспаних» — чи згадають про ті події у своїй безпечності? Чи є простота новим героїзмом?..
У залі зібралось достатньо небайдужих людей, а тим часом Київ запалював «Промені Майдану», в країні відбувались акції вшанування пам’яті Героїв. Але ж розуміти їх слід не як формальні нагоди, а, вірю, як належні спомини, що стають традицією. Як і тоді разом з «Плине кача», Небесна сотня отримала своє In memoriam в музиці. Програму виконав Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського під керівництвом Богдана Пліша.
Обрамлювали концерт твори Євгена Станковича. Попри те, що обидва написані до війни, коло їхніх образів залишається дивовижно резонансним. Воно розширюється, і близькість викликаних почуттів виникає досі завдяки закладеним простій різкості та мудрості вислову музики. «Українську поему» з оркестром виконав Ігор Андрієвський (соло скрипки). Крім відчутного у ньому характерного суму за пастораллю, твір у стрункій музичній та виконавській формах розділ за розділом відкривав нові сенси, меланхолійно, а часом і жорстоко розфарбовував картину холодної реальності. У цій побудові програми «Українська поема» спалахнула першим, бодай невагомим вогником Алеї пошани.
Далі Євген Петриченко представив «Реквієм» (друга редакція) для камерного оркестру та фонограми. Твір написаний уже в час російсько-української війни. У музиці найбільш щемливими моментами були інтонації голосінь, вплетені в оркестрову тканину, записи окремих інструментів та сам жахний початок: далекий шепіт чи свист вітру. Дзвоновість супроводжує різні образні стани: тривогу, бій, скорботу та втихомирення.
Через події 2014 року смерть і екзистенційний сенс після смерті набувають нового змісту. Це спостерігалось і в концерті: від страшного унаочнення подій в «Реквіємі» Петриченка він перейшов до Opera rustica Станковича. Настрій та тематика п’ятьох віршів Бориса Олійника спонукали автора до створення п’яти пісень-сцен, з пригорщі наповнених музичною естетикою солоспівів 60–70-х років минулого століття, та, відповідно, ясністю мелодичних ліній. Звідси велика сміливість простих слів і прямих пересторог, показаних через оголені почуття героїв. Певною мірою вони ведуть і до розуміння у національне єство. Композитор не «скочується» в примітив, навіть наїв у музиці надто тонкий, і більше тяжіє до рустикальної простоти. Чудовий, світло забарвлений голос Іванни Пліш (сопрано) делікатно вливався в оркестрове звучання, легко підіймався над розгорнутою фактурою голосів та підголосків.
А темброві градації сильного голосу Романа Лузана (баритон) часом набували інтонаційної невпевненості, чи радше були викликані надто різноманітним використанням вокальної опори… Наприкінці вони змінилися на патетику прикметних леонкавалівських «паяців» — все вище разом таки не завадило Роману триматися в рамках рустикальної естетики й впевнено провести завершення твору. Однак, як показує досвід виконань цього твору, партія баритона справді є складною: від широких стрибків мелодії до динамічних контрастів та взаємодії з сопрано.
Але таким важким (і нестерпно легким) є і час для нас, людей, що застрягли в епосі тотального скролінгу, секундних емоцій та безпідставних експертних суджень про все на світі. Витримати, втриматися, жити одним — і всім водночас, чекати на омріяне і оберігати під своїм крилом. Сорокахвилинний твір Євгена Станковича відчувався як одномоментний, замкнений у просторі щирих чуттів.
Приємна, але безглузда ілюзія, виражена маркерами «все-в-минулому», «просто-конфлікт» — по той бік, десь за ширмою, згасла як ті шини, залишила тільки їдкий дим. Що робити далі? Подати з-за неї руку, затулити крилом і не просто пам’ятати, а робити все, що можна. Організовувати концерти, вчиняти наш спомин, відкидати житейське і плинне, руйнувати щити буденного і вірити своєму болю. Визнати вічну ідею героїзму за пів кроку до її нерозумної втрати.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon