Андреас Бореґард — відомий данський акордеоніст, що спеціалізується на виконанні давньої та нової музики, а також займається перформативним мистецтвом. Ця розмова з музикантом відбулася після його виступу на міжнародному британському фестивалі сучасної музики Huddersfield Contemporary Music Festival (hcmf//), де він презентував перформанс Дженіфер Волш «Personhood» («Особистість»).
У виконанні соліста й оркестру «Oslo Sinfonietta» віддзеркалився інтерес Волш до тіла виконавця як важливого творчого фактору, що виходить за рамки роботи з інструментами і приводиться в дію через рух, танець, дотик, пісню, крики і вигуки — дискурс, який композиторка називає «Новою дисципліною» («The New Discipline»).
У розмові з Андреасом Бореґардом ми прагнемо заглибитися у розуміння підходу музиканта до виконавства.
— У творі Дженіфер Волш багато танців, руху, мовлення та співу. Які ваші враження від нього? У чому його особлива краса?
Це дійсно захопливий твір — почасти тому, що він кидає музикантам безліч нових викликів — не тільки перед солістом, а й перед музикантами ансамблю… Вбираючись у костюми, розмовляючи і виконуючи різноманітні рухи, вони формують цілісне театралізоване сприйняття концертної сцени. Тож цей твір дійсно спонукає музикантів усвідомлювати, що вони на сцені, і звертати увагу на те, як вони виглядають, поводяться, сидять, позують.
Звісно, найбільше викликів на сцені — перед солістом, тобто переді мною; мене неймовірно захоплює ця сольна роль. Думаю, мені подобається кидати собі виклик, а робота з Дженіфер над сольним твором «Self-Care» («Догляд за собою») стала своєрідним стартом і натхненною відправною точкою для нашої співпраці над твором Personhood. Я знав, чого очікувати. І саме тому я прагнув знову працювати з Дженіфер — щоб приділити більше уваги цим виконавським аспектам. Мені приносить неймовірне задоволення праця в цій багатогранній сфері, де важлива не лише гра на інструменті, а й кожен рух на сцені.
Важко виокремити щось одне найпрекрасніше в цьому творі. Коли бачиш відеозапис — загальну атмосферу, фантастичне світлове оформлення і сценографію від Ейдин Коcґроув та всі дії ансамблю, — розумієш, що все працює дуже злагоджено. Хоч я не актор і не танцівник, але всі ці елементи поєднуються і створюють особливу, відмінну від інших, цілісність, і я думаю, що ця єдність і є однією з найпрекрасніших речей у цьому творі.
Ще одна прекрасна річ — це тема особистості й того, що означає бути людиною сьогодні, як у сучасному суспільстві поняття особистості та людяності піддаються різноманітним викликам.
Найбільш вражаючий момент — ближче до фіналу, де я, так би мовити, зображую третього «головного» персонажа — Користувача, яким є кожен з нас. Користувач відчайдушно намагається бути хорошим, дослухатися до доброзичливих порад і відповідати всім очікуванням, які суспільство, соціальні мережі та всі люди постійно покладають на нього, щоб він жив правильним життям — але насправді це лише пригнічує його.
— Я бачив на YouTube і на вашому сайті, що у вас є записи Баха, П’яцоли та інших класичних композиторів. Який ваш підхід до створення програми концертів? Чи намагаєтеся ви поєднувати класичну і сучасну музику у своїй професійній діяльності? Яку музику вам цікавіше вивчати і виконувати?
Безумовно, мене цікавить і перша, і друга. Я не думаю, що зміг би продовжувати музичну діяльність на моєму рівні без якоїсь із них. Я би збожеволів, якби грав лише сучасну музику. Мені хотілося б гарної мелодії, красивих гармоній і приємного звучання акордеона. З іншого боку, коли я працюю над проєктами, в яких переважно використовую перекладення давньої музики — адже це проблема з акордеоном: інструмент настільки молодий, що вся давня музика для нього доступна лише в перекладеннях, — мені починає хотітися чогось більш сучасного, нових експериментальних звуків, сучасного погляду на нас і світ, матеріалу, написаного спеціально для акордеона, щоб використовувати його можливості, а не виконувати музику, створену для інших інструментів. Тому для мого «музичного добробуту» необхідно поєднувати минуле та сучасне, але також вважаю, що чудово — поєднувати їх у концертних програмах як для себе, так і для слухачів.
Кілька років тому у мене був проєкт тріо, де головна ідея полягала у поєднанні в одній програмі нових композицій на замовлення від північних країн та народної музики тих самих країн. Це було дуже приємно для нас як для виконавців, тому що у нас були досить складні сучасні твори, які вимагали великої концентрації уваги як від нас на сцені, так і від глядачів. Після нових творів ми встали і зіграли кілька дуже гарних народних мелодій. Можливо, мелодії були не менш напруженими, але це дійсно інший спосіб слухати і інший спосіб грати. На мій погляд, такі стрибки туди-сюди підсилюють враження від концерту.
Ця практика досить поширена серед акордеоністів. Ми часто міксуємо давню музику з сучасною — адже і та, й інша є в нашому основному репертуарі. Наразі мені цікаво шукати способи поєднати традиційний інструментальний репертуар з перформативними творами, які я виконую останніми роками. Наприклад, можна було б заповнити першу частину концерту інструментальною музикою, а другу — перформансом. Звісно, це спричинить певні технічні труднощі, адже потрібен буде майданчик з відповідним обладнанням для перформансу, але концептуально це могло би бути цікаво.
— Вивчення сучасних творів допомагає вам зрозуміти, як виконувати класичні, чи навпаки?
Гм… Я думаю, що це відбувається обома способами. Класика дає мені розуміння основ музичної композиції. Як функціонує музика — від гармонічних послідовностей і ритму до інтервальної напруги, побудови фраз і нюансів звуковидобування. Можна сказати, що такі елементи, як гармонія та мелодія, частково знівельовані в сучасній музиці. Однак існують деякі загальні засади. Треба хоча б розуміти, як працюють напруга і розрядка… Виконання давньої музики дало мені багато знань про це. А також важливо вміти грати просту мелодію.
Це вміння радше залежить від того, де ви виросли та яку музику слухали в дитинстві. Але якщо це тональна музика, то, гадаю, їй буде властива емоційна залученість.
Я глибоко переконаний, що важливо бути емоційно залученим, незалежно від того, яку музику ви виконуєте. На мою думку, навчитись відчувати емоційний зміст музики простіше завдяки деяким видам давньої музики, а не завдяки сучасній музиці.
Сучасна музика, в свою чергу, настільки різноманітна, що дає змогу працювати з надзвичайно різними формами вираження. Ти створюєш значно ширшу палітру можливостей; і хоча це не можна напряму перенести, скажімо, на «Гольдберг-варіації», проте досвід виконання багатьох доволі сміливих елементів у сучасній музиці безперечно дав мені більше варіантів для вибору, нюансування і варіацій музичного вираження навіть у давній музиці.
— Чи є у вас особливий ритуал або підхід до вивчення нових, складних, багатошарових сучасних творів?
Перформанси дещо відрізняються від суто інструментальних творів, які також можуть бути складними з точки зору нашарування ритмів, голосів чи чогось іншого. Звісно, є старий добрий спосіб повільного вивчення творів. Треба опановувати рівень за рівнем і потім побачити, як і де вони складаються в одне ціле, їхню спільну основу. Коли задіяні тіло і рухи, це відкриває інший спосіб запам’ятовування матеріалу.
Стає дещо легше, тому що все ніби вбудовано в схему руху. Це м’язова пам’ять, але задіяні не тільки пальці, а й усе тіло. Різноманітність тілесних позицій, як на мене, дуже допомагає запам’ятовувати матеріал. Однак вивчення тексту — це досі питання повторення і ще раз повторення, а також пошуку закономірностей, які ви можете розпізнати або запам’ятати. Насправді процес часто зводиться до того, щоб робити все дуже повільно: вчити по шматочку, а потім складати маленькі частини у більші, а тоді в цілі фрази. Тому, по суті, це дуже схоже на вивчення суто інструментальної музики.
У перформансі «Особистість», наприклад, у частині «Користувач» було трохи складніше запам’ятовувати. Можливо, просто тому, що це був один з останніх розділів, які я вивчив перед прем’єрою, тобто у мене було менше часу; не знаю (сміється)… під час вивчення твору я дуже спростив партію акордеона і замість арпеджіо грав акорди, наприклад, щоб зрозуміти, де текст накладається на пульс музики. Тому, навіть якщо текст промовляється довільно, я все одно міг відстежити, як слова лягають на метр. Я також відпрацьовую деякі текстові партії з метрономом, навіть якщо текст ніяк ритмічно не позначений, щоб зрозуміти, який пульс я можу встановити в партії акордеону. Тож потрібно знайти точки дотику між різними матеріалами.
— Як би ви представили себе читачам?
Ну, дуже коротко — Андреас Бореґард, данський акордеоніст. Я працюю з давньою та сучасною музикою. Останніми роками мене більше приваблює перформативна музика, якщо можна так висловитись, не ускладнюючи суті. Це дуже коротко (сміється). Дуже коротко, але…
— Дуже прагматично (сміється).
Я викладаю у Гановері — це, мабуть, варто сказати (сміється). Якщо хтось захоче навчатися після прочитання цього інтерв’ю, будь ласка, напишіть мені.
— В одному з інтерв’ю ви згадували, що акордеон деякий час був вашим гобі, але коли ви вступили до музичної академії — все змінилося. Що для вас музика зараз? Чи змінилося ваше ставлення до неї з роками?
Гадаю, дещо змінилося. Зараз мені подобаються різні види музики більше, ніж раніше. Але я думаю, що фундаментальний підхід до музики залишився більш-менш незмінним, він пов’язаний з ідеєю про те, що необхідна емоційна залученість.
Це те, що передається від виконавця до слухача через твір. Мабуть, це дуже романтично і старомодно, але, на мою думку, виконання нецікаве і безуспішне, якщо немає емоційної залученості та наміру встановити емоційний зв’язок. Мої виступи вдаються лише тоді, коли я заангажований у цьому сенсі. Багато чого може піти не так, особливо якщо йдеться про дуже складні технічні прийоми гри на акордеоні, але емоційна залученість — це фундамент, на якому все тримається.
Деякі види музики можуть бути вельми абстрактними і систематичними. Скажімо, можна дискутувати про те, чи має «Фортепіанна фаза» (Piano Phase) Стіва Райха певний емоційний намір, але, тим не менше, коли я слухаю її, то відчуваю, що музика, її таємничі візерунки та ритм викликають у мене емоційну залученість. Все ритмічне впливає на нас фізично, а тіло та емоції — це дві сторони однієї медалі.
Ви ніколи не повинні нічого нав’язувати музиці, а просто визнати, що вона є.
У мене викликає ентузіазм розуміння того, як це працює, і усвідомлення того, що я стаю кращим виконавцем, коли саме так взаємодію з музикою. Загалом я засвоїв це ще на початку навчання, і відтоді таким є моє кредо.
— У відео для Composers+Summer Academy 2019 ви згадали, що іноді дуже тісно співпрацюєте з композиторами над творами. Поділіться, будь ласка, найзручнішим способом або вдалим досвідом роботи з композиторами, який ви отримали під час співпраці? Можливо, кілька порад для молодих композиторів, які хочуть написати щось для акордеона?
Співпраця — завжди абсолютно індивідуальна і унікальна. Процес буде дуже різним з кожним новим композитором. До того ж, характер твору має величезне значення, тому що залежно від нього ви можете отримати дуже хороші результати від не дуже тісної співпраці і не обов’язково матимете дуже цікаві результати від дуже тісної співпраці. Один шлях не обов’язково кращий за інший.
Існує традиційний, можливо, застарілий спосіб замовлення, коли ви зустрічаєтеся з композитором, щоб представити акордеон — адже люди не завжди знають так багато про цей інструмент. Розповідаєте про те, як він працює, про технічні нюанси, про те, як нотувати музику. Потім, через пів року, ви отримуєте партитуру. Відтак, можливо, у вас буде один короткий воркшоп з редагування дрібних деталей, і це все. Це може бути чудово. Але також може бути проблематично, якщо партитура містить багато деталей, які технічно не працюють, і потрібно багато редагувати.
Цей процес може працювати з інструментальною музикою, але коли він стає більш перформативним, коли в гру включається тіло, я вважаю, що необхідно тісніше співпрацювати. Композитори більше не пишуть для інструмента. Вони пишуть для людини і конкретного тіла. Часом здається, що такі специфічні твори може виконати лише та людина, заради якої вони були написані, тому що виконання стає дуже особистим. Однак часто вони кидають виклик поняттю інтерпретації, адже фактичний матеріал може бути повністю відірваний від конкретної людини.
Здебільшого у моїх колабораціях композитори мають загальну концепцію твору. Вони генерують більшу частину матеріалу. Потім ми працюємо над ним разом, і якщо це інструментальний твір, я можу використати свій досвід гри на акордеоні, щоб запропонувати альтернативні рішення, які, можливо, дадуть результат, ближчий до того, що уявляв собі композитор. Якщо це потребує фізичного перформансу, можливо, ми разом експериментуємо на сцені. Але в більшості випадків мені здається, що я був радше фасилітатором контенту, ніж його творцем.
Гадаю, моя порада — бути відкритим і допитливим, не казати «ні», дійсно пробувати щось нове і розширювати свій світогляд, щоб побачити межі можливого.
— Український композитор Святослав Луньов в одному з інтерв’ю зауважив: «виконавець — найнещасніша людина. Я не уявляю, як можна жити як виконавець. Ти як будівельник: береш лопату і копаєш від паркану до обіду, а тобі постійно вказують, що робити». Ви згодні з паном Луньовим?
У якомусь сенсі, звісно, я згоден, але потрібно уточнити, що означає копати лопатою. Те ж саме можна сказати про всіх, хто виконує будь-яку роботу. Я не згоден, якщо мається на увазі, що це бездумне завдання, яке ви просто повторюєте. Багато музикантів, напевно, погодяться, що повністю уникнути бездумних занять важко. Та все ж я думаю, що виконавці перебувають у привілейованому становищі, адже стають посередниками між композитором і авдиторією, чи не так? Що б ми не робили на сцені, ми трансформуємо твір і відправляємо його комусь іншому, щоб він його відчув. Зрештою, ми несемо відповідальність.
Гадаю, що це дуже творчий процес, тому що ви створюєте музику у теперішню мить. Саме тому залученість, експресія та емоційне наповнення є настільки важливими. Звісно, за сценою в репетиційній кімнаті також багато виснажливої праці. Часом може здаватися, що вам доводиться робити те саме знову і знову. Ви репетируєте складні фрагменти, важкі твори, а потім відчуваєте, що готові їх зіграти.
Згодом ви залишаєте твір на деякий час — адже це також одне із випробувань музичного виконавця: зазвичай, у вас є лише один виступ за один раз. Це не як у театрі, де можна зіграти двадцять вистав, а потім перейти до наступної. Тож ви репетируєте щось, виконуєте це, а потім репетируєте щось інше і виконуєте. Коли ж повертаєшся до складного твору, дивовижним чином він часто виявляється так само складним, і виклик полягає в тому, щоб знайти новий шлях до розв’язання тієї ж проблеми. У цьому сенсі я можу зрозуміти цитату Святослава Луньова. Ви повинні невтомно копати, знову і знову, але, сподіваюся, щоразу вам вдаватиметься дедалі краще, з роками лопата ставатимете кращою і гострішою, і, безумовно, ваша техніка виконання буде покращуватися.
— Як живеться сучасному виконавцю в Данії?
Данія — маленька країна. Вочевидь, музична сцена також відносно невелика, авдиторія невелика, а сучасна музика — це ніша в ніші. Тож, принаймні для мене, неможливо давати концерти лише в Данії. Водночас, мені здається, що в межах спільноти нової музики спостерігається розвиток, адже сама спільнота зростає.
З’являється дедалі більше композиторів і виконавців, які створюють невеликі ансамблі або мистецькі колективи і насправді роблять блискучу роботу — організовують концерти та проводять кураторські події. Вони не чекають, що хтось зробить щось для них. Вони просто роблять це самі. Я вважаю, що бути виконавцем сучасної музики в Данії — це надихає. Я також надзвичайно вдячний, що створив мережі контактів за межами Данії, тому що інакше я грав би набагато менше концертів.
— Якби ви могли поспілкуватися з Міністерством культури Данії, що б ви запропонували щодо політики у сфері сучасної музики?
Можливо, варто було би більше залучати політиків до участі у заходах, щоб вони могли відчути, що відбувається на сцені, щоб це не було просто чимось абстрактним і дорогим, про що вони мало що знають. Я маю на увазі, що найпростішою пропозицією було б: «Дайте нам більше грошей!». Але, ймовірно, не найефективнішою.
Ми повинні більше говорити про структурні речі, наприклад, про те, щоб більше живої музики — різноманітної — давати слухати дітям у дуже ранньому віці. Або про те, як залучити дітей до створення та прослуховування сучасної музики. Просувати нову музику не складно і не страшно. Люди не завжди обізнані в сучасному мистецтві, тож, якщо ми не будемо до них стукати — ризикуємо створити окрему ізольовану бульбашку, яка не матиме жодного стосунку до суспільства. Така тенденція спостерігається на прекрасних — і абсолютно необхідних — фестивалях сучасної музики.
Скільки «звичайних» слухачів ходить на ці фестивалі? Чи граємо ми тільки для своїх? Чи всі нові неймовірні твори просто мандрують від одного вкрай спеціалізованого фестивалю до іншого? Чи ми є відокремленою групою митців, які проповідують «наверненим»? Звісно, фестивалі важливі для нової музичної екосистеми і для створення нових творів, але мені цікаво, скільки доходить до ширшої, нефахової авдиторії?
— Що б ви сказали людині, яка ніколи не відвідувала заходи сучасної музики і боїться туди приходити, бо може не зрозуміти, що відбувається? Як би ви порекомендували слухати твори, зокрема, Дженіфер Волш, людям без фахових знань?
Я б порадив їм те ж саме, що і людям, які вперше йдуть на оркестровий концерт. Це може бути так само важко зрозуміти, якщо ви ніколи не слухали класичну музику. Це може бути досить непросто. Не існує правильного чи неправильного способу слухати музику. Кожен має свій унікальний досвід. Це нормально, якщо ви відчуваєте, що не розумієте музику.
Можливо, виконавці теж не розуміють (сміється). Можна прочитати анотації у програмці, але іноді це не допомагає (сміється). Намагайтеся уважно слухати і просто спостерігати, які відчуття це викликає у вас, які питання виникають. Визнайте, що, можливо, ви не знайдете жодних відповідей, а лише більше запитань, і тоді це вже буде досвід. Чому у вас виникають ці питання? Уявіть, що це абстрактна картина, а музика — її аудіоверсія. Просто дослідіть, що там.
— Як ви гадаєте, чому сучасна музика і загалом мистецтво важливі? Протягом певного часу я зазвичай відповідав, що це як передові дослідження з фізики та Формула 1 в одному пакеті. У буденному житті це не дуже потрібно. Проте в довгостроковій перспективі є шанс, що напівпровідники, які використовують майже в кожному електронному пристрої, утворюватимуть кращі гальмівні системи та кнопки на кермі, що зробить наше життя простішим. У музичному світі такий ефект мають твори Шопена, Ліґеті та Лютославського, які є світовою спадщиною і, можливо, допомагають людям краще зрозуміти самих себе.
Що ж, я вважаю, що ви маєте рацію. Музика здається непотрібною, тому що ви не можете обміняти її на щось повністю рівноцінне. Вона має величезний потенціал, щоб дозволити людям досліджувати і відчувати аспекти самовираження і життя, які вони, ймовірно, не змогли б відчути в іншому випадку. Сучасна музика розвиває нашу емпатію і наші способи взаємодії з іншими людьми, взаємодії з собою і взаємодії зі світом.
Ви можете пережити те, що створила інша людина — художник, композитор, музикант, режисер, актор — вже сам цей факт фізично, емоційно та інтелектуально переносить вас у ситуацію та реальний досвід, який був би недосяжним в інший спосіб. Це дійсно розширює ваші людські можливості.
— Якою була б ідеальна подія сучасної музики для вас як для глядача?
Не дуже довгою (сміється). Музика може бути неймовірно різноманітною і непередбачуваною, і я не можу передбачити, коли отримаю наступний потужний глядацький досвід. Сподіваюся, це буде щось таке, де я трохи забуду про себе, де мене просто втягне в те, що відбувається на сцені і в залі. Якщо чесно, я маю схильність трохи дратуватися, коли все дуже-дуже затягується (сміється).
Коли ви дійсно відчуваєте, що виконавці вірять у те, що вони роблять — це чудово. Вони роблять це не тому, що їм платять, або тому, що композитор просить їх про це, а тому, що вони дійсно, щиро, по-справжньому вірять, що в цьому є сенс.
— У вас на сайті написано: «Акордеон — це інструмент, який мало хто пов’язує з класичною музикою». Які твори з сучасного репертуару ви могли б порадити послухати, щоб переконатися, що акордеон може бути чудовим класичним інструментом в умілих руках?
Деякі з моїх улюблених творів: «Секвенція» Беріо, Друга симфонія Калеві Аго, «Гра в піжмурки» Маґнуса Ліндберґа, а також деякі данські твори, наприклад, «Дивлячись на темряву» Бента Сьоренсена.
Це класичні твори, вагомі в нашому репертуарі. Є багато дивовижної музики, де звучання нот стає менш важливим, а більше йдеться про нетональні повітряні звуки чи шуми, що саме по собі не є ні добрим, ні поганим. Акордеону властиве дивовижно барвисте звучання — саме ця якість дуже важлива, коли ми демонструємо слухачам інструмент.
Читайте також: