Якщо ви чули українську співану поезію, де вірші про кріпаччину звучать блюзом, «бурхливий вир» модерніста Хвильового — бахівською поліфонією, а «гаї шумлять» заколисуюче, виспівані магнетичним голосом, то ви точно знайомі із творчістю Мар’яна Пирога.
Мар’ян — музикант, поет, художник, засновник гурту «Гич Оркестр», що «делікатно грав екстравагантну музику», та музично-просвітницького проєкту «Пиріг і Батіг», що нині актуалізує вірші й історії життя українських поетів.
Його музика зі, здавалось би, парадоксальними, але водночас такими природними переплетеннями культур і стилів спонукає до перепрочитань добре відомих і добре призабутих текстів, або й до відкриття ніколи не знаних. «Шмагати українців батогом пам’яті» — так визначає місію «Пиріг і батіг» його засновник і додає: «ніжно». Тому й співана поезія звучить із бережною чутливістю до фонетики, вражаючою різноманітністю тембру і безкінечною широтою алюзій.
Про те, що слухає сам Мар’ян Пиріг і як слухати його власну музику — читайте далі пряму мову музиканта.
Відродити забуте
Зараз ми презентуємо проєкт «Замордовані» — співану поезію українських митців, знищених Росією. Дуже важливо актуалізувати їхні імена. Найскладнішим у цьому проєкті було концепційно поєднати тексти абсолютно різних поетів у спільну картину. Тут є і Григорій Чупринка з поезією років, коли ще був живий Іван Якович Франко, і Василь Стус, і наш сучасник, який нещодавно загинув, і багато інших. А ще врахувати аспект свіжої рани — часто з цим складно дати раду.
Багато нашого спадку було знищено протягом ХХ століття. Це стосується не тільки літератури, а й музики. Згадати, наприклад, Василя Барвінського. Скільки знищених творів він мусив переписувати, повернувшись із заслання. І чи переписав він їх у такому вигляді, у якому вони були з самого початку. Та й загалом, чи може людина, здобувши такий життєвий досвід, відтворити музику, написану до пережитого. Це як дотаборова і таборова поезія Стуса — між ними є велика різниця. Митець так чи інакше карбує у творі свій життєвий досвід.
Я зараз починаю активно досліджувати творчість українських композиторів. Стільки маловідомих прізвищ, невиконаних творів. Скажімо, ти знаєш про існування цієї музики, але не можеш її послухати, бо ніхто її не зіграв і не записав. Над цим треба працювати роками. Всі хочуть швидкого результату. А це гра не на результат, а своєрідна інвентаризація нашого спадку.
«Основне, що слухаю зараз — це академічна музика»
В академічну музику я «зайшов» через ренесанс, потім кинувся одразу в модернізм, а далі — назад у часі, в бароко.
До ренесансної музики я вертаюся постійно. Коли мені сумно — вмикаю Тільмана Сузато. Це композитор і книгодрукар XVI століття, він і твори Жоскена Депре друкував, наприклад. У нього є цикл «12 танців» — для мене це божественна музика, вона дарує якусь життєву радість.
Я слухаю ці твори у виконанні Лондонського Мюзік Консорт (The Early Music Consort of London — ред.). Таку музику можна по-різному виконувати, якось адаптовувати, адже в нотах нема конкретики як це має звучати. Але крутішого виконання, ніж у Девіда Манроу, як на мене, не існує.
Серед улюбленого також — книжки мадригалів Карло Джезуальдо да Веноза (особливо третя книжка подобається) і мадригали Клаудіо Монтеверді. Я слухаю записи 30-40–х років під егідою Наді Буланже. Чомусь мені сучасні записи не дуже заходять. А в тих є щось щемке, витончене.
Мені ще дуже подобається французький модернізм — Равель, Дебюссі, Саті. Є чудовий запис 1970–х років, де піаніст грає музику Саті, а Бріджит Бардо низьким голосом читає французьку поезію — дуже гарно.
А от музику класицизму і романтизму якось оминув, вона мені не близька. Хіба що трохи Бетховен. З дитинства чув, що Чайковський — це великий композитор, але мене його музика дратувала. У мене був тригер: стається щось погане — і цілий день по телевізору показують «Лебедине озеро». Чайковскій Пьотр — «чрезвычайное положение». Через це я і романтизмом не дуже цікавився, мені здавалося, що все там, певною мірою, буде схоже.
А ще мене приваблює, скажімо так, сумна музика: я «колекціоную» сарабанди. В українській поезії мені, зокрема, цікаві твори на тему смерті — і в композиторській творчості хочеться пізнати музику, яка могла би супроводжувати на той світ. Сьогодні я, наприклад, переслухав Сарабанду Куперена. Він не такий популярний, як Бах, Моцарт чи Вівальді. Його музика дуже мила, можливо, простіша, ніж у названих композиторів, але надзвичайно вишукана. Також є чудова «Сентиментальна сарабанда» у Бенджаміна Бріттена.
Для мене Бріттен дуже вишуканий композитор, він не зловживав інструментальним складом, любив лаконічність. Протягом останнього місяця я слухаю інтерлюдії з його опери «Пітер Граймс». Там зображені певні стихії: «Світанок», «Буря»… Це речі, які асоціюються з поезією. Якщо Тичина світанок описує словами, то Бріттен про цей світанок грає. Мені це дуже допомагає, я пізнаю нові форми, нові поєднання музичних інструментів.
«Поезія не стає піснею — вона просто співана»
Ми у гурті домовилися, що наразі залучаємо тільки акустичні інструменти. Наш проєкт відкритий, ми кажемо про себе, що довжина батога не є сталою — кількість учасників може змінюватись. Ми хотіли би залучити більше інструментів, додавати нових звучань. Ось на гітарі я граю і традиційно щипком, і бамбуковими патичками — такий ефект смичка. Часом мені бракує литавр, десь — клавесину, десь — флейти, десь — мідних духових. Я мрію про портативний орган. Може, і фортепіано колись у нас з’явиться.
Ще коли ми працювали над альбомом «Сьпівомовний» на тексти Степана Руданського про період кріпаччини в Україні, я запрошував до запису альбому гобоїста. А він сказав мені: «Друже, гобой — це не кріпацький інструмент, я не бачу його в цьому альбомі. Ти хочеш просто долучити мене як гобоїста, чи щоби цей текст дійсно зазвучав?». Ну, думаю, дякую за зауваження!
І це важливо розуміти: є музика, є поезія, і є простір, у якому жили ці поети. Я хочу відтворювати цей простір. Щоби, слухаючи, можна було наче спостерігати за життям поета — як він писав, як звучало середовище навколо нього.
Зараз дуже популярно взяти поезію і робити з нею «пісню». Я конкретизую, що
ми працюємо зі співаною поезією: поезія тут не стає піснею, вона просто співана.
Люди звикли, що пісня — це пісня; вона повинна мати певну очікувану структуру. А тут береш вірш — в ньому, може, немає кульмінації, бо її і не повинно там бути. Зате буде кульмінація в альбомі загалом, а не в тій конкретній пісні. Для мене важлива цілісність.
«Віднаходити перегуки між культурами»
Залежно від того, якою буде музична компонента, може зовсім змінитися трактування самого тексту. Ось простий приклад — «Заповіт» Тараса Шевченка в хоровому творі Миколи Лисенка. Ми всі знаємо цю сувору, сумну, навіть дещо агресивну подачу, коли корифей тобі говорить «Як умру, то поховайте». Якась наказовість тут присутня. А я спробував покласти цей текст на українську народну музику — мелодію пісні про Бондарівну «У Києві на риночку». Це пісня часів Шевченка. Коли співаєш «Заповіт» на цю мелодію, він уже стає мрійливим, а не наказовим. Звісно, тут треба бути обережним. Однак таке трактування мені близьке, я хочу ділитися ним.
Або ж пісня «Ой гаю, гаю», яка є в альбомі «Солов’їний». Микола Леонтович адаптував цей твір для хорового співу, а я навпаки — повернув пісню ближче до козацького бароко. А іноді я дозволяю собі у роботі з фольклором тотальний модерн: у народний текст можна додати музичний барвник, близький до саунду «Radiohead». Українська народна пісня може бути ультрасучасною!
Мені дуже цікаво віднаходити перегуки між українською та іншими світовими культурами. Ось, наприклад вже згадуваний альбом «Сьпівомовний» на вірші Степана Руданського часів кріпаччини в нашому краї. У заключному творі альбому — «Гей, бики» — є елемент американського блюзу. В Америці, як і в нас, був період рабства. Мені захотілося поєднати в музиці і наше традиційне, і оту американську «кріпаччину».
Крім того, я фанат горору, зокрема німого кінематографу німецького експресіонізму. У нас є горор-альбом «Містичний» — єдиний альбом на суто мої тексти, такі собі горор-казочки. Я взагалі страшенно люблю казки. Колись мене до глибини душі вразили «Казки Покуття» Оскара Кольберга. Наприклад, історія про те, як в Чорній горі живе старий — навіть не чарівник — а «Дідо з ножичком». Фантастична мова!
Мені хотілося цей психоделічний вайб і цю мову втілити в альбомі. Є в «Містичному» і щось від «Лісової пісні» Лесі Українки. Є потерчата й інші горор-персонажі: Вампір Микола, Федір Пентаграма. Про Федора Пентаграму пісня іронічна: всі люди добрі, але люблять час від часу трішечки побути злими, їм це зло імпонує. Або, наприклад, «Сині трупні плями», такий собі макабричний твір. Тут середньовічний мор від чуми чи холери — якась європейська смута — переноситься до України.
Або ж твір «Любіть Україну», яким завершується альбом «Цілий», записаний ще з попереднім проєктом — «Гич Оркестром». Це твір моїх шкільних часів. Тут немає моєї авторської музики. Натомість поєднується американська пісня, авторство якої приписують блюзмену Ледбеллі, і мотив Енніо Морріконе з вестерну «Хороший, поганий, злий». Я дуже люблю цього композитора, хоча Ніно Рота мені ближчий. Тож, мені хотілося внести в «Любіть Україну» наратив дикого заходу. І в школі всі знали вірш Сосюри саме завдяки цій музиці. Ми просто збиралися на шкільному подвір’ї і співали. Паралельно хтось Цоя в той час співав, а ми — «Любіть Україну».
«Квантовий стрибок»: від російського року до «Ми помрем не в Парижі»
Я теж свого часу слухав російський рок. Він видавався важливим, звучав зрозумілою мовою і ще й називався «своїм». Тепер ми бачимо, який вплив це мало і до яких наслідків призвело.
Загалом, у мене був ширший доступ до музики, ніж, скажімо, в моїх однокласників. Мій тато був «лабухом», вдома ми мали велику колекцію вінілів. Але найбільше вплинуло на мене те, коли в другу річницю незалежності у спальний район Львова, де я мешкав, приїхали з живим концертом «Мертвий півень» і «Плач Єремії». Я вперше почув щось настільки екстраординарне. Відтоді я зацікавився поезією Юрія Андруховича, Віктора Неборака, не кажучи вже про Грицька Чубая.
Для мене Місько Барбара і Тарас Чубай залишаються авторитетами, яких ніхто не перевершив у роботі з поезією. Барбара, я вважаю, — найкрутіший музичний декламатор. Він міг не співати, а саме декламувати поезію під музику.
Вертаючись до тих часів. Якщо ще вчора в школі популярним було співати якусь дурню, то після цього виступу кожен хотів на гітарці вивчити «Ето» чи «Коли ти смієшся», чи «Б’ютіфул Карпати». Або «Літаюча голова», «Вона», «Ми помрем не в Парижі» — як без цього?
І я відчував, як еволюціоную інтелектуально — читав якусь глибшу поезію і старі звичні наративи ставали надто простими. Це для мене був квантовий стрибок, я занурився в абсолютно іншу структуру і мав непоборне бажання займатися чимось схожим.
«Працювати з віршем, щоб нічого не загубилося по дорозі»
У мене немає музичної освіти, але є тонке відчуття слова, я закоханий у поетичні форми. Поезія подарувала мені мій перший композиторський досвід. Вірш «Гаї шумлять» Павла Тичини я не прочитав жодного разу — він одразу звучав мені музикою.
Я ніколи не читаю збірку поезій від початку до кінця. Наприклад, вибрав собі сім віршів Стуса — і все, мені цього достатньо, тиждень живу з ними. Я мушу наче сам стати тим твором, відчути ритміку, наголоси. Зі Стусом, до речі, це часто буває складно, бо він пише довгими реченнями, які закінчуються на середині рядка, часом і в наступній строфі: треба не втратити цей зв’язок. А крім того, у Стуса часто акульмінаційні твори, там постійний катарсис. Маєш бути дуже уважним і обережним, щоби втримати цей світлий тремор.
Для мене важлива артикуляція — треба зберегти все, що закладено у слові. Наприклад, я дуже люблю слово «назавсігди», отримую якусь насолоду, коли співаю його (у вірші Євгена Плужника «Мовчи» — ред.). Воно має бути промовлено твердо, але треба лишити в ньому й ніжність. Або слово «мовчи» з цим твердим «ч»: я вибудовую для себе його вимову.
Для мене це точна наука, я намагаюся працювати з текстом, аби чим менше у ньому було втрат, щоб нічого не загубилося по дорозі.
Як сприймати альбом «Зелений»: інструкція від Мар’яна Пирожка
Серед всіх наших альбомів найбільше задоволення принесла робота над релізом «Зелений» на вірші Богдана-Ігоря Антонича. У цих текстах є натура, є місто, є смерть. Мені здається, нам справді вдалося все це загорнути належним чином у музичну форму.
Вірші Антонича загалом просякнуті натурою. І, разом з тим, він творив у Львові — у його текстах багато урбаністичного. В альбомі послідовність творів вибудувана так, що поет наче втікає з міста до природи.
«Сірий гімн», один із початкових творів альбому, — це Антонич в місті. Індустріальне середовище, у якому вже є автомобілі, локомотиви, трамваї. В музиці імітуються звуки міста — рвуться папірці, клацають дверні ручки, є багато механічного. Бо тут ти не в сільській хаті, не в лісі — треба підкреслити артефакти, притаманні місту. Наче воно сигналізує тобі: «Будь обачним!».
«Ротації» — теж дуже важливий твір. Це був мій перший досвід у тому, щоби підкреслити текстове навантаження кожного речення чи навіть слова. Наприклад, на словах «церкви, цукерні, біржі — духові і тілу» у нас звучить цитата «І тим, що в гробах, життя дарував» з великодньої Служби Божої. На словах «хор барв і хор гобоїв» — звучать гобой і фагот.
Далі «Ars Poetica» — Антонич хоче втекти з міста, йому поезію вже «диктує Бог». Зрештою, він таки втікає і, здається, вмирає посеред природи. Але ж ні! Бо далі — «Пісня про незнищенність матерії». І тоді знову повертаєшся в те саме місто і починається Апокаліпсис: «Ти не людина — ти ще камінь, тебе обкручує змія». Врешті, альбом закінчується так само, як і починався — звучанням співу пташок. Натура все одно перемагає. А ти потрапляєш у циклічну безкінечність.
- З авторської виставки Мар'яна Пирога «Сакральний Гербарій»
«Я — фанат краси». Новий альбом «Колядницький»
В поезії дуже багато духовного, але там зовсім інша структурованість поняття Бога. Наприклад, у Степана Руданського є opus magnum — «Бог на землі». Четверта частина — це історія від народження Ісуса до розп’яття, але вона в такі метафори загорнута, що йдеться не про фізичну особистість, а про міфологічні життєві настанови. У цьому є особлива краса.
Я відокремлюю релігійну складову від духовної. Людина — це одиноке створіння і не потребує провідників. Ти сам маєш і воскреснути, і народитися кожного року. В мене цей процес дуже чітко усвідомлений. Тут ідеться про вшанування: ти останній, хто прийшов на цю землю. Все, що тебе оточує, було до тебе. Ти маєш це прийняти, проявити кротість і шану. Це циклічно, логічно і красиво.
Цей догмат діє у всіх наших альбомах. У кожному з них 12 треків. Це і є отой Calendae: 12 місяців, 12 годин, 12 свят. До речі, за гуцульським звичаєм, і колядників має бути теж 12. Мені дуже подобається колядницька традиція: якщо хата порожня, ти все одно маєш відколядувати це місце, перезавантажити його. Це теж про міфологію.
Зараз ми готуємось презентувати альбом «Колядницький», над яким працювали чотири роки. У цьому альбомі ми рухаємося від модернізму — колядки 1920–х років «Спи, Ісусе, спи», слова і музику якої написав Йосип Кишакевич — до архаїки, колядок про створення світу. Наче з теперішнього ідеш у первісне, щоби збагнути, як тоді було світло. Як то можна було придумати, що три пташки пірнають у світові глибини, виносять злоту павутинку, з тої павутинки «стає ясна твердь небесна» — щось крихке стає вагомим. Цей метафоричний аспект дуже важливий для мене. Мені хотілося лаконічно і вишукано цей духовний вимір відтворити.
Крім колядки Кишакевича всі тексти в альбомі народного штибу, а музика здебільшого моя авторська. Не знаючи оригінальної мелодики, я намагався адаптувати цей текст. От, наприклад, читаю слова: «Як з божого раю звізда засвітила, Пречистая Діва Христа породила». Для мене суто за текстом це гуцульщина — і я забарвлюю ці слова гуцульськими елементами в музиці. Або, наприклад, сумна колядка «Самотою, самотою, гей, гей, гей». Читаю текст і відчуваю — тут є маршева компонента. А сумний марш — це сарабанда. І так, читаючи слова, вже розумію, якою має бути музична форма.
«Фіксувати де ти зараз і рухатись далі»
Мені важливо постійно еволюціонувати. Я вже полишив те, з чого колись починав. Наприклад, одна з перших пісень — «Люби». У ній багато батярського, робота з суржиком, який значно спрощує побудову. Тоді я поставив собі завдання — чи зможу написати подібний «гіт». Мені казали — роби ось так, це буде заходити всім. І тоді я зрозумів, що я цього робити не хочу. Це стежинка, на якій нічого не відбувається. Ти мусиш вибрати — робити просте чи робити потрібне.
Подібну пісню співали і з «Гич Оркестром» — «Бобри». Та зрештою я захотів перейти від цього суржового елементу до складнішої поетичної мови. Я досі вчу українську: так, я нею балакаю, але читаю поезію і знаходжу слова, які були мені невідомі.
Крім того, мені хотілося еволюціонувати і в плані музики. З «Гич Оркестром» ми грали рок-н-рол. У той час я почав цікавитись академічною музикою. З якимись творами, звісно, був знайомий і до того, але згодом почав занурюватись глибше, хотілося довідатись що це і звідки — про життєпис автора того чи іншого твору, що керувало його діями. І тоді я збагнув, що хотів би бути ближчим до академізму, аніж до рок-н-ролу. Тому й пішов з «Гич Оркестру».
Зараз я прагну щороку записувати альбом — бо треба фіксувати де ти знаходишся в цей момент і бачити куди рухатись далі.
Часом дивно спостерігати: оглядаєшся на зроблене 15 років тому, і здається, ніби з того часу два життя минуло. А між мною тодішнім і мною теперішнім справді дуже велика різниця, може, навіть прірва. За стільки часу змінюються цінності — і це нормально. Є музиканти, які по 20 років грають те саме, бо це працює, приносить гроші — мені нема про що з ними дискутувати. Я всім бажаю розвитку (сміється).
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також:
- «Джазова імпровізація близька до кобзарської традиції». Перформанс бандуриста Юліяна Китастого
- Музика поміж рядків життя: Іван Нечуй-Левицький у спогадах і листах
- «Писати сучасну музику — це класно, але виконувати її — ще краще». Інтерв’ю з Олександром Чорним