Уявіть: ви стоїте у центрі кола, заплющивши очі. Звук з’являється десь збоку і починає свій рух. Він крутиться за годинниковою стрілкою, стрибає з одного боку в інший, розростається, спадає, і все це робить із досконалою точністю. Ме-ха-ніч-но. Чи ні? Розплющуєте очі. Навколо вас — дванадцятеро музикантів. Пальці натискають на клавіші, рухи зосереджені, звуки зливаються в єдиному ансамблі — музика живе тут і зараз. То що це: «механічна електроніка» чи «жива акустика»? Де ця межа і що відбудеться, якщо вона зникне?
Дослідити цей процес можна буде зовсім скоро. У четвер, 20 серпня, в Українському домі відбудеться прем’єра проєкту «Музика для 12 акордеонів» від платформи Time Based. Ідея проєкту — наблизити звучання акордеона до електронної музики за допомогою алгоритмічної композиції та просторового звуку.
Спеціально для цієї ініціативи музику написали медіа-артист і композитор Георгій Потопальський та композиторка Алла Загайкевич. Проєкт матиме продовження — з 28 по 30 серпня можна буде почути твір «ХІІБ» Георгія Потопальського у форматі дванадцятиканальної звукової інсталяції.
Про проєкт і один із творів, що звучатиме, розповідає композитор і автор ідеї Георгій Потопальський.
Як виникла ідея
Я багато займаюсь електронною музикою і постійно взаємодію з акустичними інструментами, обробляючи їхнє звучання. Ми так працюємо з Аллою Загайкевич у різних проєктах. Наприклад, в її опері «Вишиваний», яку ми робили у ХНАТОБі, я займався обробкою інструментів усього оркестру і голосів хору в реальному часі.
Читайте також: «Вишиваний. Король України» — сучасній класичній опері в Україні бути. Але як?..
А з акордеонами — насправді це був експеримент. Дуже давно, років сім-вісім тому, в мене виникла ідея написати твір суто для акустичних інструментів, без електроніки взагалі. Але при цьому зберегти ту методику генерації нот, яку я використовую зазвичай в електронній музиці. Навіть не пам’ятаю, якщо чесно, коли це сталось. Я просто почав створювати програму для цього твору, і в процесі за допомогою алгоритмів робив такі собі скетчі, замальовки. Потім став їх збирати, і за якийсь час у мене назбиралося 15 хвилин музики.
Тоді я показав це Аллі Загайкевич, ми послухали, і вона сказала, що треба робити, але матеріалу має бути більше. А мені вже на той час стало нецікаво, я так попрацював над цим і ніби закрив для себе. Вже пізніше, коли вирішив подаватись на проєкт і допрацював твір, менеджерка запропонувала додати ще один, щоб концерт вийшов цікавішим. Алла Загайкевич одразу погодилась.
- Ескізи до твору Георгія Потопальського. Фото надав автор
Створення електронної музики — це складне моделювання багатоканального звучання. Справа в тому, що всі електронники працюють із багатоканальним звуком. Зазвичай це стерео, але вже давно почали працювати з чотири-, восьми-, дванадцятиканальними системами, і навіть більше. Наприклад, система Ambisonics (технологія тривимірного об’ємного звуку — Д.Г.) — там може бути і 128 каналів. І це доволі-таки специфічно, тому що потрібно розраховувати твір у просторі, розуміти, як саме звук працює із простором.
Втім, кількість каналів для твору – 12 — була обрана випадково. Я думав зробити таку хитру програму, яка буде генерувати ноти для《2×n》кількості інструментів. Тобто це може бути 2, 4, 8, 12 інструментів, і так далі. Для акордеонів також випадково обрав число 12. Мені сподобалось, що це може бути схоже на циферблат.
Чому саме акордеони?
Мені просто сподобався сам звук акордеона. Якось у мене завалявся дуже старий баян, чи краще сказати, кнопковий акордеон. Я з ним трошечки погрався і зрозумів, що в цього інструмента настільки величезний діапазон звуків! До прикладу, якщо взяти на акордеоні найвищий звук, то це як синусоїда в електронній музиці (найпростіша і найчистіша звукова хвиля, що не містить обертонів — Д.Г.). Тобто дуже схоже на елементарний блок, на якому будується синтез. А бас, навпаки, з великою кількістю обертонів. Його звучання дуже приємне, мені воно було схожим на орган. І я подумав: якщо об’єднати багато акордеонів, то це може звучати як потужний орган десь у костелі.
Не можу сказати, що мій твір суттєво змінює сприйняття акордеона. Існує багато сучасних творів для цього інструмента, і вони дуже цікаві, просто підхід інший. Хтось працює з акордеоном з точки зору його властивостей та технічної складової. Я ж відштовхувався в першу чергу від генерації партитури.
Мене приваблювала ідея зробити програму, погратися з алгоритмами, закласти туди якісь цікаві фізичні закони, такі як маятник Фуко (фізичний прилад, який наочно доводить, що Земля обертається навколо своєї осі — Д.Г.). Та й просто попрацювати із базовими прийомами багатоканального звуку, наприклад, коли звук ходить по колу чи відскакує, як рикошет, від одного інструмента до іншого… Цікаво дослідити, як концепція багатоканального звуку буде працювати у просторі, якщо звучить не електроніка, а саме акустичні інструменти.
«Виконується лише завдяки професіоналізму та метроному»
Я згенерував музику в програмі, керуючи алгоритмами, а потім переніс її на паперові ноти, зрозумілі для класичних музикантів. І все ж, твір дуже складний для виконання, тому що він строго розрахований у часі. До прикладу, щоб звук зробив рух по колу, кожному інструменту потрібно грати ідеально ритмічно. Якщо ж десь відбувається зміщення, то цей ефект втрачається. Тут на поміч приходить кліктрек. Музиканти на нього дуже розраховують, адже у творі дуже складні ритмічні малюнки, як от зміщення ноти на якусь мікродолю. І виконавці намагаються це вирахувати. Виходить тільки завдяки професіоналізму і метроному.
Читайте також: Георгій Потопальський: «Штучний інтелект вбиває композиторів, але художню роботу оцінює людина»
Або ж інший приклад. Створюючи свою програму, я орієнтувався на конструктивні особливості акордеона, однак під час генерації музики голос може переходити з партії правої руки у партію лівої, і це створює додаткові труднощі для виконавців. Є багато таких моментів, які просто неможливо зіграти. Тоді ми спрощуємо текст, знаходимо якийсь компроміс. Бо програма, звісно, може зіграти все що завгодно, на відміну від реального виконавця.
У цьому творі значну роль відіграє розташування: і виконавців, і слухачів. Простір — це строго розраховане коло на 12 інструментів. Слухач повинен знаходитись всередині кола, щоб відчути цей простір і рух музики у ньому. Насправді, навіть в електронній музиці єдина людина, яка відчуває твір повноцінно, тобто, відчуває увесь цей рух, — це людина, яка знаходиться в центрі кола. Зазвичай це звукорежисер або композитор електронної музики. На жаль, якщо зміщуватись із центру ближче до краю, цей ефект вже не так відчувається, але, сподіваюся, все одно це буде цікаво.
А щодо звукової інсталяції у Павільйоні Культури… я ще сам не вирішив, як це буде звучати. Скоріше за все, будуть фрагменти твору, які вже прописані, і вони генеруватимуться далі в реальному часі. Там також слухачі будуть у центрі кола, тільки тепер замість 12 виконавців ми розташуємо 12 колонок.
Як розуміти назву і чи треба її розуміти
Назва твору — випадкова. Я дуже не люблю назви, бо завжди треба туди закладати якісь сенси. А мені подобається, коли все виглядає як код, як шифр, як щось на межі графічного, абстрактного… Це мені як електронному музиканту набагато ближче, бо я зі сфери експериментальної електронної музики, де все обертається навколо кодів, наче якісь натяки. Вийшло так, що треба було дуже швидко придумати назву, і я просто запитав свою подругу. Кажу: слухай, треба просто якась назва. Вона каже: тобі треба, щоб там був якийсь глибокий сенс? Я кажу: нафіг сенс, ніякого сенсу. І вона мені присилає це:«ХІІБ».
Я кажу: супер, подобається. Я навіть спочатку не зрозумів, що це насправді. Тож так, це було воно. Наразі музиканти це читають як «хліб», щось таке.
«Музика для 12 акордеонів» мені видається спорідненою із творчістю Рьоджі Ікеда. Його твори — це код, цифра і чорно-білі світлові патерни. Ікеду всі знають як засновника цифрового гіпермінімалізму, але в нього є дуже цікаві акустичні роботи, і якраз вони ближчі до мого твору. Наприклад, в нього є якась матриця із перкусіоністів, їх дуже багато. Вони виконують певний мінімалістичний малюнок. Тут є щось спільне.
Електронна музика — це… я не знаю, як пояснити, але це свобода абсолютна. Вона розширює можливості акустичної музики, «живих» інструментів, як їх називають. Це дає більше простору для експериментів. І воно якось органічно виходить: ти починаєш слухати електронну музику, і в тебе з’являється бажання шукати щось нове. Коли в цьому жанрі з’являється свіже звучання, це так заворожує. Це щось таке «вау, хтось знайшов щось нове!», отак. Ну, якщо не брати до уваги звичайну репетативну музику, наприклад, танцювальну, чи просто для того, щоб на фоні слухати. Я ж кажу саме про експериментальну електронну музику — ту, яка спонукає думати, шукати, розуміти, намагатися зробити щось, чого раніше не існувало.
Читайте також: