З весни 2022 року разом із українськими військовими, які боронили Маріуполь від ворожої навали, у російському полоні утримуються музиканти військових оркестрів, що дислокувалися в місті. Від початку повномасштабної війни у Маріуполі перебувало три оркестри: 12 бригади Національної Гвардії України, 36 бригади Військово-морських сил та 56 бригади Збройних Сил України. Під час руйнування і поступової окупації міста російською армією оркестранти разом із українськими захисниками перебували на форпостах оборони Маріуполя – на заводі Ілліча та Азовсталі, звідки і змушені були вийти в полон протягом квітня-травня 2022 року. Станом на лютий 2024 року у російському полоні досі перебувають 27 музикантів військових оркестрів. До сьогодні їхнє місце перебування і статус залишаються невідомими.
Нагадаємо, що військові оркестри — це військово-музичні підрозділи Збройних Сил України, серед завдань яких є культурне, естетичне, ідеологічне виховання особового складу, підвищення морально-психологічного стану військ. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, музиканти військових оркестрів як військовослужбовці-некомбатанти повинні бути звільненими росією з полону без будь-яких умов. Однак країна-агресор, вкотре порушуючи закони ведення війни і норми поводження з військовополоненими, незаконно утримує українських музикантів у тюрмах та піддає їх тортурам.
«Поверніть оркестр додому!»
Аби надати ситуації якнайбільшого розголосу і за допомогою міжнародної спільноти повернути музикантів з російського полону, родичі і близькі військовополонених об’єдналися з Державою та правозахисним середовищем у проєкті «Поверніть оркестр додому!». Цей рух заснувала Анастасія Ємельяненко — дружина полоненого артиста оркестру Національної Гвардії України. Учасники проєкту відстоюють права музикантів усіх трьох оркестрів, які потрапили в полон у Маріуполі.
«Головна місія нашого руху — розповідати про безпрецедентність випадку: оркестранти в полоні. Так, всі три оркестри військові, але в кожного музиканта в контракті написано, що він артист оркестру — не стрілець, не мінометник. Багато хто з них має вищу музичну освіту, вони виступали на фестивалях, їздили закордон, брали участь у конкурсах, перш за все – займалися творчістю», — говорить Анастасія.
Чоловік Анастасії — саксофоніст. Вони разом навчалися в Донецькому музичному училищі; після російської окупації міста у 2014 році –продовжили навчання у Херсонському музичному училищі, а згодом здобули вищу освіту в Києві: Анастасія – у Київській муніципальній академії музики імені Рейнгольда Глієра, а її чоловік — у Київському національному інституті культури і мистецтв.
Музикантом військового оркестру в Маріуполі чоловік влаштувався у 2020 році. За словами Анастасії, в місті тоді не так легко було реалізуватися у сфері творчості, а у військовому оркестрі саме зібрався колектив талановитих музикантів. Доки у Маріуполі тривало мирне життя, оркестр часто виступав на міських заходах, вивчав новий репертуар — від академічної музики до естрадної і обробок українських народних пісень.
24 лютого 2022 року музиканти прибули за тривогою у військову частину. Більшість часу, протягом якого тривала оборона Маріуполя, оркестр, у якому служив чоловік Анастасії, провів на Азовсталі. За словами жінки, функція музикантів там полягала у виконанні гуманітарних завдань: забезпечення їжею, розкопування завалів, складання тіл полеглих у рефрижератори. У травні музиканти разом із військовослужбовцями, виконуючи наказ, вийшли в полон. Стан здоров’я багатьох вже на той час був різко підірваний, багато з них отримали поранення, деякі музиканти при обороні Азовсталі загинули.
Анастасія розповідає:
«Я почала активно спілкуватися з журналістами ще тоді, коли наші музиканти разом із військовими перебували на Азовсталі. Ми намагалися зробити хоч щось, що могло би зберегти їм життя, проводили мирні акції. Коли вдалося виїхати з Маріуполя, я продовжувала робити все, щоби врятувати їх – вже з полону. Але результату не було – питання музикантів у полоні певний час взагалі замовчувалось. Тоді я звернулася до Координаційного штабу з пропозицією озвучувати зокрема і цю проблему. З лютого 2023 року ми почали працювати над планом дій. Зараз ми регулярно проводимо зустрічі з міжнародною спільнотою. У червні нам вдалося виступити на засіданні в ПАРЄ, потім був виступ в ООН.
Дуже складно працювати з темою полонених, тому що, з одного боку, обов’язково треба про них говорити, а з іншого – це треба робити дуже обережно, аби їм там не зашкодити. Ми знаємо, що росіяни знущаються і над військовими, і над музикантами. Один із артистів оркестру 36 бригади морської піхоти, саксофоніст, загинув у полоні. Коли до України повернули його тіло – на ньому були сліди від тортур. Хлопцеві було 22 роки».
За 20 місяців, протягом яких чоловік Анастасії перебуває в полоні, жінка не мала жодної можливості вийти з ним на зв’язок чи дізнатися про стан його здоров’я. За словами Анастасії, представники Червоного Хреста не мають доступу до колоній, де утримуються наші полонені. Фактично єдиною надією дізнатися про стан своїх рідних є спілкування з тими, хто при обміні повернувся з російського полону. Та ця надія здебільшого залишається примарною, адже полонених дуже часто перевозять з місця на місце і шанси на те, що людина, яка повернулася з полону, перетиналася в російських тюрмах саме з тим, кого чекаєш ти, вкрай малі.
Від моменту остаточної окупації Маріуполя російськими військами деяких музикантів уже визволили з полону. Найперше намагалися повернути тяжкопоранених. Один зі звільнених з полону музикантів, військовослужбовець 12 бригади оперативного призначення Національної Гвардії України Сергій Алексун, виступив разом з Анастасією у Страсбурзі на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи. Граючи в дуеті (Сергій — на валторні, Анастасія — на фортепіано), вони виконали «Мелодію» Мирослава Скорика.
«Ти їдеш розповідати про свій біль і ще намагаєшся зацікавити людей для того, щоби вони почули твій біль. Це страшно. Світ настільки зачерствів, що доводиться шукати якісь інтерактивні способи, щоби люди почули про твою трагедію», — розповідає Анастасія.
Відколи питання полонених музикантів почало озвучуватися перед міжнародною спільнотою, майже у кожному обміні до України повертаються один-два оркестранти. Зі слів Анастасії: «Ми робимо все, щоби наші хлопці повернулися живими. Про здоров’я навіть нема мови –це нереально після двох років полону. Чим довше вони там перебувають, тим довшою буде потім реабілітація – фізична і психологічна. Психологи говорять, що один місяць полону вимагає трьох місяців психологічної реабілітації. Наші хлопці вже майже два роки в полоні – це шість років реабілітації, щоби привести людину в нормальний соціальний стан».
«Ми в тюрмі відстояли»: історія музиканта, визволеного з російського полону
Свій шлях реабілітації нещодавно розпочав Володимир Цема-Бурсов – музикант військового оркестру 56 бригади Збройних Сил України, звільнений з російського полону 3 січня 2024 року. Все життя Володимира пов’язане з музикою в її найрізноманітніших проявах: в музичній школі в рідному Маріуполі вчився грати на баяні, паралельно грав в аматорському гурті на бас-гітарі. Музичне училище закінчив по класу фагота, а вищу освіту здобув у маріупольській філії Донецької консерваторії за фахом музикознавця. Майже 20 років працював в оркестрі Палацу культури металургів, паралельно – грав у духовому оркестрі Маріупольської філармонії. Протягом двох років був музикантом шоу-бенду на круїзному лайнері, де грав на бас-гітарі, а з 2020 року, після початку пандемії, влаштувався тубістом у військовий оркестр.
Перед початком повномасштабного російського вторгнення небойові підрозділи бригади, серед яких і оркестр, перебували на пункті постійної дислокації. З 24 лютого 2022 року вони перейшли у казармений режим, а згодом опинилися на території заводу Ілліча. 12 квітня музиканти оркестру разом із військовими здійснили спробу прориву із оточеного Маріуполя, але через щільну облогу міста потрапили в полон.
Володимира разом із колегами та побратимами везли етапом – з однієї виправної колонії до іншої. Протягом 20 місяців полону музиканта утримували в тюрмах Оленівки, Суходольська (на окупованих росією територіях Донецької та Луганської областей) та російської Вязьми. Житло Володимира згоріло дотла тоді, коли російські війська загарбували Маріуполь, рівняючи його з землею. У полоні чоловік втратив понад 40 кілограмів ваги, набув з десяток хвороб, витерпів фізичні й психологічні тортури. Попри пережите жахіття російського полону він зберіг іронічну усмішку і віру в майбутнє. Далі у тексті – пряма мова Володимира:
Функції музикантів під час оборони Маріуполя
— Ми ходили в наряди: стояли на воротах і перевіряли в’їзд/виїзд. Оскільки ми – небойові одиниці, то періодично потрапляли на кухню. На території заводу наша робота полягала в тому, щоби чергувати на спостережних пунктах і доповідати про переміщення ворожої техніки. Самостійно майстрували укриття, бо на спостережні пункти теж постійно прилітало. Можна було годинник звіряти: з 4 ранку починав працювати російський літак по місту, з 8 до 11 нас накривало всім, чим можна: міни, гради… Бувало: сидиш і чуєш, як над головою раптово просвистіла куля. І думаєш: а якби стояв – вона би в голову поцілила. Або: осколок пролетів, посік гілки на дереві. А ти розумієш: якби він летів трошки нижче, а ти стояв трошки правіше – це був би твій осколок. Останній.
На заводі Ілліча я отримав осколкове поранення в коліно після чергового мінометного обстрілу. В шпиталі сказали, що воно саме там закапсулюється, не треба його чіпати, бо якщо поліземо туди – пів ноги розпанахаємо. Осколок, як правило, входить легко, а виходить тяжко – з великими надрізами. Так, лікуючись у шпиталі, я вийшов зі строю на дні три-чотири, потім ще кульгав тиждень. Цей осколок досі в мене в коліні, зараз я його майже не відчуваю. Але коли ми вже як військовополонені приїхали в тюрму, «доблесні» вертухаї нас змушували присідати по багато разів – тоді осколок дуже відчутно дряпав суглоб.
Ставлення до музиканта в російському полоні
— Спочатку мені не вірили, що я музикант. На черговій локації етапу, в Суходольську Луганської області, мене викликали на допит. Двоє чоловіків вели цей допит. І кажуть мені: «за нашими даними, ти – інструктор “Азову”». Я їм відповідаю, що це не так, я музикант за професією. А вони кажуть: «ти можеш бути записаний за професією ким завгодно. Але ми знаємо, що ти працював за кордоном і проходив там навчання». Я багато разів заперечував, але як ти тут доведеш людям, що говориш правду?
Ну і треба додати, що бесіда наша супроводжувалася «прильотами» під дих, по ногах… Зрештою один із них каже: «ну, а якщо ми тобі зараз гітару дамо – зіграєш?». А я ж зіграю, звісно. Мене повели кудись і зрештою ми опинилися на сцені актової зали. Там ударна установка стояла, бас-гітара і гітара. І той, який мене вів, через секунду каже: «так, виходимо». Вочевидь, він побачив мою реакцію – що я не задрижав, не сконфузився перед музичними інструментами. Тому він просто відвів мене до слідчого, який зняв з мене покази.
Більшість часу в полоні я провів у Вязьмі [росія, смоленська область – Т.Н.]. Там із нами поводилися дуже жорстоко. І знову – мені ніхто не вірив, що я музикант. Один зі співробітників їхніх, може, вертухай, ходив по всіх камерах, відкривав кормушки і починав бесідувати з ув’язненими. Кожного випитував ким він є за професією. Дійшла черга до нашої камери. Відкривається кормушка, ми повертаємося спиною до виходу і так стоїмо.
І починається. Питає він у мене: «Ти хто?». Я відповідаю, що музикант. А він: «то ти співати вмієш?». Відповідаю: «вмію». А я ж то в своєму розумінні сприйняв, що співати – це значить просто мелодію якусь просольфеджувати, а не так, як професійний співак на сцені. А він мені каже: «співай». Я стою розгублений, не розумію, що робити. І перше, що на думку спало – це пісня «В зимнем парке тополя так грустны». Він каже: «давай іншу». Я почав якусь іншу. Словом, якось закінчилась тоді ця екзекуція. Але наступного ранку він знову ходить по камерах і каже: «де це той співак? Давай співай!». І я думаю: «що ж я наробив?». Він змушував співати так, щоби вся тюрма чула. У мене потім і клички були – Завклубом, Співак, Маестро…
Вже з досвідом було з’ясовано, що люблять вертухаї пісні з репертуару груп «Любе» і «Сектор Газа» [радянські і російські рок-гурти; учасники «Любе» активно підтримують війну росії проти України – Т.Н.]. Доводилося співати. Але це справді мене рятувало: інших ув’язнених багато били, змушували присідати, скакати. А коли доходило до нашої камери – ми співали (я починав, побратими підспівували) і нас тоді не чіпали.
Мене ще рятувало те, що до полону я багато читав, зокрема й історичні книги. В тюрмі у нас були ранкові перевірки, там ставили каверзні питання. Наприклад, як зараз називається Сталінград, як звати Лєніна, де він народився, скільки у Сталіна було синів і всяке таке – з історії СРСР, Російської імперії. Якщо не відповіси – будуть бити. Мене часто рятувало те, що вся ця інформація – абсолютно непотрібна – в голові ще зберігалась після прочитаних книжок. Так вдавалося уникнути побоїв.
Побут, харчування і лікування в полоні
— У першій камері, де я провів пів року, нас було шестеро. Потім мене перевели в іншу камеру – таку саму за розмірами, але там вже нас було восьмеро. Були камери по 12 і навіть по 15 людей. Ті, хто в таких побував, кажуть, що часом дуже тяжко доводилось. А були камери і по чотири людини, але мені в такій опинитись не пощастило. У тій камері, де нас восьмеро жило, стіл був розрахований на чотирьох людей.
Під час прийому їжі довго розсиджуватися не дозволяли. Їжу щойно роздали – і одразу йшли забирати. У нас було так: четверо сидять за столом, а решта –прилаштовуються хто де може. А на ліжко ж протягом дня сідати не можна. Ми постійно стояли, по 16 годин на добу. Є вислів: «відсиділи в тюрмі», а ми в тюрмі відстояли. Сісти можна було тільки під час прийому їжі. Поїли – встали.
На стелі висіла камера спостереження. Якщо хтось ліктями сперся на ліжко, то наглядач вже кричав у свій переговорний пристрій триповерховий мат і змушував присідати по 100-200 разів – або тільки того, хто сперся, або й всіх, хто в цій камері.
Щодо харчування, то від першого і до останнього дня було зо три стабільні розкладки раціону, які не змінювалися, просто чергувалися. Змінювалась якість їжі. Спочатку це були просто помиї, інакше не назвеш – в теплій воді замочені декілька ложок якоїсь крупи, без солі, без приправ, тим паче – без жиру якогось. Деколи поїси – а відчуття таке, ніби їжа до шлунка не дійшла, десь розчинилася по дорозі. Чаю грамів 70 давали. Краще вже з-під крану пити, ніж ту підфарбовану воду. З часом якість трошки змінювалася: з’являлися маленькі шматочки м’яса, шкірки курячої, збільшили пайку хліба. Але порції були такого розміру, ніби вони котів годували, а не людей. До полону я важив 96 кілограмів, а з полону вийшов при вазі 55 кілограмів. В мене кожну кістку було видно.
І вони ще й щиро дивувались, що ми худнемо. Іноді нас водили на коридор на огляд медика. І лікарка, яка мене одного разу оглядала, казала: «ой, а что же он такой худенький?».
Про своє поранення я нічого не говорив. При тому, як з нами поводилися в перші дні, я зрозумів, що якщо скажу, що в мене болить ліве коліно, то почне боліти і праве. Тому що лікарі і адміністрація там лікували ногами, гумовими палицями або шокерами. Я терпів біль і присідав, скакав, як вони наказували. Я думав, краще перетерпіти мовчки, бо інакше – буде ще гірше. Ще ж залежить на кого нарвешся, поки будеш розповідати що тебе болить: бувало, що поугукає, візьме до відома; а бувало – поб’є десь в коридорі дуже сильно. Тому в мене коліно загоїлося саме, з переляку.
До нас у Вязьмі приїжджали люди, які представлялися як працівники Червоного хреста, але ми сумнівалися, чи справді це був Червоний хрест чи якась постанова. Жодних покращень після цих візитів у нас не було – ні гуманітарки, ні продовольства… Коли в тюрмі були якісь перевірки, то хіба що нас переставали матами покривати і трошечки краще починали годувати – тимчасово.
Зв’язок із рідними і вісті з України
— У нас була можливість написати лист до родичів – тільки один. Я написав лист дружині десь через три місяці після захоплення в полон. Він справді з часом дійшов до неї. Але то не був інформативний лист – ми писали його за шаблоном. Я не відхилявся від шаблону, бо інакше його би просто не надіслали. Головне – щоб вона зрозуміла, що я живий-здоровий.
За пів року до того, як мене обміняли, я отримав лист від дружини. З нього я дізнався, що вона пише вже не вперше. Хоч отримав я той лист перший – і єдиний. Мені було головне те, що у рідних все добре.
Інформація про події в Україні надходила до нас уривками, дуже обрізана. Нам іноді вмикали нарізку новин так званої ДНР або російських. Переважно там розповідали про доблесть російських військ, при цьому обрізали дати, місця бойових дій. Але оскільки серед нас були люди з різних бригад і різних підрозділів, то ми могли разом скласти якусь загальну картину. Про те, що Україна йшла в наступ, що Росія несла великі втрати нам не говорили. Навпаки – розповідали, що половина України вже під Російською федерацією, іншу половину забрала Польща, пів Києва зруйновано, Зеленський купив собі замок в Англії і всяке тому подібне. І все це супроводжувалося словами, що Україна несе колосальні втрати, а російська високоточна зброя цілить тільки в «націоналістів бандерівських», а не в мирних жителів. Словом, напихали нас своєю пропагандою і дезінформацією. Це робилося для того, щоби ми, сидячи там в ізоляції і абсолютно не знаючи, що відбувається в світі, впали в депресію.
Що допомагало триматися в полоні і яке було найперше відчуття при поверненні до України
— Назвати щось конкретне, що допомагало мені триматися в полоні, я не можу. Моє тіло знаходилося там, а думки були десь дуже далеко, поруч із сім’єю, в спогадах, у фантазіях. Нам давали там читати літературу. Іноді занурювався в читання. День минув – і слава Богу, що хоч якось його прожив. Звісно, погані думки часто переслідували. Здебільшого – хвилювався за сім’ю. Я не знав, чи живі вони, чи виїхали вони з Маріуполя – там же така м’ясорубка. Я намагався відганяти від себе думки як надокучливих мух.
Росіяни маніпулювали нашими почуттями. Щоразу, коли нас везли по етапу, нам казали, що це обмін. І щоразу ми приїжджали на черговий етап. Але цього разу я вже відчував, що це, скоріше за все, обмін. Це було видно по тому, як із нами поводились. Раніше, коли нас возили по етапу, у нас руки були в пластикових стяжках, шапка натягнута аж до носа і замотана скотчем. А цього разу такого не було. І якщо ті рази інакше ніж триповерховим матом до нас ніхто не звертався, то цього разу таких слів не було, якось уникали. Нам не наносили побої, шокером не користувались. Це вселяло надію, що все ж таки відбудеться обмін.
Коли нас вже привезли до України, в мене було відчуття, ніби я перетворився на овоч. У мене не було емоцій, не знаю чому. Не було ні сліз, ні радості. Фізично я був уже тут, а думками – ще там. Це був ступор. Можливо, це і добре. Система гальмування в голові не дала мені збожеволіти. Я просто сидів і спостерігав за тим, що відбувається навколо. Сказали встати – встав, дали поїсти – їм. Видно, організм ввімкнув таку захисну реакцію. І лише поступово усвідомив що відбувається.
Про рідний Маріуполь у світлі російської пропаганди
— Зараз, на жаль, ми можемо бачити тільки російську точку зору. У нас нема людей, які би, живучи в Маріуполі, показали що відбулося насправді. Всі маріупольці, які були в місті під час погрому, добре бачили звідки летить літак, звідки прилітають снаряди, хто і з якого боку наступає на Маріуполь – полк «Азов» і ЗСУ чи все ж таки війська російської федерації.
На противагу російській пропаганді я міг би показати мою квартиру в Маріуполі, яка згоріла дотла. Показати будинки, які вони знесли своєю артилерією. До 24 лютого маріупольці жили в розкішному місті. А що тепер? Росіяни знищили заводи, там немає роботи. Розгромили місто повністю, умертвили його. Мені дуже шкода Маріуполь. Я бачив кадри цих руїн, але стараюся уникати таких видовищ зараз.
Про плани на майбутнє
— Звісно, бажання займатися музикою нікуди не зникло. Зараз це нереально, але коли з часом з’явиться така можливість, то я би хотів знову попрацювати на кораблі під час круїзу. Це навіть не робота, це задоволення. Безперечно, музику я не покину. От тільки, все, що я нажив непосильною працею – всі інструменти, апаратура – все згоріло.
Я не маю зараз ні інструментів, ні житла, де їх зберігати, ні авто, яким їх перевозити. Нічого не маю. Тому мені треба трошки часу, щоби визначитись де я і хто я. І буду по трохи знову обростати гітарами, апаратурою. А поки що, доки буде тривати війна, сподіваюся, буду приносити тут якусь користь – як музикант або як не музикант.
Банка моно для допомоги Володимиру.